Він відзначає День народження у той же день, що й Україна – 24 серпня. Тож хто ж цей легендарний американець з українським корінням, серцем і душею? Любомир Кормелюк – видатний гравець і тренер з волейболу («відбиванка»). Команди під його керівництвом досягали фантастичних результатів, а встановлені ним рекорди залишаються неперевершеними й сьогодні. Він виховав сотні успішних атлетів – серед них члени його родини та навіть зірки Голлівуду, зокрема Том Селлек.
Мені пощастило записати інтерв’ю з паном Любомиром. Його життєва історія та спортивна кар’єра направду унікальні.
– Пане Любомире, розкажіть, будь ласка, про своє українське коріння.
– Я народився у маленькому містечку, десь так 120 кілометрів від Львова, у Підгайцях. Народився у дуже славній даті 24 серпня 1943 року. Так що то дуже легко родині та знайомим пам’ятати. Бо то є також День Незалежності України. Так що вони не можуть мої уродини забувати. Моя мати називалася Марія з родини Обуховських. Вона жила у Львові. Працювала вчителькою у Святого Юра і вчила там дітей другого та третього класу. Мама жила там недалеко, по вулиці Марка Вовчка. Також там вона грала, по можливості, у відбиванку.
– Поясніть, чому ви використали саме цю спортову термінологію?
– Я кличу то відбиванкою. Я не знаю чому, але мене вже ганьбили окремі українці, бо кажуть, що то є волейбол, а не відбиванка. Я ж по старих знаннях кличу тут відбиванка, тому що мати мене так навчила.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про спортові традиції вашої мами.
– Мама була низька ростом, але була дуже швидка. Вона дуже любила займатися спортом, а найбільше відбиванкою. Мама по змозі заохочувала до тренувань навіть священиків та вихованців, які були у семінарії, і вони грали з нею у залі чи на площі.
– Пане Любомире, розкажіть про вашого тата.
– Мій батько був з Підгайців. Він закінчив Малу семінарію у Бережанах і тоді перейшов до Великої семінарії у Львові у Святого Юра. Там він зустрів мою маму. Він закінчив у 1941 році Велику семінарію у Львові. Його ректором, між іншим, був Йосип Сліпий. Батько має дуже багато фотографій, записів й інших речей від Йосипа Сліпого, які він давав усім вихованцям семінарії. Отже, мама й тато побралися і тоді, у 1943 році, як я народився, нападали з двох сторін на Львів, на Київ, на цілу Україну. З одної сторони – москалі, совєти. Тому що вони хотіли, щоб українці потрапили у тюрму. А з другої – нацисти нападали. Вони хотіли, щоби ми, наші хлопці та чоловіки, боролися проти совєтів. Так що тато мав би бути вже священником, але не висвятили його, бо розпочалася війна і вони відклали висвячення. Він організував дев’ять возів, у кожному з яких було по три чи чотири родини. Загалом було десь тридцять або ж сорок осіб у возах. Всі вони пустилися тікати від обидвох сторін.
– Хотілося би детальніше почути про цю складну подорож.
– З однієї сторони, десь на полудні, були німці. Бо там була Італія та інші. Тому вони мусили на мапах шукати шлях обходу всі ті місця, щоби не попастися на військо. Так що ми пустилися у небезпечну подорож. Я це знаю з розповідей батьків, бо був ще замалий, кілька місяців. У часі подорожі мій дідо відправив молодшу сестру тата разом з нами. Бо він не хотів, щоб вона потрапила до кривавих рук окупантів. Тож ми вирушили восени і мандрували добрих шість чи сім місяців через цілу Європу. Було дев’ять возів і по кожних тисячі, дві тисячі кілометрів відпадав один віз. Ми мусили їсти. Тому, наприклад, забилася корова. Потім люди хворіли, помирали. Деякі люди не мали більше сили й залишалися у тих країнах, де вони проїжджали. Як ми остаточно вже дійшли, то нас спрямувало західне військо з Великої Британії, Америки та Франції до Австрії, а саме до Зальцбурга. Там були табори, де люди, що не мали країн, могли жити під час війни. Ми там опинилися у 1944 році і були до 1948 року… Далі ми опинилися в Америці.
– Як у вас розпочався ваш новий період життя у США?
– Я мешкав у маленькому містечку Байон поряд з Нью-Йорком, десь десять кілометрів від великого міста… Мені, малій дитині, не було чого робити, але ж я був спритним, їздив на ровері, стрибав, бігав. У школі, як зазвичай, грали в основні американські спорти: бейсбол, баскетбол, американський футбол. Але мої рідні бачили мене науковцем, музикантом, педагогом. Спорт то не для мене. Я ж так люблю різні види спорту. Тому я займався спортом всупереч їм.
– Якими видами спорту ви займалися у США, і коли вирішили, що хочете займатися саме волейболом?
– У сьомому класі я почав займатися баскетболом у дванадцять років. Я тренувався щодня, щоб стати кращим. Але родичі знову забороняли мені ним займатися.
Як я мав п’ятнадцять років, брав участь у спортових та виховних таборах Спілки Української Молоді. Я побачив, що деякі хлопці з інших міст США — Нью-Йорка, Філадельфії, Чикаго — грали у відбиванку. Я кажу собі – що то є таке? Я ніколи не бачив такого. У моєму місті не грали у це. Мені сподобалася відбиванка відразу. Але знову ж з мене сміялися. Бо ті хлопці вже грали по два-три роки. Я питав у них поради, але вони хотіли грати, а не навчати мене. Тому я спочатку дивився, спостерігав і грати у відбиванку я міг хіба тільки літом, під час таборів. Також я займався відбиванкою разом зі своїми друзями із СУМу та Пласту у парку. Але це було тільки раз у тиждень, всього декілька годин.
– Коли ви змогли більше часу приділяти волейболу?
– Коли я пішов до університету у Нью-Йорку, то родина вже не могла заборонити грати у відбиванку. Адже я вже мав вісімнадцять років. Однак за браком коштів я не міг продовжувати навчання в університеті. Я мав тяжко працювати, щоб забезпечувати своє життя… Тому я вирішив поїхати на Захід країни за три тисячі кілометрів від дому в Арізону. І там зі своїм товаришем ми створили шкільну дружину з відбиванки. У складі команди грали ті, хто ніколи не бачили навіть волейбольного м’яча. Ми грали тоді шкільні турніри і мали перемоги та поразки. Ми заробили собі гарну репутацію. Ми не були найкращою дружиною, але тут я вже проявив свої здібності. Місцева газета тоді назвала мене найкращим гравцем на цілий штат.
– Ви подолали багато перешкод перед тим, як займатися волейболом. Напевно цей вид спорту має велике значення для вас?
– Відбиванка відіграла дуже важливу роль у моєму житті. Тому що я мав щиру у серці любов до цього спорту… Відбиванка має спеціальне місце у моєму серці і тому, що моя дружина грала також. Вона мала не тільки розуміти, а й толерувати, підтримувати мою любов до спорту.
– Які успіхи у волейболі ви досягли?
– Мої успіхи у відбиванці є подвійні: фізичні та ментальні. Цей спорт не тільки грається руками чи ногами, а також головою, тобто ментально. І це не менш важливо, ніж фізична підготовка. Отже, після Арізони я грав у Вашингтоні у клубі два роки. Після цього я одружився та переїхав до Нью-Йорка, де грав за кілька дружин. Один з найкращих моїх успіхів був у 1975-76 роках, як я грав за відбиванкову дружину «Чайка». Я був і тренером, і капітаном дружини. Ми змагалися у різних турнірах по цілому Сходу США та Канаді. При кінці одного з турнірів до мене надійшов лист від національної Олімпійської команди США й від федерації відбиванки. Вони запрошували мене долучитися до національної збірної США. Однак через сімейні, фінансові та робочі обставини я не міг погодитися на їхні умови. Часом я шкодую, що відмовив. Однак тоді мій вибір був саме таким.
Другий успіх був у 1978 році, коли я ще грав за «Чайку» і мав вже понад тридцять п’ять літ. Національна збірна США та департамент спорту організовували команду, щоб здійснити турне у Європу. Обрали нас дванадцятеро найкращих змагунів зі Східних штатів. Ми грали у п’ятьох країнах: Франції, Бельгії, Люксембургу, Нідерландах, Західній Німеччині. За перші дев’ятнадцять днів ми грали один матч щодня. Ми виграли кожен матч. Мета цього турне полягала у тому, щоб показати у Європі, що спортовці у США, які мають тридцять п’ять і більше років, можуть демонструвати високий рівень підготовки та майстерності… Кожного вечора гри зал був переповнений глядачами. На початку всі глядачі були проти нас. Але пізніше вони змінили своє ставлення і вже підтримували й нас.
Наступним моїм особистим успіхом була нагорода у турнірі, де змагалися найкращі клуби Східних штатів та Канади. Цей турнір організовує Зала Слави та пам’яті, де був заснований волейбол. Це дуже престижний турнір. Ми, тобто «Чайка», перемогли всі інші клуби, а мене визнали найкращим гравцем і вручили трофей на пів мого росту.
Я з приємністю згадую мої матчі з 1969 по 2009 роки. За ці сорок років я був щасливий виграти дуже багато турнірів. Я маю понад 160 трофеїв, медалей, відзнак та нагород за всі турніри й особисті здобутки.
– Ви згадали про команду «Чайка». Розкажіть, будь ласка, детальніше про неї.
– «Чайку» зорганізував на початку 1970-х років мій товариш Юрій Товстенко. Він був інженером, який грав у відбиванку ще в Україні. Половина змагунів «Чайки» були українцями. Як він довідався, що я поряд, він запитав, чи я міг би долучитися до дружини. Я з радістю погодився, бо ж я є українцем. У перший мій рік у команді ми мали великі успіхи. Ми виграли два турніри. Це було знаменито, бо до цього часу команда не досягала таких результатів. Потім за браком часу Юрій не міг керувати командою. Тому він запропонував мені очолити «Чайку». І я став тренером, гравцем, менеджером. Отже, від 1973 до 1986 років я був провідником, капітаном «Чайки». За ці тринадцять років «Чайка» стала найкращою дружиною на Сході США.
– Пане Любомире, під вашим керівництвом команда університету досягла нечуваних результатів.
– Так. Історія була така. Одна з моїх відвідувачок курсу лекцій про відбиванку одержала грант на навчання в університеті Шеперда. У той час тренери звільнилися і її маму запросили тренувати команду. Але ж вона нічогісінько не знає про відбиванку. Тому вона звернулася до мене з проханням їй допомогти. Я погодився стати її асистентом. За час, коли я тренував команду, її результати стали феноменальними. До сьогодні жодна жіноча чи чоловіча команда не досягла подібного. Тому що я їх навчив ментальності переможця. У 2000 році мене було обрано найкращим тренером.
– Пане Любомире, ви зараз ще граєте у волейбол?
– Я маю вже понад вісімдесят років життя. І минулого року, як я мав вісімдесят років, я поїхав до Каліфорнії до синів та онуків і я грав на пляжі у відбиванку. Люди не могли повірити. Вони говорили, що я маю, наприклад, шістдесят років, а не вісімдесят років. Ми ще й змагалися на піску. То є ще тяжче, ніж на майданчику.
Ось так українці навіть у вісімдесят років мають силу, спритність, витривалість, мотивацію до життя та спорту. Нам є ким і чим пишатися!
Спілкувався: Олексій Лях-Породько