У цій колонці, на тлі того, як триває війна Росії проти України триває, а Кремль не відступає від своїх максималістських вимог, я повертаюся спогадами до одного короткого, але виняткового моменту, що припав на час надії та змін у Москві.
У листопаді 1988 року я мав честь взяти участь в історичній, по-справжньому новаторській двопартійній делегації Конгресу США, яка поїхала до Москви. Це був візит, який ще за рік до того було б майже неможливо навіть уявити. І, на жаль, нині також неможливо уявити подібний візит до міста, скованого деспотичним правлінням воєнного злочинця Владіміра Путіна.
У листопаді 1981 року, коли я почав працювати в Комісії з питань безпеки та співробітництва в Європі (OSCE) – двопартійному, двопалатному урядовому органі США (відомому також як Гельсінська комісія), – ситуація з правами людини в Радянському Союзі та його союзниках по Варшавському договору була вкрай похмурою. Права людини систематично й свавільно порушувалися. Базові свободи – слова, преси, об’єднань і мирних зібрань, свобода віросповідання та право на еміграцію – або фактично не існували, або були жорстко обмежені. Дисиденти, зокрема члени радянських гельсінських груп моніторингу (найбільшою й найбільш репресованою серед них була Українська Гельсінська Група), зазнавали ув’язнень та інших форм переслідування.
Гельсінська комісія, Конгрес і адміністрація Рональда Рейгана різними інструментами й на різних майданчиках – зокрема на конференціях і зустрічах 35 держав у рамках Ради з безпеки та співробітництва в Європі (яка згодом трансформувалася в ОБСЄ) – постійно публічно дорікали радянському уряду за порушення ним зобов’язань у сфері прав людини, закріплених у Гельсінському заключному акті. Радянська сторона люто не сприймала того, що ми порушували тему прав людини, особливо коли ми виступали на захист конкретних в’язнів сумління. Загалом вони ігнорували і наші зауваги, і позицію наших демократичних союзників. Ситуація почала змінюватися 1987 року, коли радянський лідер Михайло Горбачов розпочав обмежені реформи, що додали більше прозорості та свободи слова. Це також відкрило для США додаткові канали, аби доносити наші занепокоєння щодо прав людини.
У листопаді 1988 року делегація США на чолі з головою Гельсінської комісії, конгресменом Стені Гоєром, який десятиліттями пізніше обіймав посаду лідера більшості в Палаті представників США з 2007 по 2011 рік і знову з 2019 по 2023 рік, та співголовою, сенатором Деннісом ДеКонсіні, прибула до Москви на зустріч із Верховною Радою СРСР, щоб обговорити широкий спектр питань у сфері прав людини. До складу двопартійної делегації входили 11 членів Конгресу, серед них – лідер руху за громадянські права 1960-х років конгресмен Джон Льюїс, а також заступники міністрів закордонних справ, оборони й торгівлі, які водночас представляли виконавчу владу в Гельсінській комісії, та співробітники апарату.
У трьох окремих робочих групах обговорювали, зокрема, питання релігії, правових реформ і прав підсудних, а також свободи пересування. Серед тем, що були в центрі уваги, – статус забороненої Української католицької церкви і становище українських політичних в’язнів, зокрема гельсінських правозахисників Левка Лук’яненка й Миколи Матусевича, яких невдовзі після цього звільнили.
Можливо, найбільш безпрецедентними подіями стали три окремі ланчі, які влаштувала делегація США для учасників кожної робочої групи й на які були запрошені радянські правозахисники, активісти еміграційного руху, а також високопоставлені радянські чиновники. Іронія полягала в тому, що місцем проведення став готель «Совєтський», збудований на початку 1950-х років за наказом самого Йосипа Сталіна.
Серед учасників цих ланчів був єпископ Павло Василик із забороненої й переслідуваної Української католицької церкви, який прийшов у рясі й сидів за одним столом із радянськими чиновниками, зокрема з редактором офіційної урядової газети «Ізвєстія». Вони обговорювали питання легалізації церкви, що з радістю було вирішене роком пізніше – у грудні 1989 року. Колишній політичний в’язень В’ячеслав Чорновіл, який згодом став одним із провідних і символічних діячів незалежної України, також зустрічався й обідав із високопосадовцями Верховної Ради СРСР. Сказати, що це було незвично, означало б нічого не сказати. Ба більше, під час цих зустрічей радянські чиновники були готові визнавати деякі свої провали й реагували на занепокоєння США щодо прав людини значно спокійніше, ніж раніше. Вони також розв’язали частину з порушених питань і ухвалили рішення майже у 150 еміграційних справах.
Були й інші новаторські зустрічі між членами делегації США та дисидентами різних національностей і віросповідань із Радянського Союзу, яких Гельсінська комісія запросила до участі в цих заходах. Особливо вирізнявся прийом у Спасо-хауз – резиденції посла США в Радянському Союзі. Радянські дисиденти спілкувалися не лише з американцями, а й із радянськими чиновниками, які представляли уряд, що колись ув’язнював і по-різномк репресував багатьох із них. Серед гостей, яких делегація США запросила на цей прийом, була Рома Ґадзевич, багаторічна головна редакторка The Ukrainian Weekly та «Свободи».
Було зворушливо бачити всіх запрошених дисидентів, справи й боротьбу яких Гельсінська комісія роками підтримувала. Але для мене, українця-американця, який до приходу в Гельсінську комісію у другій половині 1970-х та на початку 1980-х років був активним у правозахисних організаціях на кшталт «Смолоскипа», особливою радістю було знайомство з провідними діячами українського руху за права людини й національні права, більшість із яких зазнали жорстоких репресій радянської влади. Серед них, окрім пана Чорновола й єпископа Василика, були Михайло й Богдан Горині, Степан Хмара, Іван Гель, Олесь Шевченко, Микола Горбаль, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий, Микола Муратов, Сергій Набока та двоє священників Української католицької церкви. Усі вони справили глибоке враження на членів нашої делегації США, які побачили в них мужніх, принципових, розумних і відданих людей.
Ми також зустрічалися з деякими з них у більш приватній обстановці, щоб обговорити, що ще можна зробити для пришвидшення подальших реформ. Пригадую, наприклад, як конгресмен Дон Ріттер, провідний представник республіканців у Палаті представників у складі Гельсінської комісії, і я зустрічалися в одній із квартир із паном Чорноволом. Я мимохідь згадав, що табір Пласту – української скаутської організації – поблизу Клівленда, в якому я бував на початку 1970-х років, був названий на його честь. Він ледь кивнув, і, як це й личило цій людині дії, яку добре знали всі, одразу перевів розмову на конкретні кроки, що могли б принести Україні більше свободи.
У тій чи іншій ролі всі ці активісти стали провідними постатями в перші роки незалежності України, а Михайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл відіграли особливо важливу роль як співголови Народного Руху – провідної загальнонаціональної ініціативи за незалежність України. Я вважаю їх, разом із кількома іншими, батьками-засновниками незалежної України.
Для членів делегації США це був незабутній тиждень передусім тому, що вони змогли особисто зустрітися з радянськими дисидентами, за яких ми роками виступали.
Зміни часто відбуваються дуже швидко. І історія – у тому числі зовсім недавня – сповнена прикладів цього. Ми бачили разючі перетворення наприкінці 1980-х років (одним із символів яких став візит делегації Конгресу до Москви), що зрештою привели до падіння Берлінського муру в 1989 році та розпаду Радянського Союзу в 1991-му – подій, які ще за кілька років до того мало хто міг би передбачити як такі, що стануться настільки стрімко.
Так може статися і з війною в Україні. Нинішня ситуація – по суті, глухий кут, у якому жодна зі сторін не має вирішальної переваги, – може виглядати подібною й через рік чи два. Або може бути досягнуто режиму припинення вогню, який знизить рівень насильства (кажу саме «знизить», а не «припинить», бо важко уявити, що така угода не порушуватиметься, зважаючи на modus operandi Росії протягом усієї повномасштабної війни). Втім, завжди існує можливість радикальної й швидкої зміни обставин, яка приведе до перемоги України над Росією та її силами темряви. Шанси на це, звичайно, істотно зростуть, якщо Америка та її союзники ще більше посилять підтримку країни, сплюндрованої війною. Тож продовжуймо сподіватися, молитися й підтримувати мужній і стійкий народ України, який робить усе, аби досягти цієї мети.
Про автора:
