Група з п’яти підлітків з України цього літа виступила в кількох містах регіону Нової Англії з музичною постановкою «Voices from Ukraine: Stories of War and Hope», організованою неприбутковою ініціативою Common Man for Ukraine. Покази відбулися в Конкорді, Ньюбері, штат Нью-Гемпшир, Берлінгтоні, штат Вермонт, Йорку, штат Мен, а також у Бостоні та Ньютоні, штат Массачусетс. Мета туру полягала не лише у благодійних зборах, а й у донесенні до американської аудиторії особистих історій дітей і підлітків, які пережили повномасштабне вторгнення росії в Україну.
Під час виступу в Конкорді 19-річна акторка з Харкова Таїсія Григоровa вийшла на сцену й вимовила кілька слів, що повторюють її особистий досвід втечі:
“Я вижила. Я вижила. Я вижила”. Вона розповідала про момент, коли сім’я тікала у 2022 році й вона постійно повторювала собі, що вижила: “Я не могла в це повірити, тому я продовжувала повторяти це тисячу разів, поки мама їхала машиною по шосе вночі: Я вижила. Я вижила. Я вижила”.
Ці живі спогади стали частиною театрального відтворення, яке поєднує особисті монологи з музичними номерами.
Матеріал для шоу значною мірою складається із листів, які діти писали під час тритижневих терапевтичних ретритів, які проводить Common Man for Ukraine у Польщі, а також із власних текстів виконавців.
Режисерка постановки Тріш Ліндберґ так пояснила замисел постановки: “Ти починаєш бачити теми, і це стає твоїми музичними номерами”. Лінії з дитячих листів стали основою пісень і сцен, які переростають у спільну музично-театральну композицію, що має на меті передати і травму, і надію.
У програмі пролунали й дуже важкі свідчення, які відтворила 19-річна Софія Копитко у своєму монолозі спогадах про історію своєї подруги Аріни:
“Її батьки загинули на місці”, – сказала вона про обстріл автівки російськими солдатами. За словами Копитко, Аріну розшукували майже два роки, поки її тіло не знайшли в морзі в Білорусі. “Нам страшно уявляти, через що пройшла Аріна в її останні години чи дні, чи місяці. Ніхто навіть не знає, як довго вона була жива перед своєю смертю”, – додала Софія, наголошуючи, що це не поодинокі історії.
Після вистав відбувалися сесії питань і відповідей з аудиторією, де діти-актори ділилися не лише трагічними спогадами, а й сподіваннями. Зокрема, Богдана Франтішкевич зазначала:
“Я дуже сподіваюся, що це закінчиться і ми будемо вільні. На кожному дні народження у мене одне бажання. Воно завжди одне й те саме. Я хочу, щоб усі були щасливі. Це єдина моя надія – просто бути щасливою”.
Сенаторка Меггі Хассен, присутня на одному з показів у Конкорді, назвала виставу нагадуванням про “жахливу ціну” вторгнення й відзначила роль артистів:
“Ви допомагаєте постачати арсенал демократії не сталевою зброєю, а актами турботи та словами надії”.
За лаштунками проєкт також виконував соціальну й терапевтичну функцію: учасники репетирували в господарському приміщенні в Ньюбері, їх приймали донори й місцеві сімʼї, які готували їм їжу й організовували поїздки. Таїсія Григорова описувала процес як терапію: “It’s like psychodrama”, – пояснювала вона, додаючи, що проживання та відтворення власних історій допомагало частково відпустити травму і жити спокійніше. Вона також згадувала про вплив на рідних: її шестирічний брат “знає, що таке ракета” і не пам’ятає мирного дитинства, що робило повернення до нормального життя ще складнішим.
Покази були безкоштовними, а організатори збирали пожертви на підтримку Common Man for Ukraine, який провів терапевтичні ретрити для близько 1 300 дітей, багато з яких втратили принаймні одного з батьків. Після серії з шести вистав у Новій Англії актори повернулися до свого життя в Україні, а ініціатори висловили надію, що особисті історії підлітків допоможуть американській публіці не забувати про війну та підтримувати гуманітарні й реабілітаційні програми для дітей.
Автор: Данило Пєвчев