У Шарлотті (Північна Кароліна) українська громада лише починає формуватися. Після початку повномасштабної війни сюди приїхали тисячі українців, які прагнули не лише знайти безпечне місце, а й зберегти зв’язок із Батьківщиною. Серед них – чимало талановитих і натхненних людей, які створюють нові осередки української діаспори. А між ними – і героїні цієї історії.
Анна Бондар та Юлія Міхачова зі своїми родинами приїхали до Північної Кароліни у 2022 році. Кожна – зі своєю власною історією, досвідом та багажем знань. Одне з найбільших випробувань для батьків за кордоном – зберегти у своїх дітей зв’язок із рідним. Діти швидко вливаються у нове середовище, переймають мову й звички, а оте рідне поступово забувається. Саме тому для багатьох українських родин стає принциповим мати місце, де дитина може чути й говорити українською, пам’ятати свої пісні, свята й історії.
Зіштовхнувшись із цим, Анна та Юлія намагалися знайти центр у Шарлотті, який допоміг би їхнім дітям зберегти свою ідентичність. Виявилося, що нічого подібного поблизу не було. Тож вирішили створити власну школу та культурний центр – «Український дім».
«Ми заснували школу 17 квітня 2024 року – зареєстрували неприбуткову організацію. Почали проводити перші зустрічі, збирати людей у бібліотеках, організовувати заняття. Вони були або безкоштовні, або за символічну плату. Ми просто спгостерігали, чи буде інтерес. Отримали досить позитивний відгук, тож почали шукати однодумців – учителів або просто людей, які хотіли б нас підтримати.
Почалося все з фонду на GoFundMe, який досі відкритий. Він не зібрав дуже багато коштів – лише 2 450 доларів. Тож власними силами ми знайшли приміщення, орендували його та відкрили школу в серпні 2024 року», – розповідає Анна, яка, окрім адміністрування суботньої школи, працює вчителькою 4-5 класів у Marvin Elementary School (Waxhaw, Північна Кароліна). Вона володіє китайською, англійською та українською мовами. Раніше жила й працювала у Шанхаї, де здобула значний викладацький досвід. До війни проживала в Генічеську Херсонської області, де мала власний навчальний центр Discovery Learning Center для вивчення різних мов.
До 2014 року Анна та її родина спілкувалися російською, але саме в Китаї, після запитань «Звідки ви?» та «Якою мовою спілкуєтеся?», вона зрозуміла, що потрібно плекати свою ідентичність – так само, як це роблять інші народи. Тож перейшла на українську.
Коли Анна приїхала до США, вона шукала когось, хто міг би займатися українською мовою з її старшою донькою. Саме так вона познайомилася з Юлією – і разом вони вирішили створити «Український дім».
Любов до рідної мови Юлія мала ще зі шкільних років. У Донецьку її закохала в усе українське вчителька української мови та літератури. В Україні Юлія працювала вчителькою, була заступницею директора з виховної роботи, керувала науковими роботами МАН, брала участь у реформі НУШ, а також є співавторкою посібника з англійської мови для 6-го класу. У США, окрім суботньої школи, вона працює в Refugee Support Services, де є координаторкою освітніх програм і навчання для дорослих.
Школа почала працювати по суботах. Поступово кількість дітей збільшувалася – зараз їх 40. Приблизно 50 % учнів – дошкільнята. Більшість дітей приїхала до США через війну, але є й ті, хто народився в Америці або в інших країнах. Тож викладачі підлаштовують програму під кожного учня індивідуально.
«Наша програма базується на рекомендаціях МОН, а також на різних підходах і досвідах, які ми вивчали. Наприклад, на досвіді українських міжнародних шкіл та heritage schools у різних країнах. І, звичайно, на індивідуальних потребах учнів», – ділиться Юлія.
Анна та Юлія розповідають, що на початку було багато складнощів із адаптацією до вивчення української мови. Багато учнів соромилися спілкуватися рідною мовою через страх сказати щось неправильно. Завдяки заохоченню від учителів діти тепер почуваються значно впевненіше.
Діти також вивчають поезії Лесі Українки та Тараса Шевченка. У когось виходить краще, у когось – ні, але головне завдання – познайомити дітей з українськими поетами та поетесами.
Анна наголошує: «Наші заняття побудовані на переконанні, що мова – це не просто навичка, а міст до самоідентичності, до своєї спільноти. А також це зцілення для нас. Ми щосуботи наче повертаємося в Україну на один день, тому що це місце, де всі свої, де всі – як родина».
Школа має власну систему мотивації: учні можуть заробляти «гривники» – вигадану валюту, яку витрачають у шкільному магазині. Заробити можна, виконуючи домашні завдання та вивчаючи матеріал. Купити ж діти можуть українські цукерки, канцтовари чи різні аксесуари. Дехто відкладає гроші цілий місяць, щоб придбати дитячий планшет, а хтось – цукерки для батьків. Вчителі зазначають, що це справді дієвий метод, адже він мотивує до навчання та водночас знайомить дітей із фінансовою відповідальністю.
Школа також займається творчістю: діти створюють вироби, розмальовують орнаменти вишиванок із різних регіонів України, організовують виступи.
«Український дім» дуже пишається своїм колективом: «Усі наші викладачі – біженці. Багатьох війна торкнулася не один раз. Усі вони – педагоги з багаторічним досвідом, які до початку війни працювали в навчальних закладах України та мали власні програми й проєкти».
На запитання про плани на майбутнє Анна та Юлія відповіли, що дуже хочуть наступного року відкрити літні табори та зробити з «Українського дому» справжній центр і хаб, де можна було б об’єднати різні види творчості. Однак наразі на шляху до цього стоїть чимало перешкод – школа потребує більшого приміщення та фінансової підтримки. У вчителів є багато ідей, які, на жаль, поки не можуть реалізувати через брак технічного обладнання. Крім того, у школі активно підтримують Аріну, якій нещодавно діагностували апластичну анемію. Учні та вчителі об’єдналися, щоб допомогти дівчинці та її мамі.
«Український дім» – це справді маленька частинка дому для тих, хто за ним сумує. За весь час моєї розмови із засновницями я бачила, наскільки вони сповнені мріями та бажанням робити все, аби підтримувати українську культуру там, де є.
І як же чудово мати «…такий шматочок України в Шарлотті, де разом ми виховуємо вільне, свідоме та сильне покоління українців – навіть далеко від дому», – як сказала Юлія.
Про авторку:
