Нещодавно я мав можливість провести майже два тижні в Україні. Це був мій перший візит від початку повномасштабного вторгнення Росії й водночас найтриваліше перебування за межами України у моєму дорослому житті. До цього часу всі мої поїздки після 1990 року були пов’язані з роботою в Гельсінській комісії або з виконанням обов’язків міжнародного спостерігача на виборах. Цього разу було приємною зміною поїхати до України виключно як турист, хоча я й зустрічався з друзями, які нині або раніше були представниками українського уряду. Ось мій короткий опис із деякими спогадами, думками та враженнями.
Під час мого перебування в Україні мій супутник Адріан Кармазин і я відвідали кілька найвідоміших університетів країни. У Львові ми зустрілися з деякими керівниками Українського католицького університету (УКУ), який, як я вважаю, нині є найскладнішим університетом для вступу в Україні. Під керівництвом його засновника та президента, митрополита-архієпископа Бориса Ґудзяка, університет став високоякісним і шанованим навчальним закладом не лише в Україні, а й у всьому регіоні. Під час екскурсії привабливим, сучасним, екологічним кампусом я був у захваті, побачивши картини, подаровані моєю матір’ю, розміщені в різних місцях, зокрема в конференц-залі, де проводяться численні зустрічі в Zoom і конференції.
Один із представників університету напівжартома зауважив, що завдяки всім їхнім онлайн-зустрічам із міжнародними партнерами картини з колекції моїх батьків бачить увесь світ. І, говорячи про міжнародні контакти УКУ, я не можу не висловити гордість за свій альма-матер — Університет Нотр-Дам, який має ширші й глибші зв’язки з УКУ, ніж будь-який інший університет. Серед багатьох незабутніх моментів була приємна подія наприкінці серпня — зустріч для прихильників УКУ у Львівському регіоні на Яворівському озері з розвагами, їжею та піснями, натхненними промовами архієпископа Ґудзяка, купанням у прекрасному озері та вечірнім вогнищем, яке нагадало мені табори Пласту — Української скаутської організації.
1 вересня в Україні традиційно відзначають початок навчального року. Того дня я приєднався до пана Кармазина, журналіста та колишнього керівника Української служби «Голосу Америки», у Школі журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (КНУ) — найбільшого й найстарішого закладу вищої освіти України. Нам повідомили, що цього року кількість студентів-журналістів, переважно дівчат, зросла. Для американця було цікаво порівняти дуже урочистий День знань в Україні з першим днем навчання у США, який набагато менш формальний і більш стриманий.
Наступного дня, на запрошення завідувача кафедри нової та новітньої історії КНУ Олега Машевського та доцента Ольги Сухобокової, пан Кармазин і я виступили перед групою студентів, розповівши про відносини між США та Україною, зокрема про історичну роль Конгресу США, і спробували дати уявлення про поточну динаміку у США щодо підтримки України. Це була непроста розмова, але студенти ставили гарні запитання. Варто зазначити, що КНУ за підтримки Американської асоціації українознавчих студій двічі на рік видає журнал «American Politics and History», до якого і пан Кармазин, і я подавали свої статті. Це єдиний журнал в Україні, присвячений виключно Сполученим Штатам. Невтомна пані Сухобокова бере активну участь у підготовці цього видання. Вона також веде сторінку у Facebook під назвою diaspora.ua, де часто публікує свої дописи.
Вона не єдина українка, яка працює невтомно. Я зустрічався з кількома друзями, що працюють в уряді України, які, по суті, працюють безперервно. Один із них не мав справжньої відпустки з 2019 року. Я також зустрічав інших, хто присвячує значну частину свого часу волонтерству в громадських організаціях або церквах, допомагаючи створювати дрони чи іншим чином сприяючи воєнним зусиллям. Вони, як і мільйони інших працьовитих і відданих українців, виконують благородну місію — не дозволити своїй країні та своїй демократії бути стертою жорстоким, іноземним агресором. Звісно, ніхто не жертвує більше, ніж герої-захисники України.
Протягом усієї поїздки я чув запитання й занепокоєння від майже всіх, із ким спілкувався, щодо президента США Дональда Трампа, його постійно змінної риторики й позиції щодо України, його дивних відносин із президентом Росії Володимиром Путіним та його небажання, принаймні поки що, зробити більш рішучі кроки на підтримку України, коли всім болісно очевидно, що воєнний злочинець Путін не прагне справжнього миру. Або, точніше, він хоче «миру» на своїх умовах, що означає капітуляцію України. Відверто кажучи, запитання й побоювання, які я чув від українців, відлунюють думки багатьох американців, зважаючи на непослідовність нашої політики, що залежить від примх нашого президента. Але одне було надзвичайно зворушливим: попри скепсис багатьох українців щодо пана Трампа, кожен українець, із ким я зустрічався, визнавав, що більшість американців підтримують Україну в її боротьбі проти російської агресії. Українці щиро вдячні за все, що зробив американський народ протягом останніх трьох із половиною років, щоб допомогти їм.
Хоча відвідати Україну у воєнний час непросто, подумайте про це, якщо вам комфортна така ідея (і я розумію, якщо ні). Більшість із вас, хто читає ці рядки, вже допомагають Україні — через пожертви організаціям, адвокацію перед обраними представниками, інформування суспільства чи іншу допомогу. Бути присутнім в Україні у цей складний час — це також форма допомоги; маленький, але все ж значущий жест підтримки. Слухаючи людей, які готові поділитися навіть крихітною часткою свого життя, зміненого війною, ви демонструєте солідарність. Ви стоїте поруч із ними.
Попри нинішні труднощі, як-от нестача людських ресурсів і загальна виснаженість після трьох із половиною років війни, я вірю, що Україна переможе, навіть якщо це потребуватиме часу. Моя поїздка лише зміцнила цю віру, адже одне є безсумнівним: український народ вистоїть. Вони не здадуться. У них немає вибору. І всі люди, які цінують свободу, повинні продовжувати робити все можливе, щоб забезпечити успіх українського народу.
Про автора:
