Кожен сезон має свій настрій. Зима – казковий час магії та подарунків, де кожна мрія здійснюється під засніжені пейзажі. Весна – початок пробудження нового, коли звідусіль проглядається буяння зелені. Літо – період легкості, тепла, солоної води й солодкого морозива, веснянок і сонячних опіків. А далі йде осінь. Така таємна й прохолодна, сіра й багряна одночасно. Це час пряних лате й злих посмішок на гарбузах, чорних котів та кажанів, вампірів та Бітлджуса. Напевно, неможливо вигадати кращого моменту, аби переглянути культові фільми жахів під теплою ковдрою поруч із близькими. Або наодинці, кому як подобається! Аромат попкорну, імбирного печива і теплої кави заповнюють домівки, поки на екранах Джек йде вбивати Венді в готелі Оверлук, Бітлджус намагається одружитись із Вайноною Райдер, а клоун Пеннівайз дожовує залишки страху останньої жертви. І все здається таким реальним і казковим одночасно, ніби й страшно, але якось і не дуже, адже ти вдома, де небезпека не може затриматись.
Та бувають такі фільми жахів, що закарбовуються в пам’яті надовго. Зазвичай це не щось магічно-потойбічне, що може говорити з каналізації вночі, це не вигаданий привид біля перемикача світла (кліп-кліп), і навіть не страшний вампір у вікні. Ні. Дійсно страшно, коли це доволі простий сюжет, де жертва не здогадується про небезпеку, а нападник не планує озвучувати про своїх планів завчасно. Немає голосу за кадром і нагнітаючої музики, криків поза екраном, а головне сценарію і комп’ютерної графіки. Ось тоді жах переповнює наші клітини, дістаючи з підсвідомості тваринні інстинкти самозбереження.
Одного вечора, сідаючи в метро або електричку, ми не очікуємо стати головним героєм фільму жахів. Можливо, комедії, сіткому чи історії про шалений успіх. Але точно не мріємо про хоррор-жанр. Ніхто не хоче зіштовхнутись із чужим, хижаком, Патріком Бейтменом та Терифаєром. Люди не дуже складні істоти за природою – нам не потрібно багато. Ми плануємо просто прожити цей день, повернувшись додому трішки раніше ніж зазвичай, аби мати більше часу на ТікТок, улюблену кицю та чай з ромашкою. Тож ми сідаємо в транспорт, включаємо музику в навушниках і їдемо, дивлячись у вікно, фантазуючи про казкове майбутнє і солістів гуртів 2000-х. Та ж раптом все обривається. Спочатку виникає біль, а потім розуміння, звідки він. Ще декілька хвилин кошмару і все закінчується. І пісня в телефоні, і запах міського транспорту, чужих парфумів і шум нічних міст… Вуличні ліхтарі більше не світять, сонячне сяйво не нагадає про себе зранку, а думки назавжди переходять до іншого світу, того, де болю не існує.
І що це, як не сценарій фільму жахів? Що, як це могло статись насправді? Кажуть, що правдоподібніша історія, то страшніше глядачам, тож, враховуючи це, ми маємо трястись до дрижаків так, щоб зуби сточились до коренів. Адже одного серпневого вечора в американському штаті Північна Кароліна, 23-річна Ірина Заруцька так само сиділа в електричці на станції «Саут-Енд», де на неї напав чоловік з ножем. І ні, він не увімкнув страшної мелодії, не почав повільно вставати й відвертатись від глядача, сподіваючись на те, що пакетик зі штучною кров’ю розірветься вчасно. Все сталось швидко і по-справжньому.
Там були реальні глядачі, які так само не очікували на смерть у своєму вагоні вечірньої електрички, людська кров, що стікала по кишеньковому ножу вбивці, темна серпнева ніч і легенький вітерець із зеленими листочками на гілках. Життя пульсувало у металевому транспорті, допоки його не стало на одне менше. І відбулось це за декілька хвилин, з одного дублю, без каскадерів і монтажу. Так просто і так важко одночасно. Хтось зумів викликати правоохоронців, та, на жаль, для Ірини це вже було запізно. Вона опинилась у неправильному місці у неправильний час, коли її вбивці все здалось навпаки. Він, певне, бачив у цьому свій зірковий момент, роль головного героя у фільмі, що змонтував хворий розум.
Ірина Заруцька мала 23 роки від віку, мрії та бажання жити. Вона опинилась в Америці, рятуючись від війни, сподіваючись розпочати нову сторінку свого часопису. Тим часом 34-річний Декарлос Браун-молодший мав щонайменше 14 попередніх арештів, діагноз шизофренія та дивним чином квиток у вільний світ без кайданів та ґратів. Дві різні системи координат, що зустрілись востаннє. І якщо ви вірите у кращий світ, то можете бути впевненими – ці двоє потраплять по різні сторони барикад. На краще.
Інтернетом поширюється відео – такі собі кадри – трагічного вбивства молодої та живої українки, яка просто їхала в електричці. Дивного чоловіка за нею, що просто вирішив вбивати. Та окрім цього, кадри зафіксували ще й пасажирів поруч. Тих, хто відвернувся в бік, побачивши напад. Тих, хто не допоміг дівчині, що впала, стікаючи гарячою кров’ю. Людство продовжує говорити про любов, мир та допомогу один одному, тим часом вбиваючи, ігноруючи та відвертаючись від тих, кому потрібна наша увага. Звісно, ніхто не знає як би поступив кожен з нас у схожій ситуації, але чомусь хотілося б уявляти себе не пасивним глядачем, навіть в моменти, коли нам дуже страшно. Всі хочуть врятувати світ, та ніхто не хоче помирати – і це так просто зрозуміти. Але не виходить. Душа вірить у більше й сильніше почуття безстрашності. Хоча, можливо, це банальне бажання відчути себе героєм?
На жаль, нам всім знайоме почуття страху. Це щось таке природнє і відоме, невід’ємне від нашої сутності. Ми годуємо його, переглядаючи страшні фільми, провокуємо, гуляючи порожніми вулицями вночі, заспокоюємо, обіймаючи улюблену м’яку іграшку. Усім хочеться адреналіну час від часу, кожному здається цікавим розшукувати дані про справжнє зло, аби вміти відрізняти його від добра. Осінніми вечорами нам здається таким нормальним і звичайним планувати наряд на Гелловін, обираючи для маскараду персонажів з кіно, які вбивали на право і на ліво. Ми не задумуємось про смерть серйозно – це здається чимось далеким, що можна буде відмотати назад і передбачити, а часом і змінити. Та зло живе не лише в екрані комп’ютера, телевізора чи планшета. Воно безмежно захоплює ширші площини, перетікаючи з реального світу в казковий, залишаючи по собі слизький слід, який легко підчепити собі в ДНК. І все ж таки хочеться вірити, що Декарлоси Брауни-молодші цього світу залишаться обмеженими у просторі, залишаючись закритими не в екранах телевізора, не в вагоні електрички, а у старій добрій в’язниці суворого режиму, де salvation lies within.
Про авторку:
