Людська природа доволі проста, примітивна, і керують нами лише два зрозумілі поняття: де нам щось або подобається, або ж навпаки – не подобається. Все, крапка, на цьому можна закінчувати допис. І так, скажете ви: науковці, психологи, аналітики — всі намагались розгадати людський мозок, і тут якесь дівчисько в піжамних штанах зуміло це перекреслити одним реченням. Але якби все було так просто! Попри мою доволі обґрунтовану і досі невідому людству класифікацію, існують мільйони різних відтінків сірого, зеленого і багряного в перехідних зонах, коли «щось» (ситуацію, дію, страву) неможливо зі стовідсотковою гарантією перекласти до основних поличок «like» або «dislike». Тоді ми вигадуємо причини, аби просто прямо не сказати: «Мені це не подобається» або ж навпаки: «Мені це до вподоби». Але слава Богу, що існують якісь загальні норми, які допомагають класифікувати будь-що під дві категорії.
Так, наприклад, більшості з нас до вподоби маленькі тваринки. Не обов’язково котики, це вже моя особиста любов, а, наприклад, мавпенятка, жирафенята, цуцики, ведмежатка, лисенята і т. д. Пухнасті, ззовні беззахисні, трошки незграбні та солодкі малюки, яких більшість із нас залюбки б обійняли вночі перед сном. На них хочеться дивитись і ставити на заставку телефону. На противагу цьому є інші речі, що зазвичай викликають огиду, відчуття небезпеки, небажання споглядати – мертві істоти, жорстокі вбивства, кров, органи назовні, російські гравці в міжнародному спорті, література радянщини, голова свині в м’ясній лавці… Тут ніби все зрозуміло, правда? Є приємне і є неприємне, а будь-яке відхилення від норми (наприклад, коли хтось вважає пухнастиків огидними, а кишки в м’ясному відділі — заміною м’якої іграшки) відразу помітне, викликає запитання та привертає увагу.
Але ж ви, певно, вже встигли прочитати назву допису і здогадались, що тут йтиметься не про пухнастиків та трупи, а про щось таке спортивне, з колечками, як у Audi, і прапорами різних країн. Щось міжнародне, відкрите і гучне. Щось олімпійське і правильне. Чи, може, не зовсім? Що такого сталося під час Олімпійських ігор 2026 року, що змусило всіх захотіти закрити очі, відвернутись і зробити вигляд, ніби це «щось» ніхто не помітив? Підказка: це пов’язано із шоломом, а точніше — із зображеннями на ньому.
Скелетоніст Владислав Гераскевич мав брати участь в Олімпійських іграх 2026 року під синьо-жовтим прапором. Безперечно, для кожного спортсмена це велика честь, проте це також і чудова можливість заявити щось важливе на весь світ, бути почутим і побаченим. Тож, використовуючи ситуацію, Владислав підготував спеціальний шолом, на якому були зображені українські атлети, які загинули через росіян, їхню криваву війну, злі помисли та ненависть. Деякі зі спортсменів воювали в лавах ЗСУ, а інші потрапили під обстріли, віддавши Богові душу. І здавалося, що це чудовий шлях нагадати світові про те, що відбувається вдома, не втратити пам’ять про тих, хто більше не з нами, при цьому не затягуючи туди політичні міжусобиці.
Проте виявилось, що МОК став ще чутливішим до будь-яких нагадувань про реальний світ, який витягував їх із вигаданої казки з феями, магами та російською нафтою. Як наслідок, спортсменові заборонили використовувати шолом на змаганнях та офіційних тренуваннях під час Олімпіади в Італії. Колеги-спортсмени, українці та навіть Президент України підтримали Гераскевича та його ідею. Тож, не втрачаючи часу, Верховна Рада направила звернення до Міжнародного олімпійського комітету щодо інциденту. Після тривалих переговорів українському спортсмену запропонували альтернативу – використати чорну пов’язку або стрічку без персоналізації. Тобто, по факту, вони просили забути імена та обличчя тих, хто загинув через криваву війну, бо… бо це неприємно? Проте не всі у світі стали холодними бюрократами, для яких життя людей — це пісок, а їхня смерть — ніщо інше, як зайве нагадування про власну крихкість. Український спортсмен Владислав Гераскевич відмовився від пропозиції, через що втратив можливість змагатися в Олімпійських іграх 2026 року. От тільки вдома, в Україні, його зустріли як героя, нагородивши орденом Свободи «за самовіддане служіння українському народові, громадянську мужність і патріотизм у відстоюванні ідеалів свободи й демократичних цінностей». Ну що ж, не все те золото, що видають в Італії під кільцями.
І які висновки ми можемо зробити? Де я помилилась у класифікації? Світи, МОКи, ООНи і подібні штуки готові бачити кожного з нас лише тоді, коли їм це вигідно або приємно. Ну ви уявіть, яка лялька в них на очах змальовується: український спортсмен, що попри 4-річну для них, а насправді 14-річну криваву війну для нас, готовий боротися за золото, за звання, за титул, за орден, за оплески старих дідів, створюючи для них же шоу, спектакль, ситком — ось це приємне видовище. Нескорений, цілеспрямований, сильний, вільний, гарний! Ось це картинка, яка всім подобається. Вона викликає захоплення, любов, інтерес… Вона промовляє до всіх: «Я зміг, бо я хочу. Я тут, бо я ніколи не здаюсь, йду до своєї мети попри всі можливі перешкоди». Хіба не восьме чудо світу?
Тільки ось не варто цьому героєві нагадувати про те, що таке війна і чому вона відбувається. Шолом із портретами загиблих спортсменів, які могли б доповнити ту позитивну і сильну картинку своєю присутністю, якби не… ну, самі знаєте, на літеру «В»? Ні, це вже занадто. Ніхто не хоче бачити людей, які загинули через щось погане. Ну, там, знаєте, кулі в серце, гранати в живіт, обвал цивільних будинків, попадання дрона і т. д. Це щось неприємне, воно не викликає такого захвату, а навпаки — лякає і тривожить. Навіщо це нагадувати? Що це дасть? Всі знають, що в тій далекій, Богом забутій Україні йде якась там погана війна, яку МОЖЛИВО почала росія. Але то треба теж довести, бо незрозуміло. Зараз такий час… Ох, тепер уже важко знайти правду, все якесь модифіковане і викривлене. Плюс, коли воно ще й якось там стосується нас, маленьких людей за далекими річками і степами, то стає вдвічі неприємно. Звісно, то все сумно, що якісь спортсмени загинули, але нам, глядачам, хочеться бачити рожевих поні та веселку. Але теж не дуже таку активну, бо то вже буде «гей-пропаганда». Треба і міру знати.
Звісно, це все болючий і такий собі пасивний сарказм, що я і багато мілленіалів використовуємо як самозахист, проте, ну як можна дивитись на цю ситуацію під іншим кутом? Знову ці великі пузані злякались показати правду навіть у найделікатнішому вигляді. Їм неприємно знати, що таке війна, не хочеться засмучувати тендітну аудиторію, бо тоді вони втрачають мані-мані-мані, або, якщо українською, то гроші. Люди звикли дивитись на курчат, телят і поросят, ніби забуваючи, що самі забивають їх до смерті, аби мати стейк на вечерю. І тут так само. Вони ігнорують те, що відбувається насправді, вони бояться страшної правди про те, що ДОСІ в Україні йде війна і вона забирає не якісь там примарні цифри техніки чи узагальнених одним словом «військових», а реальних людей та їхні життя, їхні досягнення, сфери діяльності, побажання і переваги. Це дійсно страшно, я розумію. Та от тільки закривати на це очі та відносити до коробочки “dislike” — не вихід. Правда чомусь із кожним роком здається, що це розуміють тільки ті, хто зіштовхнувся із реальним світом, а не потонув серед цукрової вати у Примараленді.
Люди — дивні створіння, і, як би сказали ТІК, «в них з мізків стирчать коріння». Вони закривають очі на правду, особливо неприємну, відкриваючи двері до ласкавої брехні, що проникає до мозку, паралізуючи його. Сьогодні нам не дозволили вдягти шолом із фотографіями загиблих, а завтра попросять перестати говорити про біль та смерть, а далі… А далі ми опинимось у «1984», де честь та моральність важитимуть не більше, ніж тополиний пух, але принаймні нам дозволять подивитись на щось приємне, щось, що не буде викликати огиди та страху, тихенько закриваючи коробку з підписом “dislike” і ставлячи її подалі, на горішню поличку, де вона буде спочивати поруч із більшою скарбничкою зі словом «правда» на замку.
Авторка: Вікторія Грідіна
