У горах Pocono, що простягаються хвойним морем через центральну Пенсильванію, стоїть білостінна святиня – St. Michael’s Ukrainian Orthodox Church у містечку Canadensis. Коли отець Адріан покинув гамірний Бруклін і шукав «Богом благословенну місцину», він мріяв про тишу, свіже повітря і громаду, у якій кожен почуватиметься, «наче вдома». Минуло менш ніж десять років – і сьогодні ця церква ось-ось відзначить ювілей, а прилегле подвір’я раз на рік перетворюється на галасливий український ярмарок добра, де тисяча вареників, бочка квасу й сотні гостей зливаються у велике родинне свято.
Фестиваль народився лише три роки тому, та парафіяни уже кажуть, що «інакше й бути не може: в українському селі має бути празник, де кличуть гостей на забаву» – так пояснює ідею ініціатор Богдан. Починається день за всіма канонами: Божественна Літургія, благословення кількох священиків, спільна молитва за Україну й за тих, хто нині тримає оборону на фронті. Далі – розсипані на траві лави й намети, пахощі диму з мангалів, дитячий сміх і безперервний гомін щирих «та де ви тепер живете?» та «о, йдіть, спробуйте вареники пані Наді!».
Саме кулінарія робить цей день незабутнім. Лише одна господиня, пані Надія, наліпила до свята тисячу вареників і спекла кілька кілограмів тортів; поруч запашними стопками лежать голубці, чебуреки, тертюхи з грибами, а шашлик на дровах рівномірно підрум’янюється під орудою завзятих чоловіків. На імпровізованій «Львівській криївці» за шинквасом дебютує пан Петро — за 17 років у США він уперше приміряв роль корчмаря, підливаючи гостям український квас, пиво й вино, що їх спеціально вивозили у коробах від розкиданих по Америці дистриб’юторів.
Поки одні смакують, інші співають: сцена виблискує розмаїтими вишиванками, а національні костюми показують багатство крою й кольору, за якими впізнають нашу націю. Лунають «Калина», V. Vinnikova, Shanis та гурт «Крута Вежа», та кульмінацією стає виступ Оксани Білозір. Ліричні й патріотичні пісні присвячені мужнім захисникам, матерям та дружинам, що чекають. І справді: «Україна співає навіть тоді, коли ридає».
За емоціями стоїть чітка мета – допомога тим, хто на передовій. Разом із Союзом Українок Америки організатори проводять лотерею та аукціон: пам’ятні сувеніри гостям, чергова пожертва – Збройним силам України. Громада робить це «з першого дня й донині», тож кожен вареник і кожна нота, по суті, конвертуються у долари для фронту.
Та, мабуть, найважливіше – це відчуття єдиного полотна, яке зшиває людей зі всієї діаспори. Ось Михайло, що прожив у Чикаго лише рік, уперше потрапив на український фестиваль; поруч пані Люба з Нью-Йорка, яка за дев’ять років відвідала десятки таких подій. Вони – односельці з Тернопільщини, які випадково зустрілися серед сосен Пенсильванії, й обидвоє визнають: «Тут – ніби клаптик батьківщини, який носимо в серці».
Коли під вечір сонце сповзає за пагорби, у повітрі все ще пахне деревним димом та здобою, а при вході до церкви дбайливо складають останні ящики з посудом і прапорами. Волонтери жартують, що відпочиватимуть «до ранку», а потім уже плануватимуть наступний рік: адже якщо свято вдалося «на славу», то відмовити сотням охочих повернутися було б гріхом.
Так фестиваль при St. Michael’s UOC став чимось більшим, ніж традицією. Це ще один духовний міст між Україною й Америкою, простір, де вареник дорівнює благодійності, пісня – лікам для втомлених душ, а природа Pocono слугує декорацією для відродження культурної пам’яті. Учасники вірять, що Господь благословляє на нові добрі наміри, додає сил і віри, бо саме віра спонукає ділитися добром, відкриває серця і дозволяє, навіть за тисячі кілометрів від дому, відчувати себе єдиною великою родиною.
Про авторку:
