Ми любимо прості числа. Вони дають ілюзію ясності. 34 роки і, здавалось би, все сказано. Але нації не живуть у межах календарів, позаяк існують у тонших вимірах – пам’яті, уяві, мові чи навіть повторюваних жестах щоденного побуту. Тому відповідь на дитяче, але насправді дуже доросле запитання «тож скільки нам років?» залежить від того, що саме ми вимірюємо: державу як інституцію чи спадкоємність як генетичний досвід.
Цього разу ми святкуємо 34 роки Незалежності – чергову, найтривалішу з модерних спробу українців жити у власних кордонах за власними правилами. Але це зовсім не вік України. Це лише вік одного з розділів книжки, яка має багато томів.
Почнімо не з кордонів і не з гербів, а з землі, на якій тисячі років тому існували культури, що лишили нам посуд із загадковими орнаментами, плани поселень, сліди ритуалів і зерен. Трипільці не були українцями у сучасному значенні, та й держави у них не було. Проте це пам’ять матерії про перший горизонт, до якого підходять археологи, коли збільшують шкалу часу.
Кочові, іраномовні скіфи, зовсім чужі лінгвістично і політично, залишили нам, наприклад, кургани, що понині визирають із нашого степу. Вони, хоч і не є прямими предками, залишили нам свій ландшафт пам’яті. Спроба заборонити нам згадувати про них як про частину нашої глибини – це спроба накинути нам вузьке визначення нації як лише позначки у паспорті. А нація – це ще й геологія отієї власної пам’яті, у якій давні пласти не розчиняються, а стають фундаментом для нових форм.
Кіммерійці, сармати, грецькі поліси на узбережжі, римські впливи, готські сліди: за кожною категорією – населена історією територія, де обмінювалися формами життя, навичками, віруваннями. Вісь українства настільки глибока, що зникає у доісторичній темряві. І це – не пропагандистська позиція, а елементарний інтелектуальний такт щодо власного місця у «довгій тривалості».
Коли ми підходимо ближче, з мороку давнини вихоплюється фіґура міста над річкою: Київ. Літописний 882-й – це морфологічний стрибок: політична організація, право, центри тяжіння, дипломатія, ім’я, яке чують далеко за межами наших полів. Київська Русь – не «Україна» у термінах сучасної держави, але це форма нашої державної традиції, своєрідна матриця, до якої ми повертались і яку в нас відбирали. А далі й інші морфології: Галицько-Волинська держава з її західним вектором, козацька Гетьманщина як військово-політичний експеримент свободи в умовах тиску імперій, модерні, драматично короткі, але принципові УНР і ЗУНР – перша артикуляція права на державу у мовах ХХ століття. Кожен раз, коли нам закидають про молодість держави, ми зайжди можемо апелювати до мінливої геометрії державності. Колоніальні садна переривали ці інституції, але ніколи не переривали спільноти пам’яті (як тут не згадати Яна Ассмана), мови як дому, церкви як сховку, і звичаю як архіву.
Так, нації можна назвати уявними спільнотами, але не вигаданими. Це означає, що спільність конструюється через тексти, пісні, ритуали, школу, військо і, у нашому випадку, через вічний спротив привласненню. Імперія століттями намагалася переписати нас на малоросів, викреслити наш голос із літопису. Але підручниками, насадженою псевдокультурою і соцмережами, де мільйони ботів ходять на нерест, нації не вбиваються. Їх убивають війною, голодом та розстрілами. І навіть тоді вони повертаються.
Меншовартість не виникає з повітря. Вона виробляється століттями політичних практик: заборона мови як знецінення думки, глузування з «села» як спосіб принизити культуру, привласнення Київської Русі як механізм позбавлення кореня. Імперія (й досі) тримається на чужій амнезії: якщо забудеш своє, то довірятимеш чужому. Цей метод довго працював і не соромно визнати, що він виїдав українців нещадно. Ми самі сміялися з себе – утомлені, розгублені, перемішані з чужими лекалами – і водночас носили в кишені обереги: колядки, вишиванки, самвидав, мамине «виростеш ти, сину..». У цих дрібницях, квазіпатернах зберігалась неперервність.
Повномасштабна війна вчинила парадоксальну річ. Оголивши усі слабкості, вади і гріхи українців, вона стерла потребу в меншовартості. Тож ти сміливо починаєш відповідати: на ракети – дронами власної розробки, на імперський шантаж – широкою дипломатією і підтримкою громад, на смерть – життям, творчістю, мовою. Тобі більше не треба позичати голос й ховати очі. Нація, як щоденний плебісцит, в українців триває у реальному часі: на фронті, у донатах, у класі, на репетиції хору, в лабораторії чи редакції.
Тож чи маємо право говорити, що ми – одні з найстаріших у Європі? Так, якщо розуміємо, що саме стверджуємо. Український історичний досвід розгортається на території, де культурні пласти не перериваються, а нашаровуються. Таким чином Русь – саме наша форма ранньої державності і наш радіус цивілізаційної тяглості, з усіма літописами, які є нашими, і усіма храмами, які аж ніяк не відгалуження чогось чужого, а наш, власний стовбур.
Вік України у строгому сенсі – непідсумовуваний. Є вік безперервної сучасної незалежності – 34 роки. Є вік державної традиції, від 882-го – понад тисяча років. Є вік культурного простору, що вмирає в археологічній темряві кількох тисячоліть, звідки його дістають не чиновники, а археологи, етнологи й історики релігій. І є ще вік пам’яті, який неможливо обчислити. Вона не живе в роках, а у трансляції.
Чи не в цьому сенсі українці безсмертні? Не тому, що не вмирають люди, а тому, що не обривається жодна з тих ниток, які ми вміємо передавати.
Після слів про вічність дуже легко зісковзнути у гіпертрофовану велич. Ця позиція не лише комічна, але й небезпечна, оскільки копіює імперський трюк. Ті, хто з кобзами при дорозі співав про правду там, де кишіли чужі правила, не чванились величчю. Ані ті, хто рухав «Просвіту», хто працював у підпільних університетах і маленьких друкарнях. Ані ті, хто удома тихо й уперто зберігав мову там, де з телевізора лунала інша. Ніхто не кічився величчю у листах із сибірського заслання чи у безмовних молитвах українською. Коли мусиш ховати прапори, ікони й вишиванки, залигаються лише спільні смисли – ми є.
Арнольд Тойнбі вчив дивитися на цивілізації як на відповідь на виклики. Наш теперішній виклик – не лише відбити кордони, відновити інфраструктуру й покарати зло. Він ширший: розірвати коло привласнення нашого минулого і врешті самопривласнити його без виправдань чужим міфам. Для цього потрібні не лише академії та міністерства, а жива екосистема пам’яті: музеї, спільноти, медіа, школи, парафії, ІТ-ініціативи, родинні архіви, аматорські гурти, волонтерські мережі. Нам потрібно зберегти оцей шум величезної кількості передавачів: від шкільної вчительки в Філадельфії до інженерів у Купертіно, що друкують деталі для безпілотників, від панотця у церкві Ньюарка до стендапера у Чикаго, від історика в Гарварді до байкерки у Маямі, яка раптом почала писати прозу дідовою мовою. У цій мережі немає і ніколи не буде центру, лише поліфонія.
Саме тому американський досвід українців є таким цінним. Це окрема школа тривалості, де усі вчилися бути собою без наглядачів. Тут народжувались інституції, які пережили кілька українських держав і кілька чужих імперій: парафії, кредитівки, культурні товариства, пластові осередки, медіа.
Серед усіх цих довгих тривалостей – одна мала дата. Нашій маленькій редакції Vilni Media минув рік. Це ніщо у масштабі тисячоліть і дуже багато у час війни, коли кожен канал передачі має значення. Ми з’явилися, щоб робити просте: допомагати українцям у США триматися купи, чути одне одного, говорити світові власним голосом. За цей рік до нас прийшли автори з різних міст, до нас зверталися організації – не за піаром, а за спільністю. Ми робимо проєкти, сперечаємося, помиляємося і вчимося. І ми точно знаємо, що віддзеркалюємо реальність як вона є. І це потрібно.
Тож скільки нам років, українці?
Ні календар, ні годинник відповіді не дадуть. Краще спитати інакше: скільки років тій пісні, яку ви сьогодні співали дитині? Скільки років наша родина вміє хреститися чи готувати борщ? Скільки років мові, якою ми думаємо й любимо? Ось це і є наш справжній вік.
Про автора:
