У Шарлотті, Північна Кароліна, вбили українку. Ірина Заруцька, 23 роки. Приїхала за програмою Uniting for Ukraine, працювала в піцерії, мріяла влаштувати життя після втечі з Києва. Вродлива і юна. Шукала безпеку, а знайшла смерть у вагоні потяга Lynx Blue Line, коли безпритульний з кримінальним минулим встромив їй ножа у шию.
Через декілька днів за тисячі кілометрів від місця цієї трагедії диктатори Сі Цзіньпін, Володимир Путін та ряд дрібніших нібито жартують – а насправді серйозно обговорюють – як дожити до 150 років, пересаджуючи собі різні органи. І це не сцена з коміксу. Мікрофон журналіста «випадково» зловив пряму мову: “Біотехнології безперервно розвиваються. Людські органи можна постійно пересаджувати. Що довше живеш, то молодшим стаєш, і навіть можна досягти безсмертя.” – сказав китайський перекладач услід за Путіним. На це Сі відповів: “Деякі прогнозують, що цього століття люди можуть дожити до 150 років.”
Саме такою є нинішня реальність світу, де тирани марять безсмертям, а в української біженки крадуть цілком людські десятиліття. Це не було «вбивство на ґрунті побутового конфлікту». Це безглузда, випадкова смерть, яка вирізала шмат серця з української громади.
Цинізм ситуації підкреслив інший факт: у США з’явився збір на адвоката для нападника. Декарлос Браун – афроамериканець, і його захисники намагаються представити справу як расову упередженість. Так, платформа GoFundMe вже видалила цю кампанію, підтвердивши, що не дозволяє збирати кошти на захист людей, обвинувачених у насильницьких злочинах, і повернула гроші донорам. Але фокус тут не на платформі, а на тих, хто вже встиг скинутися доларами.
Реакція американських медіа та публічних осіб на вбивство Ірини Заруцької виявилася симптоматичною. Традиційні мейнстримні видання – New York Times, CNN, Washington Post – практично проігнорували трагедію, тоді як правоконсервативні ресурси, наприклад, New York Post, винесли її на перші шпальти, звинувачуючи демократів у мовчанні. Скандалу додавали гучності соцмережі: Ілон Маск запитував, чому країна не говорить про смерть українки, що втекла від війни, а тепер загинула на американській землі. Політики-республіканці використали подію як доказ провалу безпекової політики й м’якого ставлення до злочинців. Водночас демократичні лідери обмежилися стерильними формулюваннями про «трагедію, яку ми повинні оплакати», уникаючи конкретики про відповідальність і причини. Така асиметрія висвітлення лише підсилила підозри, що справа була некомфортною для ліберального табору: жертва – біла українка, нападник – афроамериканець із довгим кримінальним досьє. У підсумку смерть Ірини стала ще й тестом для американського інформаційного простору, показавши його політичну вибірковість і нездатність об’єктивно реагувати на очевидне зло. Мер Шарлотти видав формальну заяву, демократія промовчала, великі телеканали переключили увагу на вибори.
Оголена правда доволі різка і некомфортна для усвідомлення: Америка перестала бути тією країною, яка гарантує безпеку. Ані у вимірі беззахисної дівчини, ані у вимірі великої європейської держави.
Напередодні Росія здійснила найбільший за весь час війни повітряний удар по Україні: понад 800 безпілотників і десятки ракет атакували Київ і кілька міст. Серед жертв – мати з немовлям. Серед міських дворів – наскрізь провалені поверхи багатоповерхівок. Вперше уражено будівлю Кабінету Міністрів, вкотре розтрощено Трипільську ТЕС, що живить струмом Київ. Дим, руйнування, жахіття і втома, якої вже й не виміряти.
Як відреагували США? Президент Трамп анонсував «другу фазу» санкцій проти Росії. Що це означає – невідомо, але статистично свідчить про чергове управління інформаційним простором і категоричне небажання практичних кроків.
Контрастно на цьому фоні прозвучали слова канцлера Німеччини Фрідріха Мерца. Він прямо назвав Путіна «воєнним злочинцем» і заявив, що поблажливості не може бути. Без дипломатичних реверансів, без твітів, без риторичного терору. Просто сказав правду. Це було так, ніби у світі знову з’явився хоч якийсь етичний орієнтир. Хтось сказав те, що всі думають, але бояться артикулювати. І на мить стало легше дихати.
Зрозуміло, що Європа розуміє стрімкий розвиток загроз. У кожній країні зараз триває переозброєння, там реально готують свої армії до війни. Це відбувається коштом українців, які щодня готуються до нових обстрілів.
У цей час Путін у Пекіні виграє собі ще пів року. Китай не ускладнює фінансових схем і купує російську нафту – Москва втрачає не 30% доходів, а лише 10-15. Ця щедрість є пасткою. Китай стає покупцем останньої надії і диктує максимальні знижки. Росія, яка мріяла про «енергетичну імперію», остаточно стає країною-дисконтом для Піднебесної.
Справді тривожним дзвінком є рішення ШОС створити «Універсальний центр протидії викликам». Це не НАТО-2, але це пробний вистріл. Це також удар по позиціях Росії в Центральній Азії. Кремль, мріючи стати «старшим братом», перетворюється на молодшого дурника у прийомній сім’ї.
Від ролі старшого брата і лідера вільного світу Америка вочевидь втомилася. Вона тепер уже системно реагує словами, але не справами. І саме в цій паузі, у цій бездіяльності – ледь не щоденний виграш Путіна. Він живе від наступу до наступу, від домовленості до домовленості, від знижки до знижки. Його стратегічний горизонт – кілька місяців. А далі – гнучка непохитність і наперстки.
Світ, де диктатори марять безсмертям, а демократичні лідери губляться у власній обережності, небезпечно розхитується. У цьому Москва й Пекін бачать простір для маневру, а Захід – час для підготувань. Але час цей – це ресурс агресора. Він може здаватися розумною паузою для дипломатії, але насправді завжди працює на тих, хто нападає. І поки демократичний світ не почне діяти швидше, рішучіше і синхронніше, його чекає велике лихо. Якщо українці залишаться мовчазними жертвами, то решта світу, втрачаючи моральне право називати себе вільним, продовжить монотонне й безсиле: «Ми розуміємо».
Про автора:
