Ukraine Action Summit цього разу відбувався в умовах, коли американська політична динаміка рухається швидше, ніж будь-коли від початку повномасштабної війни. У Вашингтоні змінилися не лише адміністративні пріоритети – змінилася логіка ухвалення рішень, канали впливу, внутрішня конфігурація партійної підтримки та сам спосіб, у який різні групи у США осмислюють війну Росії проти України. На цьому тлі Summit перетворився з події, що формує суспільну підтримку, на платформу, яка здатна реально впливати на політичні процеси й законодавчі ініціативи.
Цьогорічна осіння зустріч об’єднала понад сім сотень делегатів і близько п’ятдесяти організацій, які прибули до Вашингтона за власний кошт – і це стало важливим сигналом для Конгресу: рівень громадського залучення, що триває вже четвертий рік війни, не слабшає, а навпаки, демонструє зрілість, самодисципліну та стратегічне мислення українсько-американської спільноти. Попри шатдаун, який паралізував частину роботи федеральних установ і вимагав оперативної логістичної перебудови, делегати провели понад чотири сотні зустрічей на Капітолійському пагорбі – і це, по суті, сформувало новий вимір взаємодії між українською коаліцією та американськими законодавцями.
У цьому контексті особливо показово, що ключові теми саміту – повернення викрадених Росією дітей, санкційний тиск на російську енергетику, передання заморожених російських активів Україні та питання безпекових гарантій – стали не просто частиною інформаційного пакету, який делегати приносили в офіси законодавців, а основою для реальних політичних зрушень. Уже під час саміту кілька членів Конгресу приєдналися до оновленої версії REPO Act, який має розблокувати використання російських суверенних активів. У такий спосіб Summit перестав бути просто громадською адвокацією – він дедалі більше нагадує структурований механізм громадського впливу на зовнішню політику США.
Такий ефект не виникає сам собою. Він стає можливим завдяки роботі тих, хто системно формує адвокаційні наративи, готує делегатів, оцінює політичні вікна можливостей і підтримує постійний діалог з різними ланками американської влади – від стаферів до сенаторів. І саме тому чотири розмови, наведені нижче, не є просто інтерв’ю. Це – зріз чотирьох різних рівнів цього механізму: стратегічного, політичного, організаційного та гуманітарного. Кожен із цих рівнів має власну логіку, темп і внутрішню відповідальність, але разом вони показують, як українська адвокація у США перейшла на новий щабель професійності та політичної ваги.
Далі – чотири голоси, які допомагають зрозуміти, як і чому це сталося.
Ерін Маккі: «Говорити з Америкою просто, але по суті. Україна має виграти не лише війну, а й мир»
Ерін Маккі, фото Nova Ukraine
Генеральна директорка NOVA Ukraine Ерін Маккі дивиться на нинішній момент дуже тверезо: після майже чотирьох років повномасштабної війни увага Америки не зникає, але формується в іншій тональності, і це вимагає іншого підходу. «За нашими плечима вже майже чотири роки війни. І ті історії про Україну, які ми маємо розповідати, повинні мати інший характер, інший тон», – зазначає вона. За її словами, тепер уже недостатньо просто нагадувати про воєнні події: потрібно пояснювати, за що бореться Україна, і чому підтримка США важлива не лише для української перемоги, а й для американського майбутнього. «Ми маємо постійно тримати в головах американців думку про те, що Україна бореться не тільки проти війни. Україна бореться за мир. А допомога Україні у здобутті цього миру – це також добре для Америки, для американського бізнесу і для глобальної стабільності».
У своїй оцінці адвокаційної діяльності Маккі виходить з того, що американцям, включно з політиками, потрібні не гасла й не заздалегідь написані тези. «Коли ти говориш з американцями, потрібно говорити просто. Вони не хочуть чути прописані меседжі. Вони найкраще реагують, коли говориш від щирого серця й на основі власного досвіду». Вона пояснює, що саме жива, особиста інтонація дає змогу вийти за межі сухої статистики і допомагає американській аудиторії – і виборцям, і законодавцям – почути Україну як країну, що бореться за ті самі принципи, які свого часу формували США. За її словами, українська діаспора, незалежно від покоління, має величезний потенціал: «Українці в Америці мають досвід, мають родини в Україні, або самі змушені були залишити країну через війну. Саме вони можуть нагадати нам про спільну людяність, про спільну боротьбу – зробити так, щоб ішлося не про цифри й не про тези, а про людяність, майбутнє світової стабільності й доказ того, що сила не дорівнює праву».
Разом із тим Маккі підкреслює, що емоційність – не єдиний інструмент. Вона наголошує на тому, що для Конгресу вирішальними залишаються конкретні факти, показники й наслідки підтримки України для американських платників податків. «Усе зводиться до фактів і до того, що підтримка України означає для американського платника податків: підтримка робочих місць, бізнесу, безпеки, стабільності. Це потрібно підкріплювати цифрами, а вже потім розповідати історію, щоб вона закарбувалася в пам’яті». Для неї це не протиставлення, а правильна послідовність: факти створюють раціональну основу, а історія робить її незабутньою.
Маккі нагадує, що персоналізований підхід до кожного офісу – критично важливий. «Знай, із ким ти говориш, і звертайся до них із їхньої точки зору». Це означає розуміти економічну специфіку округів, професійний досвід конгресменів, інтереси їхніх виборців. «Якщо ви приїхали з Айови чи іншого аграрного штату, потрібно говорити про важливість сільськогосподарського обміну, про те, що ми можемо запропонувати Україні, щоб вона разом із нами забезпечувала світ продовольством». Це вміння будувати міст між українською темою та локальними американськими інтересами і формує дієву адвокацію.
Окремо вона наголошує на темі, яка, за її словами, здатна подолати будь-які політичні бар’єри. «Викрадення українських дітей відбувається у масштабах, небачених раніше. Те, як із українцями поводяться, є частиною спроби стерти Україну як націю, вкравши її майбутнє». Вона називає це найбільш болючою й універсально зрозумілою темою: «Немає страшнішого злочину, ніж крадіжка майбутнього цілого народу. Можна намагатися стерти країну ракетами, але коли ти викрадаєш дітей, промиваєш їм мізки, забираєш їхню ідентичність, це злочин, гірший за будь-яку випущену ракету».
У підсумку її головна теза залишається надзвичайно чіткою і стратегічною: Україні потрібно не лише перемогти у війні, а й закласти підвалини для тривалого миру, і саме цей аргумент сьогодні найкраще сприймається американською аудиторією. «Чим більше ми зможемо підтримати, тим легше буде нашим дітям і майбутнім поколінням жити в мирі». Її позиція виходить за межі тактичної адвокації: це швидше бачення того, як українсько-американська взаємодія може бути структурована не лише задля перемоги сьогодні, а й задля запобігання новій війні в майбутньому.
Даг Клейн: «Успіх адвокації вимірюється дією. Конгрес рухається тоді, коли його рухають виборці»
Даг Клейн фото Facebook Doug Klain
Даг Клейн, заступник директора з питань політики та стратегії Razom for Ukraine, дивиться на події саміту передусім крізь призму політичної динаміки у Вашингтоні – того, що справді рухається, а що зависає між адміністрацією і Конгресом. Його оцінка починається зі спостереження, яке в іншому контексті могло би здатися анекдотом, але насправді точно описує американську політичну реальність: «У той самий час, коли сенатор Ліндсі Грем закликав провести “тиждень Росії” у Конгресі, ми мали “тиждень України” на Капітолійському пагорбі». Для нього цей контраст – не просто політична гра, а показник того, як змінилася атмосфера навколо українського питання.
Водночас Клейн наголошує, що делегати, які приїхали на саміт, створили важливий аргумент самою своєю присутністю. «Понад 700 виборців з усієї країни приїхали до Вашингтона за власний кошт. Вони самі оплатили свою поїздку сюди. Вони приїхали, щоб підтримати Україну в дуже важливий момент». Він згадує епізод, який добре показує політичну напругу довкола української теми. Конгресвумен Марджорі Тейлор Грін побачила групу учасників саміту з українськими й американськими прапорами та публічно написала, що «ось тут українці, які намагаються вкрасти гроші американських платників податків». Клейн зауважує: «Вона якимось чином проігнорувала той факт, що це американці, які вірять у підтримку нашого союзника – України. Вони приїхали сюди, щоб адвокатувати, бо щиро в це вірять». Для нього це не просто випадкова демонізація України в соцмережах, а симптом того, що інформаційна боротьба за американську аудиторію триває постійно, і контрнаратив формується самими громадянами.
Попри це, він підкреслює: результати саміту з’явилися буквально в перші години. «Я вже отримав повідомлення, що з’явилися нові ко-спонсори закону про реалізацію механізму REPO – Repo 2.0, який спрямований на те, щоб передати російські державні активи на допомогу Україні. Я бачив, що Джон Корнін із Техасу та Рубен Галлего з Арізони вже долучилися». На його думку, це прямий наслідок політичного тиску, створеного самітом, і ще один доказ, що адвокація працює тоді, коли її роблять системно. Команда Razom, говорить він, продовжить роботу над цим у найближчі тижні, щоб «максимально використати всі позитивні зрушення».
Говорячи про організацію саміту, Клейн підкреслює важливу особливість: різноманітність людей, які беруть участь в адвокації, – це не слабкість, а сила. «Сюди приїжджають американці з усіх верств суспільства, з усіх куточків країни, щоб виступати на підтримку України. І кожен із них приносить свою власну історію, свою причину підтримки». За його словами, саме ці індивідуальні історії створюють “моральну вагу” адвокації, тоді як професійні організації формують стратегію і визначають пріоритети. «Ми кажемо: дивіться, ми вже працюємо у Вашингтоні. Ми добре розуміємо, на якому етапі перебуває законодавство. Якщо ви будете відстоювати ось цей законопроєкт, ваша адвокація може допомогти довести його до ухвалення». Це – приклад того, як працює правильна комбінація громадської енергії та інституційного досвіду.
Клейн також нагадує, що чимало ключових тем, які нині публічно озвучує адміністрація, виникли не «згори», а саме всередині Конгресу – завдяки постійному діалогу між громадянами та законодавцями. «Питання про викрадених українських дітей уперше було піднято саме тут, у Конгресі. Ще до того, як президент Трамп почав говорити про це, були члени, які вносили резолюції, що засуджували викрадення Росією українських дітей і закликали домогтися їхнього повернення до будь-яких домовленостей з Росією». Він наголошує: це стало можливим завдяки тому, що громадяни приходили до офісів, розповідали свої історії, формували тиск, і, як результат, «адміністрація дізналася про ці питання саме від Конгресу». Це дуже точне нагадування про механіку американської демократії: саме нижній рівень часто ініціює верхній.
Найчутливішою темою Клейн називає співвідношення між позицією Конгресу та позицією Білого дому в умовах нової адміністрації. Він не приховує: «У нинішньому республіканському Конгресі багато чого змінилося, особливо коли справа стосується України. Багато законопроєктів не просуваються далі, якщо члени Конгресу не відчувають, що мають “зелене світло” від Білого дому». Це видно на прикладі санкційного законопроєкту: «Керівництво Конгресу не виносить його на голосування, доки не отримає схвалення від адміністрації Трампа». Саме тому, за його словами, зараз одне з найважливіших завдань – «зрозуміти, де є політична можливість для члена Конгресу просувати те, у що він уже вірить і що підтримують його виборці».
Водночас Клейн звертає увагу на важливий структурний факт: підтримка України серед американців не просто не впала – вона зросла. «За останніми опитуваннями Harvard CAPS / Harris Poll, 73% республіканців і 72% демократів хочуть запровадження санкцій проти Росії і підтримують постачання зброї Україні. Це рекордні показники серед обох партій». Частково це пов’язано з діями адміністрації щодо санкцій та озброєння союзників, але значною мірою – з тим, що «по всій країні існує стійке, глибоке ядро підтримки України, яке завжди було. І саме зараз це особливо помітно».
Для Клейна підсумок очевидний: українська тема у Вашингтоні вже не залежить від циклів новин чи емоційних хвиль. Вона закріплена в політичній реальності та спирається на мережу громадян, які готові вкладати час і ресурси у свою адвокацію. Саме їхня присутність, їхні історії й структурна робота організацій на кшталт Razom створюють ефект, який поступово змінює політику – не гаслами, а наполегливою, щоденною взаємодією з владою.
Маріянна Третяк: «Емоція відкриває двері, але рішення ухвалюють факти. Адвокація стала зрілішою»
Маріянна Третяк. Фото Ольги Ношин
Маріянна Третяк, голова ради директорів ACU, належить до тих лідерів, які бачать саміт не як окрему подію, а як процес, що розвивається від зустрічі до зустрічі. В її оцінці немає пафосу, лише тверда фіксація того, як саме еволюціонує українська адвокація в США. «Кожен саміт розвивається. Найцікавіша річ, що ми кожен раз трохи більші, кожен раз ми винаходимо організаційні речі», – говорить вона. Саме з цього відчуття поступовості й зростання і починається її розповідь про політичний вимір події. За її словами, нині помітно, що «Україна має підтримку, яка збільшується – порівняно з ситуацією шість місяців тому. Це стосується позиції і Білого дому, і Конгресу». Вона підкреслює, що сьогодні набагато більше людей у владних колах готові відкрито називати Росію агресором і злочинцем – і це сама по собі серйозна зміна політичного тону.
Третяк детально зупиняється на тому, як шатдаун вплинув на роботу саміту. На її думку, кризова ситуація створила нову можливість. «Шатдаун додав дуже багато стресу в останні хвилини. Мусили знайти інше приміщення. Нам було важливо привести людей, щоб їхні голоси прозвучали. Адже ми не можемо лише адвокатувати за Україну, коли нам легко». Саме бажання бути почутими, говорить вона, і визначило хід усіх зустрічей. Попри технічні труднощі, делегаціям вдалося зустрітися з більшістю офісів. «Зустрічі були більш сповільненими і не були напруженими. Шатдаун дав нам більше можливостей говорити». Це рідкісна ситуація, коли адміністративний збій створив простір для змістовнішої розмови.
Окрему вагу у її розповіді займає персональний досвід Пенсильванської делегації. Третяк згадує зустріч зі стафером сенатора Девіда МакКорміка – людиною, яка «вже багато знає про Україну», бо відповідає за оборонну політику. «А наприкінці зустрічі до нас прийшов і сам сенатор МакКормік на хвилиночку. І то було дуже добре, і він з нами поговорив. Видно було, що він був зайнятий, але прийшов привітатися». Вона також акцентує, що зустрічі з республіканськими конгресменами Пенсильванії були позитивними й конструктивними. Говорили про санкції, про російські активи, про те, що Україна – партнер. «У нас є пенсильванський код. Ми живемо біля Філадельфії, ми всі підтримуємо нашу футбольну команду, тому всім пенсильванцям кажемо Go Birds», – каже вона з легкою усмішкою, але за цим стоїть точне розуміння: локальна ідентичність відкриває двері там, де формальні аргументи не працюють.
Найважливішою умовою ефективної адвокації Третяк називає вміння знайти, що саме є значущим для конкретного політика. Вона наводить приклад конгресмена-фермера, якого щиро зворушують історії про українських фермерів, їхню працю та здатність продовжувати годувати світ попри війну. «Насправді треба знайти, що є важливим для твого конгресмена та сенатора, і говорити про це». Це ключ до того, щоб розмова не розбивалась об байдужість або втому.
Третяк приділяє багато уваги підготовці делегатів і внутрішній дисципліні спільноти. ACU, за її словами, намагається забезпечити делегатів зрозумілою, чіткою інформацією про те, як комунікувати з будь-яким законодавцем, незалежно від його партії та політичних акцентів. Вона формулює просте, але стратегічне правило: «Ми говоримо, щоб зустрічі були емоційними. Емоції дозволяють привернути увагу. Але потім політик керується холодним розрахунком». Пропорцію вона називає зовсім конкретно: «Я думаю, що найкраща – 30% емоційна, 70% інформаційна». Якщо з емоціями зайти легко, але без фактів – робота зупиниться; якщо прийти лише з цифрами – вони не зачеплять. Це модель, яка виросла з досвіду кількох років адвокації.
Третяк наголошує, що сьогодні українські організації значно ширше використовують теми, які можуть резонувати з різними групами виборців – не лише гуманітарні питання, а й теми переслідування християн, викрадення дітей, руйнування родин. Це – спроба вибудувати «наративи, котрі будують зв’язки з будь-якими конгресменами». Водночас вона нагадує про просту річ, яку часто недооцінюють: в Америці реальна вага має голос саме того виборця, який живе в окрузі політика. «В Америці голос особи, яка тут живе, має дуже велику вартість. Якщо я живу в Пенсильванії і піду до конгресмена з іншого штату, то навіщо йому мене слухати». Саме тому ACU розбудовує широку мережу по всій країні, шукає людей у кожному окрузі і робить їх не просто учасниками, а носіями голосу громади. «Не всі можуть приїхати на саміт. З округу може приїхати одна людина, але вона привозить листи або петиції з підписами сотні людей. І ця людина говорить – я не один в кімнаті, я презентую свою громаду».
У політичному вимірі Третяк фіксує тенденцію, яку зараз справді можна назвати ключовою: Білий дім уважно стежить за позицією Конгресу. «Ми бачимо, що Білий дім змінює свою думку про Україну. Але Білий дім дослухається до Конгресу. І до тих людей у Конгресі треба доводити нашу інформацію, більше просувати до них». Вона вважає, що найближчим часом саме конгресмени, які мають близькі зв’язки з адміністрацією, можуть стати провідниками українських меседжів у Білий дім. За її словами, нині вже видно зростання числа тих, хто підтримує санкції та законопроєкти, які просуває коаліція.
Усі ці спостереження разом складають чітку картину: українська адвокація у США стала зрілішою, точнішою і системнішою. Третяк показує, що її сила – не в гучних заявах, а в організованості, підготовці, стратегічній уважності до деталей і вмінні будувати зв’язки, які працюють довше, ніж політичні цикли.
Марина Байдюк: «Адвокація – це не епізод. Це постійна присутність. І сьогодні вона працює»
Марина Байдюк. Фото Ольги Ношин
Марина Байдюк, президентка United Help Ukraine та одна з ключових координаторок Ukraine Action Summit, говорить про адвокацію з позиції людини, яка бачить не окремі зустрічі, а всю систему в русі: як взаємодіють офіси, як змінюється ставлення, як формується політичний тиск, як швидко перетворюються слова на рішення. Вона починає з того, що можна виміряти: «Ми мали понад 452 зустрічі. Це рекордна кількість». У її голосі немає перебільшення – це факт, який демонструє масштаб не лише події, а й самої української присутності у Вашингтоні. І ця присутність, за її словами, поступово змінює те, як конгресмени – особливо республіканці – розмовляють про Україну.
Байдюк зосереджується не стільки на кількості зустрічей, скільки на тоні, який вона почула в офісах. «Коли ми питаємо: чи підтримуєте ви американську допомогу Україні, чи потрібні нам санкції, – то це вже не “так, але…”, а просто так». Вона підкреслює: «Це не означає, що всі стануть голосувати за кожен закон, але настрій змінився. Тон відчутно інший». Вона нагадує, що ще рік тому частина офісів була налаштована або скептично, або обережно. Сьогодні ж, говорить Байдюк, «багато республіканських офісів кажуть: так, ми підтримуємо санкції, ми підтримуємо тиск на Росію. І це важлива зміна». Її враження особливо цінні, бо вона – одна з тих, хто останні роки входив у ті кабінети знову й знову, часто в моменти набагато менш сприятливі для України.
Байдюк пояснює, що це відчуття не виникло само собою. Воно – продукт системної роботи коаліції. «Ми були об’єднані одними меседжами, однією метою, однією позицією». Саме ця єдність, каже вона, дозволила не розпорошити увагу Конгресу й не дати російським наративам знайти слабкі місця. Але рівно так само важливою була і людська присутність. «Ми зустрічалися із законодавцями, ми були у їхніх округах, ми пояснювали, що допомога Україні – це не тільки про Україну. Це про безпеку Америки і про стабільність світу». І ця постійність, за її словами, створює найбільшу довіру.
У своїй оцінці Байдюк поєднує дві перспективи – політичну й людську. Вона згадує, як делегати використовували емоційні аргументи, але робили це в найправильніший спосіб. «Коли розповідаєш про лікарів, які приїжджають в Україну як волонтери, або про загиблих солдатів, або про те, як Антитіла знову поїхали на фронт, – це завжди викликає реальну реакцію». Проте Байдюк наполягає: «Емоції – це важливо, але вони мають бути чесними. І вони повинні підкріплювати інформацію». Вона погоджується з тим, що найкраща формула для адвокації – це поєднання людської історії з аналізом і фактами. Так, каже вона, ти даєш законодавцю зрозуміти не лише, чому це важливо морально, але й чому це правильно політично.
Важливою частиною її розповіді стала тема викрадених Росією українських дітей – та, що нині виходить на перший план у багатьох офісах. «Ми говорили про викрадених дітей у кожному офісі. Це тема, яка не потребує пояснення. Кожна людина, яка має дитину, одразу розуміє, що це – злочин, який виходить за межі будь-якої політики». Байдюк зазначає, що саме ця тема має здатність об’єднувати різні політичні спектри і часто стає тією точкою, з якої починається довша й складніша розмова про санкції, заморожені активи й військову допомогу.
Байдюк також говорить про унікальність коаліційного підходу цього року. Вона наголошує, що відчуття командності було безпрецедентним: «Ми були дуже об’єднані. Ми знали, які завдання маємо виконати. Ми говорили одним голосом». Саме це, за її словами, створило потужний ефект у Конгресі. Коли законодавець чує один і той самий аргумент від людей з різних штатів, з різним бекґраундом, з різних організацій – це стає сигналом, що йдеться не про позицію окремої групи, а про реальний суспільний консенсус.
Їй особливо впало в око, як багато делегатів змогли говорити не тільки про війну, але й про ширшу картину. «Ми формулювали питання глобальної стабільності, питання майбутнього Америки. Ми говорили, що допомога Україні – це інвестиція у майбутнє Сполучених Штатів і в їхню безпеку». І коли такі меседжі озвучують люди різного віку, різних професій, з різних регіонів, вони не виглядають як політична кампанія – вони виглядають як позиція громади.
Підсумовуючи власні враження, Байдюк пояснює, чому цей саміт вона вважає найбільш результативним за весь час: «Це був найуспішніший саміт саме тому, що ми були єдині. Ми говорили разом. Ми виступали разом. Ми розуміли, чого хочемо досягти». І за цим твердженням стоїть глибше розуміння: українська адвокація в США вже давно не є реакцією на події – вона стала структурною, передбачуваною і здатною впливати на політичні рішення найбільшої демократії світу.
Що це означає для української адвокації сьогодні
Погляди чотирьох співрозмовників – Ерін Маккі, Дага Клейна, Маріянни Третяк і Марини Байдюк – складаються у цілісну картину того, як змінилася українська адвокація у США. У цих розмовах немає суперечностей, є лише різні рівні одного процесу: стратегічний, політичний, організаційний та гуманітарний. Разом вони показують, що українська присутність у Вашингтоні перестала бути епізодичною реакцією на кризу і стала постійним фактором американської політики.
З їхніх оцінок видно, що нинішній саміт працював не як символічний жест, а як механізм прямого впливу. Нові ко-спонсори санкційних законопроєктів, зміна тону республіканських офісів, поява реальних політичних вікон для просування REPO 2.0, увага до теми викрадених дітей і чіткі сигнали з боку виборців – усе це свідчить про те, що американська політична система реагує саме там, де адвокація є системною й персональною.
Ключовим залишилось те, що підкреслив кожен із них: українська адвокація працює тоді, коли вона поєднує емоцію з фактами, локальний контекст із глобальними ризиками, людську історію з політичною раціональністю. Вона працює тоді, коли приходять виборці зі своїх округів. Коли різні організації говорять одним голосом. Коли присутність у Вашингтоні не припиняється між самітами. І коли меседж будується не навколо того, що «Україна потребує», а навколо того, що відповідає інтересам самих Сполучених Штатів.
Саміт не вирішує всього. Але він показує, що українська спільнота у США навчилася працювати з американською політичною системою на її власних правилах. І саме це – не розмір делегації і не кількість зустрічей – визначає, чи буде Україна мати силу впливу у Вашингтоні завтра.
Про автора:
