Америка зараз стоїть на роздоріжжі — і не знає, що їй робити, куди повернути. З одного боку – російсько-українська війна, точніше – агресія росії; з другого – ірано-ізраїльська війна, тобто боротьба за недопущення ядерної потуги Ірану.
На першу дорогу Америка не має бажання ступати, бо президент Дональд Трамп не любить українців, а Зеленського й поготів. У своїх рішеннях він керується насамперед емоціями, а не здоровим глуздом, а слухняний Конґрес і Палата представників, де більшість мають республіканці, у цьому йому підіграють. Щоправда, у цьому республіканському «вулику» є й «правильні бджоли» – тобто республіканці рейґанівського гарту, які завжди підтримували Україну, проте їх не чують, як і більшість американського суспільства, що стоїть за нас. І тут Трампу доводиться викручуватися: він любить путіна, називає його другом, намагається всіляко відгородити від неприємностей, тягне час із кроками, які змусили б агресора припинити вогонь і сісти за стіл переговорів без вигаданих рашистських «хотєлок». Скільки разів ми чули: «даю два тижні, щоб путін зрозумів необхідність перемир’я», «даю два тижні на врегулювання», «даю ще тиждень, а потім побачимо»… Скільки ще можна пересувати ті дедлайни?
Трамп не може – або не хоче – зрозуміти, що росію до миру можна примусити лише силою. путіну це на руку: він так само тягне час вигаданими пропозиціями «миру», щоб довше воювати, захоплювати українську землю, бомбардувати й нищити міста та села, убивати мирних жителів – старих, чоловіків, жінок і дітей.
Звідки ж така любов? Кажуть, Трамп відчуває свій борг перед «рашою», яка вклада¬ла гроші у його сумнівні проєкти й витягала з банкрутств — не без згоди самого головного рашиста. От і відробляє.
Кажуть також, що Трамп дуже ласий до грошей: Україна пропонує купувати зброю в Америки, і знову щось «не так», бо що ж скаже путін, якщо Трамп погодиться? Усі бачили, як він тікав із Канади з саміту G7, аби не зустрічатися із Зеленським, який, з-поміж іншого, просив би про це. Конспірологи запевняють: мовляв, робить усе нишком-тишком, щоб не дратувати путіна. Може й так – майбутнє покаже.
Україні ж варто на якийсь час (приблизно три з половиною роки, до наступних президентських виборів — а може й менше, до парламентських виборів за рік) позбутися ілюзій американської допомоги й не перейматися Трампом.
Як би там не було, нам своє робить: зміцнювати зв’язки зі справжніми європейськими друзями, з їхньою допомогою нарощувати військові «м’язи», розбудовувати власну оборонну промисловість, удосконалювати технології, не слухати жодних застережень, а бити по рашні де тільки можна. Вони б’ють по нашому житлу, калічать і вбивають сотні мирних людей, а путін із посмішкою твердить, що знищує «військові об’єкти». Треба, щоб і москолота відчула, що таке війна — ми надто гуманні до них.
Друга дорога – ірано-ізраїльська війна. Ступати на неї чи ні — Трамп досі не вирішив, попри те, що екстрено покинув G7, пояснюючи це «поспіхом». Кажуть, справжня причина — небажання зустрічатися із Зеленським і взагалі дискомфорт у спілкуванні з демократично обраними лідерами Європи; з диктаторами йому зручніше.
Тож що робити? Примазатися до перемоги Ізраїлю над Іраном — якщо той переможе. Трампу конче потрібно оголосити себе переможцем на тлі всіх невдач останніх п’яти місяців у зовнішній і внутрішній політиці. А як же омріяна роль світового миротворця й Нобелівська премія миру? Забути?
Нині республіканці розкололися на два табори: одні переконують Трампа вступити у війну з Іраном (переважно «рейґанівці» – Ліндсі Ґрем, Тед Круз), інші радять зосередитися на внутрішніх проблемах (прибічники MAGA – Такер Карлсон, Марджорі Тейлор Ґрін). Показовою стала недавня суперечка між Крузом і Карлсоном на CNN. Схожі чвари точаться й у Білому домі. А Трамп знову тягне час, кидаючись із боку в бік: то пропонує Тегерану угоду про відмову від ядерної зброї, то погрожує стерти Іран із лиця землі. Суцільна невизначеність і хаос.
А Україні що з того? Якщо Ізраїль + США переможуть і знищать диктаторський режим Ірану, ми будемо лише раді: друг нашого ворога — також ворог. Іранські «шахеди» й ракети й досі б’ють по нашій землі. Кілька тижнів тому росія підписала «партнерство» з Іраном і, за логікою, мала б допомагати йому у війні з Ізраїлем. Але путін боїться йти супроти Америки — а як тоді чекати на її прихильність? Тепер аятола Хомейні зрозумів «цінність» договору з росією, що не вартий паперу, на якому написаний.
росіяни вже просять США не вступати у війну з Іраном, інакше лякають «непередбачуваними наслідками» – стара кремлівська тактика. Якщо режим аятоли впаде, це стане другою великою геополітичною поразкою росії після Сирії. Загнаний у глухий кут, путін озвіріло мститься Україні: останній повітряний удар по Києву забрав життя 28 киян, сотні поранені. Щодня гатять по містах півдня й сходу, щодня — нові жертви. А велика Америка, великий Трамп замість рішуче засудити тероризм росії — щось промимрив у відповідь. Та як би нас не дратувала така поведінка колишніх партнерів, рашистам нас не здолати.
Якщо США не втрутяться в ірано-ізраїльський конфлікт, вони втратять геополітичну ініціативу й першість. Це вдарить по престижу Трампа, бо замість MAGA («Make America Great Again») він зробить її ізольованою, боягузливою й маленькою.
Майбутнє покаже, як Америка впорається з цими викликами й пройде це роздоріжжя. Побажаймо їй успіху, не забувати про Україну — і всіх благ дружньому американському народові.
Про автора:
