У вересні один з найзахідніших штатів Америки став сценою, де давня українська культура зустрілася з сучасною модою й постала у всій своїй красі перед американською публікою. Два покази Ukrainian Fashion Show – 14 вересня в Українському культурному центрі Лос-Анджелеса та 20 вересня у Downtown Event Center у Фрімонті – стали дуже видовищними подіями, що проявили себе як глибокі культурні акти та засвідчили силу спадкоємності й прагнення українців зберегти свою ідентичність навіть у найважчі часи.
Атмосфера двох вечорів була надзвичайно насиченою. В залі панувала урочистість, що навдивовижу поєднувалася з родинним теплом. Гості, серед яких були і українці, і американці, стали свідками дійства, де мода вийшла далеко за рамки стилю, перетворившись на інструмент збереження й ретрансляції культурної пам’яті.
Організаторами виступили Ukrainian Heritage Club of Northern California, Ukrainian Culture Center in Los Angeles та Ukrainian Support Foundation. Їм вдалося зробити майже майже неможливе – забезпечити події десятками моделей, а також стилістів, візажистів, блискуче організувати кейтеринг, логістику й одночасно створити атмосферу свята, яке поєднало витонченість модного показу й духовну глибину національної культури. Перед публікою розгорнулася історія народу, закодована у вишитих орнаментах, тканинах і формах.
Покази складалися з двох головних частин. У першій – колекція Марії Муляви, дослідниці та колекціонерки народного вбрання, яка понад п’ятнадцять років присвятила збиранню автентичних строїв із різних регіонів України. У другій – сучасні моделі від Роксолани Богуцької, відомої дизайнерки, яка вміє органічно поєднувати етнічні мотиви з високою модою.
Між дефіле глядачів чекали й інші акценти: виступ співачки Аннички, благодійний аукціон, а також короткий міні-фільм про Голодомор, який став кульмінаційним моментом вечора. Після його перегляду багато хто в залі не міг стримати сліз, а дехто змушений був вийти, аби зібратися з думками. Це був дуже вдалий емоційний місток, що з’єднав столітню історію й змусив буквально відчути, яку скарбницю намагалися сплюндрувати російські окупанти протягом століть: самобутню красу, барвисту культуру та життєствердний дух українців.
У колекції Марії Муляви – понад 600 експонатів, серед яких близько 130 унікальних вишитих сорочок. Це строї з Гуцульщини, Покуття, Буковини, Закарпаття, Полтавщини, Наддніпрянщини та Слобожанщини. Вона скромно говорить про свою працю: «Українське традиційне народне вбрання – це хобі, пристрасть і захоплення, що переросли у справу життя». Вона не лише збирає, а й реконструює вбрання, відтворюючи техніки й орнаменти, які передавалися з покоління в покоління. Під час показу ці строї не були музейними експонатами – вони ожили на сцені, наділені динамікою й життям. Глядач бачив не лише вишивку чи тканину, а буквально історію української дівчини чи молодиці, яка, сяюча і горда, ішла до шлюбу, церкви чи на свято.
У розмові Марія Мулява підкреслює: «Кожна сорочка – це не просто одяг. Це текст, написаний руками жінок, які вкладали у візерунок свою любов, свої молитви, свої мрії. Цей код неможливо підробити чи стерти». Її колекція стала наочним свідченням того, що навіть у часи війни культурна пам’ять може мати не менш сильний вплив, ніж зброя.
Іншу грань українського коду розкрила Роксолана Богуцька – дизайнерка, чиє ім’я вже давно відоме в Україні та за її межами. Випускниця Львівської національної академії мистецтв, яка стала засновницею власного бренду, що поєднує етнічні мотиви та естетику високої моди, давно стала взірцем для українських дизайнерів. Її роботи демонструвалися у Нью-Йорку, Вашингтоні, Чикаго, Дубаї, Ванкувері та багатьох європейських містах. Серед особливих проєктів – сценічні костюми для переможниці «Євробачення-2004» Руслани та інших українських зірок. У своєму зверненні до каліфорнійської публіки Богуцька сказала: «Я дуже радію, що ви не втомилися від українського, що ви підтримуєте Україну. Це свято зроблене на душевному поклику, на величезній праці. Я вдячна цілій команді енергійних людей, які бачать і вірять у нашу перемогу».
Колекція Роксолани Богуцької показала, що вишиванка – це не лише архаїчний символ. У сучасній інтерпретації вона стає універсальною мовою, зрозумілою в будь-якому куточку світу. «Кожна вишиванка – це історія й надія. Через свої колекції я хочу показати, наскільки глибокою та багатою є українська культура», — підкреслює дизайнерка.
Особливою частиною вечора став показ короткого фільму про Голодомор. Він розповідав про одну з найтрагічніших сторінок української історії, яку Москва намагалася викреслити з пам’яті. Контраст між екраном і подіумом, між кадрами зруйнованого життя та барвистими строями, що оживали на сцені, створив сильний емоційний ефект, оголивши очевидне: українська культура вижила попри заборони, голод, війну. Сьогодні вона постає перед світом не жертвою, а живою, розкішною, вишуканою й сучасною.
Ukrainian Fashion Show став також благодійною ініціативою. Всі пожертви були спрямовані на гуманітарні програми для України. Також на гостей чекало частування з традиційними українськими смаками, а також виставка традиційних прикрас, писанок та етнічних аксесуарів. Цей простір став своєрідною галереєю українського мистецтва, де кожен міг знайти щось для себе – від коралового намиста до сучасних інтерпретацій орнаментів.
Найціннішим у таких вечорах є не лише саме дійство, а й можливість почути тих, хто стоїть за ним. Нам вдалось поспілкувалися з обома жінками, без яких Ukrainian Fashion Show у Каліфорнії не мав би такого змісту й сили. Їхні слова відкривають завісу над тим, як народжується краса, і показують, що стоїть за автентичними строями й сучасними колекціями.
Марія Мулява
— Пані Маріє, цього вечора ви представили велику колекцію строїв. Скільки їх саме і з яких регіонів України?
— Ми показали сімнадцять строїв приблизно з половини регіонів України. Було два строї з Борщівщини, два з Буковини, також гуцульські та поліські, строї з Полтавщини, Чернігівщини, Одещини, Закарпаття. Окремо виділю три строї з Покуття – Городенківський, Коломийський і Снятинський. Вони особливо мені близькі.
— Усі ці строї автентичні?
— Сорочки – так, усі старі. Але частина речей – відтворені. Я вважаю своїм завданням не лише зберігати, а й відновлювати. Щоб кожна українка могла вдягнути стрій у доброму стані, виконаний із тих самих матеріалів і кроєм, як сто років тому.
— Що саме доводилося відтворювати?
— Насамперед головні убори. Вінки дуже рідко зберігалися в доброму стані. Ми відновлювали їх за зразками майстринь. У Каліфорнії, наприклад, живе пані Світлана Криштофович. Вона приїхала до Америки ще двадцять п’ять років тому, починала робити вінки дітям на свята, а тепер відтворює справжні традиційні. Ще одна майстриня – Ольга Трофим’юк, яка також тут, в Америці. Завдяки таким людям ми можемо показати відновлені борщівські чи полтавські вінки.
— А що збереглося старим і вражає вас найбільше?
— Дуже люблю намітки й перемітки – оці архаїчні головні убори заміжніх жінок. Вони показували статус, але водночас були напрочуд витонченими. Мене завжди вражало, як жінки, змушені ховати волосся після шлюбу, знаходили тисячі способів зав’язати ці тканини так, щоб виглядало красиво й гідно. Це справжнє мистецтво!
— Чи траплялися вам найдивніші елементи одягу?
— О, так! Наприклад, кічка. Це такий валик, на який намотували волосся для високого очіпка. Взагалі, коли береш до рук старовинний стрій, дивуєшся вигадливості й практичності людей.
— Як ви ставитеся до того, що нині в Україні справжній «бум» вишиванок – від простих фабричних до дорогих дизайнерських?
— Це добре, бо традиція розвивається. Але важливо чітко розрізняти: є справжнє традиційне вбрання, а є новітні дизайнерські переосмислення. І не можна їх змішувати. Бо традиційна вишита сорочка – це окрема категорія, це код нації. А дизайнерські інтерпретації – це також цінно, якщо зроблено майстерно, і це вже інший пласт культури.
Роксолана Богуцька
— Пані Роксолано, скільки моделей ви показали у Каліфорнії?
— Більше шістдесяти. Я завжди будую колекцію блоками: кілька кольорових гам, принтовані тканини на шовку та вишиті вручну речі. Приблизно третина – це були вишивки.
— Які у вас враження після Лос-Анджелеса та Фрімонта?
— Лос-Анджелес був камернішим, там прийшло менше людей. А от у Фрімонті я відчула те, до чого звикла на наших показах у Європі: повна зала, інтерес, атмосфера справжньої події. Організатори зробили величезну роботу.
— Ви працюєте й для українців у діаспорі, й для американців. Чи бачите різницю в сприйнятті?
— Є різниця. Багато хто з українців приходить, бо має ностальгію. Їм бракує України, і вони хочуть побачити щось рідне. Американці ж дивляться на це як на мистецтво. Вони кажуть: «Вау, це так гарно». І це для мене важливо – я хочу, щоб український орнамент вийшов далеко за межі нашого етнічного простору.
— Вишиванка нині набула великої популярності, але водночас з’явилося багато шаблонності й несмаку. Як ви це сприймаєте?
— Це правда. Багато хто робить вишиванки просто заради заробітку. І тоді вони стають однаковими, без душі. Якось бачила у Дубаї на показі: кутасики були однакові у всіх дизайнерів. Копіювали одне одного. Але я не хочу йти цим шляхом. Для мене вишиванка – це мистецтво. Я роблю принти, як картини. І не хочу, щоб це були копії старих сорочок. Я хочу, щоб це було натхнення — нове й живе.
— Ви часто говорите про натхнення українськими орнаментами. Як це працює?
— Я можу взяти рукав старої сорочки й зробити на його основі сорок варіацій. Це моє джерело сили. Колись я подумала: якщо Dolce & Gabbana беруть за мотиви сицилійські орнаменти, то чому я не можу взяти українські? І зробила це. Тепер це мій шлях – показувати Україну світові через орнамент, через вбрання, через красу.
Ukrainian Fashion Show у Лос-Анджелесі та Фрімонті фактично став зворушливою розмовою українців зі світом. Тут промовляли тканини, орнаменти і символи. Кожен стібок на сорочці, кожен відновлений вінок чи сучасна сукня з українським кодом стали знаком життєстійкості. У час, коли Україна бореться за свободу, подібні події нагадують світові про велич і красу нашої культури, утверджуюючи її як невід’ємну частину сучасного глобального мистецького простору.
Українська ідентичність врешті остаточно перестала бути музейним експонатом – вона дихає, розвивається, адаптується і водночас зберігає глибинний зв’язок із минулим. І саме в цьому криється головна таємниця нездоланності: у здатності поєднувати пам’ять і сучасність, біль і красу, коріння й крила.
Щира вдячність за фото Дарії Коркуні, Валентині Набоці та Мілі Сільчук
Про автора:
