Гучний концерт і майже непомітне засідання. Дві події, на перший погляд не пов’язані між собою. Але обидва рази я поверталася додому з відчуттям, що почула дещо зайве.
Акт Перший. Несвідоме
Концерт ВВ в рамках американського туру відбувся напрочуд вдало. Яскравий Олег Скрипка з його надзвичайною енергетикою, потужною музикою, впізнаваною і живою пластикою – він рухався по сцені вільно, невимушено, природньо. Унікальне поєднання камерності і драйву водночас.
“Ніщо інше не може пережити геноцид, глобальну катастрофу, крім поезії і пісень. Ніхто не може запам’ятати цілий роман. Ніхто не може описати детально фільм, скульптуру, картину, але поки існуватимуть люди, пісні і поезія будуть жити” (Джим Морісон)
Важко було встояти на місці, музика була не просто навколо, вона була в кожному, вібрувала зсередини.
Черга на концерт тягнеться вулицею, в ній стоять люди у вишитих сорочках, стара вивіска з білим тлом і чорними літерами, які виставляють вручну. Такі, на яких написані імена українських артистів, я бачу не вперше. Їх було чимало за останні три роки: Друга Ріка і Latexfauna в Сан Франциско, Даха Браха в Берклі. Але цього разу в черзі одразу відчувається щось інакше – більше людей спілкуються російською. На концерт прийшло багато росіян, білорусів, євреїв, українців.
Червень майже добігає кінця, найбільша кількість обстрілів українських міст з початку війни, хоча це не точно – кожен тиждень б’є “рекорд” попереднього. Росія намагається знищити Україну всіма доступними засобами – ракетами, дронами, катуючи наших полонених, викривлюючи і перекручуючи факти, інформаційними атаками, мовою.
Від українських блогерів чую, як в Україні багато підлітків спілкуються російською, збираються купками в центрі того чи іншого міста і слухають російський реп. Київ, Одеса, Полтава, Кременчук, Дніпро. Пригадую таку думку, що поезію не хочуть видавати, бо продається пагано. А от зі співом все набагато легше – поезія, покладена на музику, легше доходить до слухача. Тим більше, коли слухач вразливий, прагне слухати музику про “справжнє” життя, обов’язково з мінором, щоб боліло. У найкращих традиціях російської поетичної школи: оспівати неминучий занепад, втрату, «тлєн», бажано – щоб хтось помер. Головне – не діяти, не змінювати, а споглядати збоку, насолоджуючись трагізмом моменту.
Наївно думати, що російська музика – це лише про музику. Це про те, що людина впускає у свою свідомість, про думки і наративи, які перебуватимуть в її просторі і керуватимуть діями. Це про те, що людина вважатиме своїм. Кілька поколінь – від старших до мого, вважають своїми ті російські пісні, які вони слухали в молодості, які досі продовжують асоціювати з важливими подіями свого життя.
Повертаючись до концерту ВВ, мушу зізнатися, було дуже прикро чути, як українці, яких я добре знаю, спілкуються російською. І це дивно, адже на попередніх українських концертах російської я майже не чула. Але після того, як я прочитала, що Олегу Скрипці шістдесят один (!) рік, я дещо збагнула – серед публіки було чимало його однолітків, плюс-мінус 10 років – покоління російського року і бардівських пісень – цілий культурний пласт, ніби спеціально створений, щоб знеболити совість і приглушити критичне мислення. Ну а далі спрацьовує правило дитячого майданчика: якщо серед десяти українських дітей знаходиться хоча б одна російськомовна дитина, то всі українські діти переходять на російську.
Акт Другий. Свідоме
Початок липня. Складаю присягу в Комісію Громадської Дипломатії Округу Санта-Клара та України. Комісія сприяє культурним, мистецьким і освітнім обмінам. У комісії цікава історія, вона була заснована у 1994 році. Щоправда, тоді це була московська комісія. 8 жовтня 2024 року Наглядова рада округу Санта Клара офіційно її перейменувала. Це рішення стало логічним продовженням резолюції Ради від 2 березня 2022 року, якою було розірвано стосунки з урядами Москви та засуджено дії російського уряду проти України та українського народу.
У 2023–2024 роках комісія розширила свою діяльність, налагодивши зв’язки з Україною та розпочавши прийом українських делегацій за підтримки грантів програми Конгресу США «Відкритий світ». Раніше вона вже співпрацювала з цією програмою, приймаючи делегації з Москви, але цього року у червні організувала приїзд української делегації, яка займається розслідуванням воєнних злочинів Росії в Україні. Засідання відкриті для громадськості так само, як засідання міських рад або Наглядової ради округу – усі бажаючі можуть відвідати їх у залі або долучитися онлайн, ознайомитися з обговореннями та ініціативами, поставити запитання або поділитися своєю думкою.
Велика зала з високою стелею і правильним холодним світлом. Уздовж передньої стіни – стіл півколом, за яким сидять 15 членів комісії, у кожного – мікрофон і табличка з ім’ям. Збоку великий екран, на якому показують обличчя тих, хто приєднався дистанційно. Попереду – ряди крісел для глядачів.
Ми активно обговорювали візит української делегації, ділилися враженнями й узгоджували розклад майбутніх подій. Далі настав час для виступів комісарів. Хтось говорив про плани, хтось – про особисте. Слово бере чоловік, що сидить через одну людину від мене. Вже потім після засідання мені сказали, що він з Києва, українець. Свій виступ він починає зі слів: “Чи знаєте ви, що Україна – найкорумпованіша країна світу?” Я звертаю увагу на табличку з його ім’ям – написане воно на російську манеру – це червоний прапорець працює майже завжди. А чоловік веде далі: “Ми відправляємо їм гроші, зброю, а їх уряд і президент – нелегітимні. Вони заробляють на війні!”
Переривати виступи – поганий тон, але це не той випадок. Я перериваю його перша, кажу, що це не правда і, згідно з Конституцією України, і Уряд, і Президент є легітимними. Чоловік обурюється і просить закінчити свій виступ. Далі його намагаються перервати і зупинити інші люди, але він наполегливо озвучує свої тези – і про незаконність українського уряду, і пафосно дивується, ”чому це ми приймали українську делегацію, бо це ж поліція, судді і прокурори, а вони там викрадають людей прямо на вулицях і відправляють на смерть”. На мить здалося, що ми не на засіданні комісії, а на брифінгу в ООН. До повного ефекту не вистачає лише таблички “Russia” перед ним і перекладача-синхроніста з кам’яним обличчям.
Врешті його виступ таки переривають члени комісії, проговоривши питання воєнного стану, неможливості проведення виборів, відповідність цих дій до Конституції та недоцільність подальшого обговорення. На це чоловік висловлює своє занепокоєння ситуацією, але голова комісії радить обговорити це вже після засідання. І справді, по його завершенні чоловік люб’язно і завзято спілкується щонайменше з двома членами комісії, продовжуючи розплескувати занепокоєння вздовж стола з мікрофонами.
Неприємний досвід – зустріти того, хто не просто свідомо повторює російські наративи, а вперто і старанно відпрацьовує цю методичку.
Що спільного?
Гучний рок концерт, атмосфера єдності … і водночас натовп, що спілкується російською. Зустріч з людиною в українській комісії, яка свідомо нав’язує кремлівські наративи. В обох випадках схоже відчуття – відбувається не те, що мало б бути. Обидві ситуації мають спільний знаменник – різниця лише в тому, що у першому випадку це несвідомо, а в другому – цілком навмисно.
Російська пропаганда – хитра. Вона грає на мові, історії та ідентичності, щоб непомітно вплітати свої наративи в розмови, дописи в соціальних мережах, навіть в події громади. Мова – це не лише інструмент комунікації; це про гідність, а ще – про безпеку і відповідальність.
Російська пропаганда не працює без тих, хто несвідомо транслює чужі меседжі, хто мимоволі підхоплює й поширює їх далі. Їй потрібні ті, хто дозволяє цій пропаганді жити у побуті, у діалогах, у тому, що звучить знайомо, але насправді не є нашим.
Поки я редагую цей текст, з’явилося інтерв’ю Віталія Портнікова про мовну шизофренію. Пан Віталій говорить про різницю між російською та українською мовами. У російській часто вживаються знеособлюючі конструкції, які розмивають межу між тим, хто діє, і тим, що відбувається. Наприклад, кажуть «так сложились обстоятельства», або замість «я вирішив» – «так вийшло». Це граматика безвідповідальності, де дія існує, а її виконавець – ніби й ні.
В українській мові, навпаки, граматика і синтаксис часто змушують чітко назвати суб’єкта: «Я зробив», «Вони прийшли», «Ми вирішили». Ця відмінність у мові має значення. Вона формує мислення, світогляд, звичку брати відповідальність. І мені дуже закарбувалась думка: “Не має значення, якою мовою розмовляє людина, але не в наш час”.
Про авторку:
