Протягом кількох днів тижня, що минає, понівечена, але не зломлена столиця України майже не здригалася від відлуння сирен – у Москві, затамувавши подих, спостерігали за подіями, які, на думку кремлівської мафії, мали призвести до падіння «київського режиму». Навіть ракети і дрони притримали – нехай, мовляв, українці усе самі зроблять.
Поки уява малює такі сценарні образи, реальність показує, наскільки все ж кремлівське ОЗУ не розуміє України, яким далеким воно опинилось від уявлення про пряму дію демократії у вільній країні.
Невеликий київський сквер поблизу Хрещатика бачив багато людей хіба під час аншлагових вистав театру Івана Франка, що очолює цю територію. Але цього тижня усю площу буквально заполонив гул тисяч людських голосів: рефлексивно поглядаючи у небо, під загрозою чергової ворожої атаки молодь тримала плакати «Корупція вбиває не гірше ракет» і «Небесна Сотня все бачить». Уперше з початку повномасштабної війни натовп заполонив центральні вулиці столиці, запаливши паралельні мітинги у Львові, Дніпрі та Одесі, чим засвідчив, що навіть у воєнних лещатах громадяни не готові мовчки спостерігати за законодавчою макаброю. І, так по правді, скасування незалежності НАБУ і САП стало приводом, але не причиною.
Кнопкою, що запустила ланцюгову реакцію, став закон №12414, ухвалений Радою за п’ять годин без обговорень і одразу підписаний Президентом Зеленським. Документ передавав під генпрокурорський контроль Національне антикорупційне бюро та Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру – ті структури, які створювалися як незалежні запобіжники від політичного тиску. Саме блискавичність і непрозорість процедури багато хто в Україні й на Заході сприйняв як ознаку недоброчесності намірів влади.
У деталях цієї псевдореформи головні ризики одностайно озвучили усі, хто вчитався у пункти законопроекту: прокурор отримував майже необмежені повноваження, здатні блокувати резонансні справи та відкладати їх на роки. Це, до речі, фактично означало 180‑градусний розворот від євроінтеграційного курсу. Тож, коли стало зрозуміло, що удар завдано в найболючішу на сьогодні для суспільства точку – корупцію, – рейтинг влади зіткнувся з вулицею, спорядженою лише правом на протест.
Соціологічний зріз мітингів засвідчив дивовижну репрезентативність: студенти та ІТ‑спеціалісти, мами військових і ветерани, дрібні підприємці та митці. Географія була не менш строкатою – від центру Києва до площі Ринок у Львові та майданів Дніпра й Одеси. Наймолодші учасники, які лише кілька років тому навчалися у школі, скандували «Молодь усе ще хоче в ЄС», задаючи тон і темп акції.
Окремий пласт мітингарів – присутність військових в одностроях та їхніх родин. Вони тримали самотужки зроблені плакати, на яких пояснювали усьому урядовому кварталу, що хабарі у тилу деморалізують більше, ніж ворожі міни на передовій. Сам факт поєднання фронтового досвіду і громадянського спротиву зняв спроби протиставити «тил» та «окоп» – найнебезпечніший сценарій для країни, що веде війну за існування.
Водночас протести стали лакмусом для державних комунікацій. Ставка Банкової на телеграм‑канали й «позитивних» блогерів виявилася провальною. Жива й очевидна енергія простих українців зламала штучний порядок денний у мережі. На медійному полі не допомогли й архаїчні кліше про «зовнішнє управління» та «соросят»: вони просто розчинилися у морі мемів і дотепних, часто прямолінійних і нецензурних, але точних написів на картонках, що відтак заполонили онлайн простір.
Реакції у США були блискавичними. Уже за добу спільну заяву оприлюднили сенатори‑«яструби» – демократка Джин Шахін та республіканець Ліндсі Ґрем, попередивши Київ, що «послаблення НАБУ та САП підриває підтримку США». До них приєдналися десятки конгресменів, дипломатів і експертів, а Kyiv Post навіть виніс на першу шпальту заголовок «US Senators Slam Ukraine’s Anti‑Corruption Rollback». Та водночас з’явилася і конгресвумен Марджорі Тейлор Ґрін, яка спритно використала протести для чергової атаки, назвавши їх «антивоєнним бунтом» і «доказом диктатури Зеленського».
Утім, більшість американських ЗМІ і представників еліт визнала – світ спостерігає саме за демократичним контролем української влади, а не капітуляцією через внутрішні чвари. Головні англомовні медіа світу відобразили події досить точно: протести є наслідком загрози найбільшому здобутку Революції Гідності – незалежним антикорупційним структурам, а українська молодь бачить у НАБУ/САП радше як символ шляху до ЄС і відмовляється допустити їх «румунізацію» прокуратурою. Фактично медіа підтвердили повноцінний акт прямої демократії, що рятує імідж України навіть попри втрати президента у персональному рейтингу.
Варто віддати належне Володимиру Зеленському, який швидко усе почув і відчув: менш ніж за добу після підписання пообіцяв новий закон, що «збереже незалежність антикорупційних інституцій». Якщо ж навести фокус точніше, то постають питання: чи був тест на «червоні лінії» навмисним, та чи й справді вдалось перевірити реакцію суспільства на спроби управління державою у спосіб, далекий від демократичного?
Чи було прийняття закону лише помилкою команди Президента? Деякі аналітики переконані: це могла бути тонка спецоперація Кремля, що б’є у найболючіше – тему корупції, яку 70% українців називають проблемою №1. Тривале переконування Володимира Зеленського у потребі перегорнути сторінку надокучливих і автономних НАБУ і САП дійшла до точки кипіння, коли з’явились підстави для відкриття кримінальних проваджень на представників його найближчого оточення. Щойно той погодився до пропонованих кроків, Парламент моментально відгукнувся – проголосували насамперед ті, хто усе свідоме життя присягався у любові до Росії, хто досі у побуті спілкується російською, хто сприймає цю українську трагедію як шанс продовжувати свій політичний шлях і примножувати «бізнес» – саме так ці суб’єкти називають процеси, які ті, хто вийшов на протести, називають корупцією.
Москва прорахувалася: замість хаосу українці запропонували світові майстер‑клас громадянського тиску без насильства.
Важливий урок цієї мобілізації – вона не стала антиподом армії. Протестувальники скандували «ЗСУ – наша честь» і зберігали взаємну підтримку з фронтом. Саме тому спроби посіяти дискурс окопів проти площ провалилися. У медійному сенсі це показало, що навіть під час війни червоних ліній для влади більше, ніж одна, а спроба ігнорувати нове покоління пасіонаріїв стирає політичне майбутнє. Це неабияк тішить.
Для українців у США ці події мають дуже практичний вимір. Переконувати Конґрес, що гроші не зникнуть у бездонній дірі, тепер бодай трохи простіше: українське суспільство здатне миттєво реагувати на відступ від реформ, а тому підтримка Вашингтона є інвестицією у найживіший проєкт демократії на континенті. Лист сенаторів Шахін і Ґрема варто цитувати під час кожної адвокаційної зустрічі. Він демонструє, що антикорупційний порядок денний об’єднує обидві партії – а значить, і діаспора може діяти біпартійно.
Попереду ж – голосування парламенту за новий закон, обіцяний президентом. Чи поверне це довіру? Песимісти вказують на 62% недовіри до антикорупційних органів загалом. Оптимісти нагадують: саме мирна, масова акція під сиренами показала, що навіть у вирі війни суспільство не готове поступитись принципами. У цьому сенсі нинішня криза пронизана світлом: вона гартує покоління, що виросло після Майдану, вчить владу слухати, а Захід – довіряти українській прямій демократії.
Про автора:
