Колись давно таке тату набив собі мій чоловік. Ми тоді зустрічалися якихось нещасних чотири роки, тож я не сильно заглиблювалася у таємничі загадки чорнил під шкірою у вигляді браслета на зап’ясті. Тату, до речі, бив наш друг у нас же вдома в спальні, поки я сиділа на балконі з пачкою Парламент-Аква. Тоді я не особливо цікавилась питанням захисту навколишнього середовища чи тварин, це було щось геть далеке й непотрібне. Пам’ятаю, що на шпальтах новин лише починали з’являтись фото Зеленського з інавгурації, а по радіо крутили пісні Лани Дел Рей. Дивна комбінація, але 2019 рік був повним сюрпризів. Це був час безтурботного використання пластикових трубочок, поліетиленових пакетів, піратських фільмів і косметики в «Єва». І якщо не торкатись політичних драм, то в цілому це був непоганий час. Гадаю, так само згадують 60-ті в Америці: так-то було добре, але Озвальд і В’єтнам все трошки спаскудили.
Коли я нарешті вийшла поглянути, як там поживає новеньке тату, хлопці вже сміялися з тих несмішних жартів, що всі парубки обожнюють, і сказали, що воно під плівкою, мовляв, подивишся пізніше. Без проблем, у мене була дипломна робота на носі, я готувалась отримати бакалавра з міжнародних відносин. Та пізньої ночі, після проведених годин за комп’ютером і постійних перекурів, я все ж таки запитала свого на той час хлопця, що він, в біса, собі там набив. І ви вже майже знаєте, що то була за фраза. «We are the voices of the voiceless». Я похитала головою, мовляв, кльово, але що то значить? І тут мій не найемоційніший хлопець сказав, певно, найсильніше пояснення, яке я й не могла собі уявити. Це було його особисте нагадування про важливість захисту тварин. Все було просто – ми маємо голос, а вони ні. Ми можемо захистити себе, а вони – ні. Ми маємо бути для них тут і зараз, на тому рівні, на якому можемо. Ось.
Так, все для мене й почалося. Протести разом з UAnimals, зі сльозами на очах через кадри з притравочних станцій, котячий бум (а я маю зараз трьох котів, і це тільки тому, що двох ми таки змогли прилаштувати в сім’ю), веганство і постійний пошук додаткової інформації на ці теми. Тож, як ви бачите, деякі тату впливають на твоє життя доволі сильно. От тільки в 2022 році розпочалася війна в Україні. А ця клята с*ка не дає часу на роздуми, вона розвертає твоє буття на 180 градусів і не зупиняється, пре, мов танк, і сміється крізь вибухи. Попри всі намагання зоозахисників й активістів, та все-таки тварини гинуть щодня, щогодини. Неможливо передати ту подяку вже вищезгаданим UAnimals за кількість вкладених зусиль у порятунок, евакуацію, лікування та годування хвостатих, пернатих та решти маленьких друзів. Вони роблять все те, що ми не можемо чи боїмося, і мені хотілося б нагадати про це ще раз. І подякувати. Багато-багато разів.
Тільки життя складне, і всіх, як то кажуть, неможливо врятувати. На жаль, лише 3 квітня цього року близько 20 (за даними Київської обласної військової адміністрації) маленьких душ відправилися у кращий світ. Це був день, що не обійшовся без дронової атаки, і в Чабанах, що на Київщині, клята машинка смерті потрапила у ветеринарну клініку. Працівники на момент удару перебували в укритті, тож не зазнали ушкоджень. З їхніх слів, влучання було у стаціонар та реанімацію, де якраз перебували тварини. Рятувальники разом із працівниками клініки намагалися врятувати малечу, проте, на жаль, не вдалося. Невинні життя зазнали смерті там, де, здавалося, мало б бути найбезпечніше. І скільки таких ми втрачаємо щоденно?
Напевно, знайдуться ті, для кого подібна сентиментальність буде здаватись чимось непотрібним, особливо в контексті війни. «Люди гинуть теж щодня! Діти, такі ж невинні жертви смерті. Маленькі розуми зі свідомістю, бажаннями і болем». І це все правда. На жаль, немає такого правила, що помирати будуть тільки злі й погані, безтолкові й гнилі особистості. Ні, під косу потрапляють найкращі з найкращих, відважні, сильні, сміливі й справжні. А це все навіть не згадуючи тих, хто пішов на фронт. Для них неможливо підібрати потрібну кількість епітетів, аби відчути, що цього достатньо. Люди готові класти свої життя за свободу, за правду, за віру і за свій дім. Чи змогли б тварини так зробити? Важко сказати.
Та й взагалі, чи треба? Де та межа, що каже, чия смерть заслуговує на пошану й пам’ять, сльози й горе, а чия ні? Чи може у тих тварин не було сердець, що б качали кров, пам’яті, яка б трималась за мисочку з кормом, чи любові до свого власника, який тепло обіймає серед ночі? У них все це є. Вони лише позбавлені голосу у своєму існуванні. Для нас їхня мова несуттєва, неважлива і всього-на-всього наповнена звуками балачка, шум серед шумів, нерозгадана загадка, без якої можна прожити довге й щасливе життя. І, можливо, так воно й має бути. Можливо, їм не треба ставати президентами, займати місце в Раді Європи, розраховувати вас на касі або файлити ваші податки. Здається, для них має бути місце на цій планеті без подвигів, перемог і досягнень. Вони просто мають тут бути, поруч чи далеко від нас, на канапі чи в глибокому лісі, але тварини є частиною нашого світу, як би це важко не було усвідомлювати.
І я розумію, чому це складно. Бо одного разу, побачивши живу душу в істоті, яка раніше здавалась лише пухнастим малюком, ти більше не можеш перестати думати про важливість її життя. Це більше не тварина на дворі, а собака, якому холодно. Тепер коти біля під’їзду виглядають не як прикраса інтер’єру, а такі ж, як і ми, істоти, котрим хочеться любові, розуміння й безпеки. А побачивши новини про влучання в притулок або ветклініку, ти більше не можеш заховатися за примарний щит байдужості, ні. Ти починаєш відчувати цей біль так само сильно, як раніше розривало за смерть будь-якої людини. І це важко. Це болить і це… по-справжньому?
Чи всі побачать сенс у написаному? Я не знаю, але сподіваюся на краще. Можливо, комусь психіка не дозволить поки що допускати такі почуття до серця, і я вас розумію. Ми не машини, і ліміт наших емоцій не безмежний. Проте колись давно я почула класну фразу, і вона назавжди змінила моє ставлення до тварин. Вона й досі красується на руці мого чоловіка, і попри трошки змазані контури літер, я й досі пам’ятаю її сенс. Зараз я маю бодай якийсь голос, і я би хотіла його використати, нагадавши всім про тих жертв, чиї життя обірвались так само нечесно, зарано і неправильно. Ми не почуємо про них в новинах так часто, як вони на те заслуговують, нам не розкажуть про їхні улюблені смаколики, не покажуть вподобане місце для сну, але вони були частиною нашого соціуму, нашого всесвіту й нашого життя. І нехай вони були безмовними, але їхні втрачені життя залишать гучний гомін у наших наділених голосом серцях.
Авторка: Вікторія Грідіна
