Про мову в Україні досі говорять так, ніби йдеться про предмет у шкільному розкладі. Між тим, це найболючіше місце нашої політичної та культурної біографії. Колись – і Юрій Шевельов не дасть збрехати – навіть приватна розмова українською в освічених родинах імперської доби сприймалася як ознака нижчого стану, а послідовна українськомовність трактувалася вже як політична опозиція до мови імперії. Оцей спосіб бачити українську – як щось, що варто сховати, пом’якшити, зробити не таким різким, лібералізувати, – тягнеться й сьогодні. Лише замість царського міністра тепер цю вимогу відтворює середовище: школа, київський двір, діаспорний чат, неформальна розмова між чиновниками в урядових будівлях та ще дуже багато і цілком реальних, і віртуальних локацій, де мали б уже давно розмовляти виключно українською.
За офіційними опитуваннями 2025 року українська мова неначе укріпилася: 70% громадян України називають її основною мовою спілкування вдома, ще 15% користуються нею нарівні з російською. Але ці цифри розчиняються, коли навести фокус. У великих містах лише третина молоді говорить українською постійно; у Києві – кожен четвертий. У школах столиці України 24% учителів користуються російською навіть під час уроків, а 40% – на перервах. Серед учнів російську обирають 66% на заняттях і 82% поза ними. Ці свіжі дані мовного омбудсмена й Державної служби якості освіти не вписуються в офіційні графіки зростання патріотизму. Вони показують, що українська в публічному просторі існує переважно як вимога, а не як звичка, і що навіть після років війни реальна деколонізація починається не з гімнів, а зі шкільної перерви.
Проблема не в тім, що українці «ще не перейшли». Проблема в тому, що значна частина суспільства не бачить тут жодної проблеми. Після повномасштабного вторгнення було легко уявити, що мовне питання розв’яжеться саме собою, позаяк масштабна травма має очистити. Цього не сталося. Соціологія за 2024–2025 роки справді показує зсув на користь української – у побуті її стало більше, частина російськомовних перейшла на українську, зросла нетерпимість до російського контенту. Але в багатьох міських середовищах – зовсім не на сході чи півдні України, а, наприклад, у київських школах, – російська знову виходить уперед на перервах, у неформальній комунікації, а іноді й на самих уроках. Про це свідчать опитування Державної служби якості освіти та мовного омбудсмена. Це означає, що офіційний рівень українізувався, а життєвий – ні.
Це явище дуже добре пояснив Іван Дзюба ще в 1960-х: коли колоніальна практика триває достатньо довго, її починають відтворювати вже не колонізатори, а колонізовані – добровільно, в ім’я комфорту, прикриваючи це півсвідоме рішення універсальними словами про інтернаціоналізм. Те, що для радянської влади було політикою русифікації, нині стало звичкою міського українця: він не мусить уже нікому догоджати, але продовжує говорити російською, бо так звикли його родина, колеги, школа. Тому, що це «нормальний тон». Відбулася, за словами Миколи Рябчука, «травмована колоніальна розщепленість»: об’єктивно український народ і суб’єктивно не до кінця українськомовна, не до кінця деколонізована спільнота.
Цей текст зовсім не пронизаний розпачем чи гнівом, як і не покликаний переконувати «переходити». Він лиш про фіксацію нерва: українська спільнота у 2025 році живе в ситуації глибокої мовної суперечності. З одного боку – держава, яка вже формально вирішила питання мови: Конституція, мовний закон, витіснення російської зі школи як предмета. З іншого – повсякдення, у якому російська залишається мовою розслаблення, жарту, приватності, тобто тим, що найшвидше засвоюють діти. Саме тому цифри з київських шкіл звучать так різко: якщо у столиці, найбільш політизованому й найбільш травмованому місті країни, понад половина дітей між собою говорить російською, – це не здоровий білінгвізм, а ознака того, що символічна влада титульної мови на четвертому (дванадцятому) році війни не закріплена.
Особливо показово, що паралельно з’являються зовнішні вимоги – умовно «орбанівські» – звузити сферу української мови під виглядом захисту прав меншин. І вони потрапляють у порожнину: там, де суспільство ще не довело своєї внутрішньої мовної солідарносіт, зовнішній тиск завжди спрацює легше. Бо легше посунути те, що саме стоїть непевно.
Ця суперечність є і в діяспорі. У США живе величезна кількість людей з українськими паспортами, які не мають жодної внутрішньої потреби перейти на українську. Вони можуть вийти на мітинг із плакатом «Stand with Ukraine» і того ж вечора без тіні сумніву проводити вечір у російськомовній компанії. Частина з них користується українськістю як доступом до ресурсів – гуманітарних, репутаційних, фінансових та політичних. Їм не потрібне мовне зусилля, бо в їхньому колі воно не конвертується у щось корисне, наприклад, престиж. А суспільство в Україні, яке переживає війну, болючі втрати й постійний дефіцит сенсів, дивиться на це й відчуває ще одну несправедливість.
Як це назвати точніше, ніж «байдужість»? «Незрілість»? Можна скористатися шевельовським терміном «провінційність», яка, цитуючи, є наслідком колоніального становища і формується як психологічний комплекс орієнтації на метрополію. Лише тепер метрополія не у Москві, а у мікросередовищі, де російська залишається мовою соціального комфорту. Це може бути київська гімназія, айті-офіс (нещодавно чув цікаву історію про українців з Google, які при співбесіді пропонують спілкуватись англійською або російською), діаспорна кав’ярня у Маямі – будь-який простір, де українська не є мовою «своїх». І поки українська не стане мовою «своїх», а не оцією «державною», ситуація не зміниться.
Це і є головне місце конфлікту. Зовні – держава, що вибудувала українську як обов’язкову. Всередині – спільноти, які продовжують посилати одна одній сигнал «ми – свої» російською. Зовні – війна, в якій російська армія знищує українські міста. Всередині – підлітки, що на четвертому році цієї війни слухають російські треки у топі Apple Music для Києва. Зовні – політики, які говорять про «цивілізаційний вибір». Усередині коридорів на Банковій чи Грушевського – російська розмова між кабінетами. Це не дрібниці, а спосіб мислення, який говорить: «нас можна перемкнути на українську, але не переконати».
Чому так? Бо російська в Україні була не просто нав’язана – вона була винагороджена. Упродовж ХІХ–ХХ століть російська гарантувала соціальний ліфт, освітній доступ, участь у «великій культурі». Послідовна українськомовність у певних колах виглядала як загроза і як зневага до символу імперії. Ця логіка не зникає миттєво. Навіть у своїй державі українці досі іноді поводяться так, наче треба довести, що ти «не фанатично український», щоб залишатися у великій грі. Співіснування з більшим і агресивнішим сусідом формує цілу систему самообмежень, і мова тут – перше, що самообмежується навіть у час війни.
Якщо поглянути на це з відстані, стає видно ще одну гірку річ: українське суспільство дуже любить результативні теми – героїв, фронт, перемоги, волонтерські історії. Але воно не любить тем, у яких відповідальність неможливо перекласти на когось іншого. Мова – саме така тема. Тут не можна сказати, що «Зеленський не зробив», «Верховна Рада не проголосувала», «США не дали зброї». Тут відповідальність відразу повертається до вчительки, яка на перерві перейшла на російську; чи до мами, яка вмикає дитині «фіксиків» і «Машу»; чи до чиновника, який у кабінеті відповідає російською колезі, який приносить йому на підпис документи, писані українською; чи до блогера, який робить контент російською для української аудиторії, розповідаючи, наприклад, про долю програми Uniting for Ukraine. Це схоже на розщеплення свідомості, зване шизофренією, і українці, схоже, у безперервному рецидиві.
Другий пласт болю – що ми це вже колись проходили. Дзюбина книжка «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 року «сколихнула болото великої провінції», як пізніше про це писали, бо вперше чесно сказала: проблема не в тому, що хтось десь порушує закон, а в тому, що сама норма є колоніальною. Минуло шістдесят років, вже й незалежна держава народилася, а центральна теза Дзюби звучить ніби про сьогодні: «незадовільне і ненормальне становище» мови підтримується тим, що російська вважається безкомпромісною для частини населення. Тобто війна ще не перекреслила те, що було закладено значно раніше й передавалося мовчки через покоління.
Чи є у цього процесу позитивна динаміка? Бодай еволюційна? Опитування останніх років показують, що частка тих, хто говорить удома українською, зростає, що більшість виступає проти навчання російською, що колись лояльна українська молодь у центральних і західних областях нині сприймає російську як щось зайве. Але ця позитивна динаміка йде повільніше, ніж триває війна. І саме тут найболючіше місце: темп деколонізації мови значно відстає від темпу воєнних подій. Це означає, що якщо не пришвидшити мовну зміну – вчителями, батьками, медіа, культурою – країна ще довго житиме в розщепленому стані.
Особливо небезпечна не відверта російськомовність, а «облудна дипломатична мова», яка нібито всіх примиряє, але насправді затуманює конфлікт і відсуває рішення. Така мова далеко не безневинна, бо робить вигляд, що мовне питання – не політичне. Насправді ж саме воно зараз і є політичним, бо визначає, хто буде центром у майбутній Україні, а хто – периферією.
Жорстка правда в тому, що суспільство, яке не проговорить цю проблему уголос, отримає її повернення ще за одне покоління – уже не у формі русифікації зверху, а як відтік української з побуту знизу. Бо діти повторюють не закони, а звички. Якщо вчитель і батько дозволяють собі російську – закон для дитини перестає існувати. Тому мовна політика у 2025 році – це вже не стільки про заборону ротації російських фільмів чи пісень, а про мову, якою говорять ті, на кого хочеться бути схожим.
Війна показала, що Україна здатна на колосальну мобілізацію, на дива самоорганізації, на неймовірну кількість пожертв. Але вона також показала, що культурна деколонізація йде за іншим графіком – повільним, місцями неохочим, місцями показовим. Саме тому зараз потрібна розмова не про те, «чи можна говорити російською», а про те, чому через 300 заборон, через десятки мовних актів, через анексію, Бучу, Маріуполь, через мільйони біженців у Києві досі можна почути, як учителька на уроці говорить до дітей мовою країни, яка вбила мільйони українців. І чому в українських громадах в США досі можна побачити людей, яким це байдуже.
Єдині, кому можна пробачити російську, – це тим, хто зараз говорить нею в окопах. Для них мова не про вибір і не про ідентичність, а про виживання. Вони ризикують кожного дня, боронячи країну, яка на великий відсоток розмовляє мовою ворога. Цьому парадоксу супутня трагічна іронія: російськомовний український солдат може бути вбитий не лише ворогом, а й «своїми», які можуть прийняти його за «чужого».
Поки публічне обговорення цього складного питання не підхопили школи, медіа, діаспорні центри, поки про неї не заговорили ті, хто сидить на четвертому поверсі Банкової, мовна перемога залишатиметься частковою. Воєнна перемога без неї теж буде частковою. Бо форма нашої майбутньої держави визначиться не лише тим, які території ми повернемо, а тим, якою мовою там говоритимуть діти. І це – не банальність. Це той самий оголений нерв, про який зазвичай пишуть у листах з окупації. Тільки цього разу він у Києві. І в Нью-Йорку. І в кожній українській школі, де перерву проводять не тією мовою, якою потім пишуть некрологи.
Про автора:
