Нещодавно я мав можливість провести майже два тижні в Україні. Це був мій перший візит після повномасштабного вторгнення Росії і найдовша відсутність в Україні у моєму дорослому житті. До цього всі мої поїздки з 1990 року були пов’язані з моєю роботою в Гельсінській комісії або як міжнародного спостерігача на виборах. Було приємною зміною поїхати в Україну виключно як туристу, хоча я зустрічався і з друзями, які є нинішніми чи колишніми українськими урядовцями.
Оскільки літаків в Україну немає, потрапити туди з лютого 2022 року стало складніше. Треба їхати автомобілем, автобусом або поїздом. Мій супутник Адріан Кармазин і я їхали поїздом зі стародавньої польської столиці Кракова, прекрасного міста, яке саме по собі варте відвідування. (У дусі теми «який тісний світ» виявилося, що і дід Адріана по матері, і мій дід по матері навчалися на юридичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові у 1930-х роках – ми не знали цього один про одного до цієї поїздки, хоча знайомі більшу частину життя.)
З Кракова ми поїхали до чарівного маленького історичного міста Перемишль, що біля українського кордону. Хоча місто польське, воно також було важливим українським релігійним, культурним і політичним центром протягом історії. У 2022 році воно стало головними воротами для українських біженців, які тікали від війни. На будівлі Українського народного дому в Перемишлі, де також розташоване українське консульство, я побачив напис, який запам’ятався. Там були такі слова польською та українською: «Немає незалежної України без незалежної Польщі. Немає незалежної Польщі без незалежної України». Ці слова стали ще більш актуальними після недавнього вторгнення російського дрона в Польщу.
Опинившись в Україні, бачиш сліди війни, навіть якщо знаходишся далеко від фронту.
Українці вшановують загиблих захисників своєї землі. Коли я їхав головною дорогою зі Львова до Івано-Франківська, щоб побачити село, де виріс мій батько, і відвідати родичів, мій водій зупинив автомобіль. Усі машини, що їхали назустріч, також зупинилися. Це була щоденна хвилина мовчання о 9-й ранку по всій країні для вшанування тих, хто загинув у війні. За кілька днів після цього ми з Адріаном їхали поїздом до Києва. О 9-й ранку практично всі пасажири підвелися на хвилину мовчання. Це було потужне виявлення пам’яті й поваги до жертви загиблих, і мені сказали, що це відбувається по всій країні щодня. Це національний ритуал.
У День Незалежності України, 24 серпня, ми з Адріаном були на панахиді на вітряній височині під назвою «Гора Незалежності», що височіє над Львовом, у пам’ять про загиблих. Після цього ми відвідали знаменитий Личаківський цвинтар у Львові – один із найстаріших у Європі. На новій ділянці – ряди і ряди могил, прикрашені морем хрестів, квітів та українських прапорів, а також іншими прапорами, – це могили захисників України, загиблих у нинішній війні. Це було глибоко зворушливе переживання.
З кінця весни українці стикаються з частими і масованими російськими ракетними та дроновими ударами по цивільному населенню. Ми бачили їхні сліди. Українці атакують російську військову й енергетичну інфраструктуру. Росіяни безпосередньо і навмисно атакують українських цивільних. Тут немає жодної моральної рівності.
Повітряні тривоги стали частиною повсякденного життя в більшій частині України, особливо у містах, що ближче до фронту, і в Києві. Ми відчули це переважно в Києві, менше – у Львові. За наші чотири дні й п’ять ночей у Києві наприкінці серпня – на початку вересня було вісім чи дев’ять повітряних тривог. Наш візит припав між жахливим ударом 28 серпня, коли загинули 23 невинні людини, зокрема четверо дітей, і атакою 6 вересня, коли було пошкоджено будівлю Кабінету Міністрів.
Правду кажучи, можливо, нерозважливо, але я нечасто користувався укриттями під час тривог. У цьому я був подібний до більшості українців, яких я бачив: з часом вони дедалі менше схильні йти в укриття, особливо якщо немає очевидної негайної загрози. Це надто порушує сон, роботу та звичне повсякденне життя.
Я бачив і інші нагадування про війну, хоча значно менше, ніж на самій лінії фронту: серйозні руйнування від повторних атак по великій Бурштинській ТЕС неподалік Івано-Франківська, пошкодження будівель у Києві – вибиті вікна, обвалені фасади та знищені частини споруд. Багато пам’ятників у Києві, Львові та по всій Україні вкриті для фізичного захисту або замасковані.
Ми відвідали друга Адріана в його будинку у сучасному, привабливому житловому комплексі на південь від Києва. У багатьох відношеннях він був схожий на будь-який гарний житловий квартал у Північній Америці, окрім уламків російських ракет і дронів, що кілька разів падали в цьому районі й які наш господар показав нам.
Термін «стійкість» для опису українців став всюдисущим в американських медіа та інших місцях. Але він абсолютно точний. Українська сила, наполегливість, рішучість, винахідливість, креативність і спокійна мужність – це просто вражає. Так, люди виснажені війною і відчувають її вплив – різною мірою стресу, тривоги й травм. Очевидно, що ті, хто живе ближче до фронту і переживає більше атак, страждають сильніше. І все ж українці продовжують жити своїм щоденним життям, наскільки це можливо. Вони тримаються. Вони граються. Вони їдять, співають і танцюють. Вони борються. Вони кохають. Вони пристосовуються до змін і нових обставин.
І де можливо – насолоджуються життям, попри все. У Львові мені пощастило зупинитися в квартирі прямо на площі Ринок – старовинній, барвистій і жвавій головній площі. Я побував у чималій кількості європейських міст, але не пригадую жодного з такою концентрацією гарних ресторанів, кав’ярень і кафе, як у центрі Львова. І вони були повні відвідувачів, так само як і вулиці – людьми, що жили своїм звичним життям: прогулювалися з родиною і друзями, ходили за покупками, відвідували музеї й театри. Те саме я бачив і у Києві.
Дехто може запитати, як люди можуть знаходити радість посеред такого страждання й смерті. Але це нормально – навіть більше, ніж нормально – що люди знаходять миті щастя й сміху у своїх щоденних справах і рутинах. Насправді це психологічно корисно, допомагає зменшити травму, нагадує людям, що життя – це більше, ніж труднощі й втрати, і підтримує надію та спільноту.
(Частина ІІ у наступному номері)
Про автора:
Один коментар до “Думки, спостереження та враження від недавньої поїздки в Україну. Частина І”