Хоч на той момент це могло здаватися неочевидним, але 1 серпня 1975 року стало визначною датою в історії Європи і, безумовно, світу. Після трьох років переговорів лідери 35 країн, включно з президентом США Джеральдом Фордом та радянським лідером Леонідом Брежнєвим, підписали Заключний акт Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінський Заключний акт). Цей документ виявився однією з найважливіших політичних угод повоєнної епохи. Його підписання стало поворотним моментом для України та інших поневолених народів у складі Радянської імперії.
Спочатку підписання Заключного акту викликало певну негативну реакцію в США, оскільки закріплювало післявоєнний територіальний статус-кво. Це сприймалося як зміцнення контролю Москви над поневоленими народами. Однак акт містив положення щодо прав людини, які радянська сторона неохоче прийняла, вважаючи, що вони не матимуть великого значення. Вони серйозно помилилися, адже ці положення про права людини стали троянським конем, що зрештою призвів до краху Радянської імперії.
Заключний акт охоплював питання безпеки, економіки та гуманітарної сфери, спрямовані на зниження напруженості та сприяння співпраці між Заходом і підконтрольним Радянському Союзу Сходом. Десять основоположних принципів акта включали територіальну цілісність, суверенну рівність і непорушність кордонів. Однак безпека визначалася не лише у військових термінах, а й унікально всеохоплююче – з повагою до прав людини та основоположних свобод серед керівних принципів. Саме цей акцент надихнув дисидентів у Радянському Союзі та Східній Європі боротися за більші права і свободи.
Після підписання Гельсінських угод у Радянському Союзі та інших країнах Варшавського договору почали з’являтися громадські організації, які контролювали виконання урядами добровільно взятих на себе зобов’язань за Гельсінським Заключним актом і спонукали до їх дотримання. Найбільшою з п’яти радянських груп (московська, українська, литовська, грузинська та вірменська) була Українська Гельсінська Група (УГГ). Її учасники мирно виступали не лише за розширення особистих прав і свобод, фіксуючи численні індивідуальні порушення, а й за ширші культурні та мовні права й самовизначення. Тому вони становили особливу загрозу радянському режиму і зазнавали жорстоких репресій.
Гельсінський Заключний акт і переслідування дисидентів стимулювали США до активнішого залучення до захисту прав людини у регіоні. Уже протягом року після підписання акта Конгрес створив Комісію з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінську комісію). Це була незалежна державна установа США, до складу якої входили переважно сенатори та члени Палати представників від обох партій – демократів і республіканців, – а також представники Державного департаменту, Міністерства оборони та Міністерства торгівлі США. Мандат комісії полягав у моніторингу та сприянні дотриманню положень Гельсінського Заключного акту та наступних угод усіма державами-підписантами. Це включало просування основних прав людини і свобод, захист тих, хто зазнавав переслідувань за реалізацію цих прав і свобод, а також забезпечення того, щоб принципи Гельсінського акту враховувалися при формуванні зовнішньої політики США, що іноді означало необхідність стимулювання Державного департаменту до активніших дій.
Інституційно створення цієї комісії виявилося вирішальним для зосередження уваги на питаннях прав людини в Радянському Союзі та країнах Варшавського договору. Діяльність комісії сприяла підвищенню уваги до України та інших поневолених народів, акцентуючи на проблемах прав людини, зокрема на долі Української Гельсінської Групи, заборонених на той час Української католицької та православної церков, а також багатьох інших питаннях у сфері прав людини. Мені випала честь працювати штатним співробітником і радником з політики в Гельсінській комісії понад 35 років – і під час Холодної війни, і після неї – з 1981 по 2017 рік.
Важливо, що Гельсінський Заключний акт прямо передбачав проведення наступних зустрічей для перегляду виконання його положень. Ці зустрічі отримали назву Гельсінського процесу в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Вони виявилися надзвичайно важливими для моніторингу дотримання положень Заключного акту, особливо в питаннях прав людини, а також для підтримання каналів комунікації між Заходом і Сходом. Багаторічні конференції 35 країн-учасниць проходили в Белграді (1977–1978), Мадриді (1980–1983) і Відні (1986–1989), а також короткотермінові зустрічі відбувалися в Будапешті, Оттаві, Берні, Парижі, Копенгагені та Москві протягом 1980-х і початку 1990-х років. Саме ці зустрічі стали основним дипломатичним інструментом, за допомогою якого викривали Радянський Союз та його союзників за грубі порушення прав і свобод.
Гельсінський процес приділяв значну увагу ситуації з правами людини в Україні, зокрема переслідуваним членам Української Гельсінської Групи (УГГ) та іншим українським політв’язням. Після звільнення з ГУЛАГу наприкінці 1980-х років ветерани Гельсінського руху, серед яких були В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь і Левко Лук’яненко, відіграли ключову роль у підготовці ґрунту до здобуття Україною незалежності.
Робота в Гельсінській комісії надала мені можливість брати участь у всіх цих конференціях і зустрічах, за винятком Белграда, у складі делегації США. Я бачив на власні очі цінність цих зустрічей як платформи для США насамперед, а також для наших канадських і європейських союзників, щоб наполягати на виконанні зобов’язань у сфері прав людини та інших аспектів, що стосуються соціальних вимірів. Це включало й так зване «називання імен» – відкрите порушення конкретних випадків несправедливого ув’язнення або переслідувань, що було нехарактерним для дипломатичних конференцій.
Совєти та їхні союзники, м’яко кажучи, не були в захваті від такої уваги до їхніх порушень, зокрема з конкретизацією персональних випадків. Але постійний і послідовний тиск із вимогою притягнути їх до відповідальності за свої дії, у поєднанні з готовністю Заходу вести діалог з питань спільної безпеки, допоміг зрушити поведінку радянської влади у бік більшої свободи. Це, своєю чергою, суттєво сприяло зменшенню радянського контролю над Східною Європою, краху Радянського Союзу та здобуттю незалежності Україною, країнами Балтії та іншими радянськими республіками.
Після розпаду радянської імперії Гельсінський процес (НБСЄ) успішно адаптувався до постхолодної епохи, перетворившись на Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). З утворенням багатьох нових держав членство організації зросло з 35 до 57 країн. ОБСЄ стала найбільшою регіональною організацією у світі, яка протягом останніх трьох десятиліть сприяла безпеці, демократії та різним формам співпраці багатьма конструктивними способами.
На жаль, наразі ОБСЄ переживає кризу, а її здатність допомагати підтримувати міжнародний порядок, заснований на правилах, опинилася під питанням.
У значній мірі це зумовлено дедалі жорсткішою політикою блокування з боку Москви в межах ОБСЄ. Але головним чинником є жорстока агресивна війна Росії проти України, яка порушує кожен із десяти основоположних принципів ОБСЄ, закріплених у Гельсінському Заключному акті, і яку рішуче засуджує переважна більшість із 57 країн-учасниць ОБСЄ. Фактично, українці нині буквально перебувають на передовій у боротьбі за ці гельсінські принципи.
Незалежно від того, яким буде майбутнє ОБСЄ, немає сумнівів у тому, що Заключний акт став поворотною точкою у поступі прав людини і свободи. Президент Росії Володимир Путін, якого звинувачують у скоєнні воєнних злочинів, робить усе можливе, щоб зупинити історичні трансформації, прискорені Гельсінським актом, і відновити радянсько-російську імперію. Але зрештою він зазнає поразки, а шляхетні цілі миру, свободи і людської гідності, втілені в Гельсінському Заключному акті, переможуть.
Про автора:
