Червень 2025-го – традиційний місяць Pride – застав Україну у вирі протилежних тенденцій. З одного боку, в самому центрі Києва щойно пройшов перший за час повномасштабної війни Марш рівності – коротший, під посиленою охороною, але все-таки публічний і гучний. З іншого – законопроєкт № 9103 про цивільні партнерства, якого ЛГБТК-спільнота чекала ще з 2022 року, досі лежить у парламентських шухлядах, заблокований українськими консервативними депутатами й псевдотрадиційними цінностями.
Між цими полюсами – живі історії українців, які щодня відчувають на собі ціну видимості. Айтішники, інженери, співаки, фотографи, військові та правозахисниці. Ті, хто залишився вдома, і ті, хто шукав новий шлях у Сан-Франциско чи Нью-Йорку. Герої цієї статті погодилися розповісти, що означає бути ЛГБТК-українцями у 2025-му: пережити зірваний Фестиваль рівності у Львові, витримати цькування в армії, організувати марш під ракетними обстрілами й усе-таки співати про любов. Їхні голоси творять живу мапу руху, який, попри війну, наполягає: рівність – це теж фронт, і перемога на ньому не менш важлива для майбутньої України.
«Мовчання — це смерть»
Український співак і блогер Богдан Андрух, відомий за сценічним псевдонімом ANDRUX, уже понад десять років мешкає у Сан-Франциско. Його пісні «Місто Лева», «Ще раз», «Кімнати» звучать на українських стримінгах, а благодійні концерти збирають кошти для ЗСУ. За зовнішнім успіхом – шлях до миру з собою, що почався лише після переїзду до США.
«Процес прийняття себе був дуже довгим і болючим, бо церковний багаж деколи валив з ніг. Я виростав в релігійній сімʼї, тому робити камінг-аут перед собою відчувалось наче стрибок у пекло власної свідомості», – розповідає артист. Перші місяці Богдан жив «у режимі спостереження», уважно відслідковуючи, наскільки безпечно бути відкритим ґеєм у новій країні. І навіть у мультикультурній і суперліберальній Каліфорнії на нього чекали невидимі бар’єри.
«Гомофобія – це не завжди відкрита форма фізичного насильства. Це мова тіла, погляди, зміна тону голосу людей, коли ти кажеш, що ти гей. Найкласичніший варіант – це коли хтось, балакучий і привітний досі, раптово замовкає і відходить. Це і сумно, і смішно». Богдан зізнається, що іноді ті самі українці з діаспори, які спершу відвернулись, помітивши успіх співака, пізніше поверталися з проханнями про допомогу – меркантильність могла виявитись сильнішою за “традиційні цінності”.
Найгірший переслідувач, каже артист, сидів усередині: «ЛГБТ-людина, яка заперечує сама собі факт власної орієнтації – це вище за будь-який булінґ. Ти сам себе принижуєш і подавляєш щодня. Це дуже токсично й виснажливо». Втім, самоіронія та комунікабельність допомогли пережити шкільні роки без фізичного насильства, хоча насмішки друзів і власна внутрішня нав’язана гомофобія залишили глибокий слід.
Сьогодні ANDRUX перетворює особисту історію на музику й активізм. У нових треках він говорить не про ЛГБТК-порядок-денний, а про любов і прийняття – категорії, що «на часі як ніколи, коли світ тоне в ненависті». У соцмережах він радить скептикам просто зазирнути на його профіль @andruxmusic й побачити його творчість.
Його головна вимога до України – жорсткі санкції за дискримінацію, бо гомофобія – це не право на думку, а цілком очевидне правопорушення. «ЛГБТ були, є й будуть невід’ємною частиною суспільства. Крапка. Жодних “але”», – підсумовує співак. Його історія – нагадування, що тиша вбиває: лише озвучені травми перетворюються на силу, а видимість стає першим кроком до рівності без кордонів.
«Служу й не мовчу»
Дмитрові Лясковецькому було лише вісімнадцять, коли він записався курсантом до Національної академії сухопутних військ імені Сагайдачного: «Моя головна мотивація – служити своїй країні у критичний для неї час». Перші роки він повністю приховував орієнтацію, розуміючи, що в армії це може коштувати кар’єри й навіть безпеки. Згодом, здобувши довіру кількох побратимів, таємниця перестала бути тягарем. Але саме тоді Дмитро зіткнувся з найжорсткішим тиском: командири погрожували фізичною розправою, щоденний булінг мав змусити його добровільно звільнитися зі служби. Врешті тривалий психологічний пресинг закінчився спробою самогубства.
Після подій, що ледь не привели до трагедії, з Дмитром працював професійний і уважний психолог. Саме він допоміг пережити найважчий період. Невдовзі бійця перевели до іншої частини Нацгвардії, однак тиск або окремі спроби познущатись не припинялись. Коли інтерв’ю для Deutsche Welle про гомофобію в війську набуло розголосу, окремі посадовці спробували понизити Лясковецького в посаді, та нинішній командир став на захист підлеглого й зупинив несправедливе переведення. На думку Дмитра, саме публічність змусила армійське керівництво діяти відповідально: «Коли про проблеми говорять, вони перестають бути табу».
Особисті виклики для нього тепер – побудувати стабільні, люблячі стосунки з цивільною людиною, поєднавши фронт і крихке особисте життя. Системні – «змінити ставлення до ЛГБТ+ у війську, що досі залишається консервативним». Тому Дмитро стежить за долею законопроєкту № 9103 не з академічної цікавості: «Ухвалення цивільних партнерств офіційно оформить стосунки, дасть соціальні, медичні й юридичні пільги на рівні з іншими сім’ями – це відчуття захищеності, що напряму впливає на бойову ефективність», – каже він.
Попри травматичний досвід, Дмитрова філософія обрамлює всю його історію: патріотизм – це не лише любов до країни, а й повага до кожної людини, яка її захищає. «Україна сильна різноманіттям – у ній має бути місце для всіх».
Травма як зерно творчості
Коли фотограф Данило Вегера згадує свій перший серйозний інцидент гомофобії, то починає з того, що називає себе «кримчанином із духовним зв’язком до півострова» та водночас людиною, для якої слово «безпека» вже давно асоціюється з львівським парком біля готелю Дністер. Улітку 2016-го Данило та його партнер прямували на культурний прайд-івент, коли раптом їх почала переслідувати група молодих чоловіків. «Я почув крик, якісь гомофобні образи. Ми вирішили не реагувати. Однак озирнувся – і в нас уже летіла скляна пляшка. Дивом не влучила. Ми просто почали бігти й таки не потрапили на захід», – пригадує він. Пізніше з’ясувалося, що ті самі нападники були частиною групи, що зірвала сам захід, а інтернет заповнили погрози на адресу організаторів і гостей.
Те літо стало для Данила холодним душем: «Щоб залишатися “в порядку”, потрібно або мовчати, або мати сталеву психіку» – так він формулює власні ліки від щоденної ненависті.
Наступного року хлопець поїхав вже до Києва. Прайд-2017 довів, наскільки в українській столиці багато небайдужих і сміливих людей, але, каже, навіть після маршу все ж доводилося ховати символіку в метро, бо такі ж «молодики» повсюдно полювали на учасників з райдужним аквагримом чи бейджами.
Та найскладніше – з анексованим Кримом. Данило, відколи публічно підтримує ЗСУ й говорить про ЛГБТК-права, отримує багато погроз від людей з рідного півострова, зокрема тих, хто пов’язаний із окупаційною владою і поліцією: «Мені ясно дали знати: якщо з’явлюся на кордоні з Кримом – одразу посадять за ґрати».
Згодом митець вирішив перетворити біль на конструктив і розпочав міжнародний фотопроєкт, у якому документує різні обличчя гомофобії – від київських маршів до неонових вулиць Сан-Франциско. «Події у житті зробили мою фотографію драматичнішою», – каже Данило про естетику ранніх робіт. Кожен кадр супроводжується короткою історією героя/героїні: «Так глядач бачить людину, а не «бірку».
Америка стала для Данила стихією, у якій легко «дихати повними легенями»: місцева спільнота допомагає з площами для виставок, фандрейзингом і технічним обладнанням. «Без цієї підтримки мої роботи були б неможливі. Не перестаю дивуватись цій країні!» — зізнається фотограф.
Контраст між Львовом і Каліфорнією особливо відчутний у дні парадів. «У Сан-Франциско я йду на Pride і не боюся. Але щойно заходжу в Барт (локальне наземне метро) – все ще за звичкою автоматично ховаю райдужний прапорець. Очевидно, мені ще потрібен час, щоб повірити, що тут справді безпечно», – усміхається Данило. На думку Вегери, ЛГБТК-тема в Україні досі «на етапі становлення». Проте саме креативні індустрії можуть зрушити суспільство з мертвої точки: «Потрібні масштабні колаборації з міжнародною спільнотою, великі культурні проєкти. Тільки через культуру й просвітлення можна змінити ставлення людей».
Данило дає одну чітку пораду: об’єднуватися і створювати великі ініціативи. «Тільки разом ми можемо прорвати мовчання» — цю фразу він повторює наприкінці розмови, ніби мантру, що допомагає пережити нічні новини з фронту.
«Не здаватися!»
Фестиваль рівності у Львові, запланований на 19–20 березня 2016 року, став для Олени Шевченко, засновниці ГО «Інсайт», шоком і точкою неповернення. Подія так і не розпочалася: у суботу близько двохсот учасників ультраправих угруповань у балаклавах оточили готель «Дністер», де зібралися приблизно 70 гостей і лекторів.
«Готель погрожував “спалити нас у котельні”, суд призначив слухання про заборону на десяту вечора, а зранку радикалів у балаклавах підвезли автобусами й почали штурм» – згадує вона, додаючи, що без мовчазної згоди міської влади такого б не сталося. Поки активісти чекали поліцію (приїхав лише один патруль і то із годинним запізненням), нападники скандували «Kill, kill, kill», жбурляли каміння й пляшки. Зрештою правоохоронці вивезли учасників автобусом у невідомому напрямку, щоби вберегти їх від полювання, яке радикали оголосили у соцмережах на весь вікенд. Жодному з нападників так і не висунули звинувачень. Головний урок з того складного дня для неї дуже чіткий: незважаючи на масштаб ненависті, відступати не можна.
Протягом наступних років інструменти тиску стали витонченішими, пояснює активістка. «Тепер частіше бачимо кібератаки, фіктивні скарги, зливи персональних даних. Радикали “раціоналізують” дискримінацію й користуються риторикою війни, щоби легітимізувати насильство». Не змінилося лише небажання влади фіксувати й розслідувати злочини на ґрунті ненависті.
Безпекова ситуація для ЛГБТК-активістів, за словами Олени, залишається нестабільною: публічні події проходять під ризиком нападів, хоч водночас зросла солідарність медіа й правозахисників: «Держава досі не має системи реагування на hate crimes – це критична прогалина, яку громадянське суспільство вже не може закрити самотужки».
Повномасштабна війна парадоксально підсвітила тему рівності. ЛГБТК-військові стали «голосом змін», а публічна видимість спільноти зросла. Та правова система не встигає: частина суспільства й депутатів вважає тему “несвоєчасною”, хоча саме зараз представники ЛГБТК гинуть на фронті без базових прав.
Олена Шевченко шукає союзників серед ветеранських ініціатив, адже «люди, які воюють і волонтерять, повинні мати однакові права незалежно від орієнтації». Офіційні структури поки ігнорують тему, тож активістка пропонує спільні публічні заходи, що ламатимуть стереотипи й покажуть, що ЛГБТК-військові — така сама частина перемоги. Щодо допомоги зовні, її пріоритети чіткі: політичний тиск на владу задля ухвалення законів, технічний, юридичний захист активістів і фінансування локальних ініціатив у регіонах. «Міжнародна солідарність підсилює наш голос і змушує державу діяти», – підсумовує вона.
Спільні виклики
Незважаючи на різні професії й континенти, усі співрозмовники описують три однаково болючі проблеми. Першою називають ментальне здоров’я. Військовий Лясковецький згадує, як тривалий булінґ у частині й погрози командирів «створили несприятливі умови», що зрештою призвело до спроби суїциду – після переведення його буквально витягнув уважний психолог, який «був поруч у моменти, коли це було найбільше потрібно». Співак ANDRUX додає, що гомофобний «церковний багаж» і внутрішня заборона бути собою перетворюються на «щоденний булінг власною свідомістю». Ці особисті історії підтверджуює недавнє дослідження про ЛГБТК-біженців з України: найвищий попит саме на психологічну допомогу, а рівень тривожності значно вищий, ніж у ЛГБТК, які не пережили вимушене переміщення.
Друга спільна точка – правовий вакуум в Україні. Законопроєкт № 9103, який мав урівняти у правах різно- й одностатеві пари, уже понад два роки лежить у парламентських шухлядах; навіть після позитивного висновку профільного комітету голосів і досі бракує. Паралельно дрейфує й анти-хейтовий № 5488, що запроваджує кримінальну відповідальність за злочини ненависті. Без цих двох законів держава не має механізмів ані захистити родини загиблих ЛГБТК-військових, ані притягнути нападників до суду. Схожу думку висловлює Дмитро: цивільні партнерства «дадуть почуття захищеності й стабільності, що важливо для ефективної служби». Навесні цього року Рада Європи провела в Києві дводенний тренінґ для посадовців саме про гармонізацію українського антидискримінаційного законодавства, але поки що це лишається рекомендаціями.
Третій виклик – культурна видимість. Фотограф Данило Вегера згадує, як напад у львівському парку зробив його фотографію драматичнішою, а досвід він зумів перетворити на конструктив. ANDRUX називає власні концерти й TikTok-ролики способом показати, що любов і прийняття – на часі як ніколи. Обоє переконані: саме великі культурні колаборації й публічні історії здатні прорвати мовчання.
Що ж може зробити той, хто хоче підтримати українську ЛГБТК спільноту? По-перше, тиснути на українську владу: підписувати петиції, писати листи й вимагати ухвалення законів № 9103 та № 5488. По-друге, донатити і підтримувати проєкти наших героїв. По-третє, не боятись обговорювати проблему: запрошувати героїв виступати у своїх громадах та поширювати їхні історії. І, нарешті, якщо ви психолог чи волонтер – приєднатися до онлайн-груп підтримки, які зараз формуються для ЛГБТК-українців.
Патріотизм — це не лише любов до прапора, а й повага до кожного, хто його тримає – про це загадує Дмитро Лясковецький . ANDRUX із сонячного Сан-Франциско додає: любов не має гендеру, а коли світ потопає в ненависті, врятувати його можуть лише любов і гармонія. Камера Данила Вегери та незламність Олени Шевченко переводять ці слова у дію, показуючи: рівність — це ще один фронт. Виграти його неможливо окремо від перемоги у війні, бо йдеться про ту саму цінність – свободу.
Про автора:
