Нам усім хочеться бути коханими, чи не так? Навіть ті, хто завзято доводить красу самотнього життя, так чи інакше мають бодай якихось близьких, які змогли б розділити з ними і радість, і смуток, і перемоги, і невдачі. Так уже склалося, що людина потребує соціуму, поваги, визнання і теплоти в душі. А що приносить нам найбільше полум’я всередині, як не кохана й близька людина? Та й що таке взагалі любов? Та каламбурна нісенітниця з романтичних фільмів, де герої не знають одне одного більше доби, проте вже готові ризикувати своїм життям за так звану «половинку»? Чи, можливо, драматизований фізичний потяг із книжок у м’якій палітурці, де зображена ледь одягнена жінка, яка притуляється до чоловіка з копною волосся, м’язами та квадратною щелепою? Певно ж, ні.
Існують різні види та підвиди любові. Та, що мати відчуває до дитини, власник тваринки – до пухнастого чи лускатого друга, подруга – до компанії друзів, сестра – до брата, вчитель – до своїх вихованців тощо. У людських стосунках любов мала б посідати перше місце, тоді, я гадаю, ми б усі забули про експлуатацію тварин, убивства та війни, але життя трохи заплутаніше, ніж мої утопічні мрії про щоденний хепі-енд із диснеївського мультика. Часом здається, що все, чого нас учили з раннього віку, було помилкою, адже реальний світ більше нагадує Final Destination, аніж мультик про Ліло та Стіча… Але це, як-то кажуть, зовсім інша історія. Не захоплюючись песимістичними нотками, нагадаю, що нас завжди вчили: «Любов не має меж». Тільки досягнувши дорослого віку, ми переконалися у протилежному, і червень у Києві нам укотре це продемонстрував.
21 червня 2026 року столиця зібрала два табори людей: одні прийшли заради мирної ходи ГО «КиївПрайд», а інші організували протест проти неї. Все доволі просто, ніяких тобі складних сюжетів Джеймса Кемерона. Метою перших було наголосити на необхідності визнання ЛГБТІК+ сімей, захисту від злочинів на ґрунті ненависті, приведення законодавства щодо трансгендерного переходу у відповідність до сучасних міжнародних стандартів та доопрацювання Цивільного кодексу України, адже нині одностатеві пари навіть не можуть офіційно зареєструвати свої стосунки. Метою других була підтримка, цитата, «української сім’ї» та виступ «проти деградації», що б це не значило.
Якщо учасники мирної ходи тримали плакати з веселкою і проханням «Визнайте наші сім’ї», то противники підготували банери, де, окрім класичних «Сімейні цінності об’єднують покоління», «Бог створив чоловіка та жінку для сім’ї» тощо, були страшні й неприпустимі написи, як-от: «Нація, раса, родина». Їх тримали як чоловіки, так і жінки з дітьми. Така собі версія Ку-клукс-клану Східної Європи. До протесту також приєдналися військові, яким не подобається курс України на західні цінності. Загалом, завдяки координації з боку влади і посиленим заходам безпеки обидва, так би мовити, свята минули безболісно, якщо, звісно, не вважати словесні образи чимось серйозним. Так і живемо: стерпиться – злюбиться…
Було б дуже наївним розраховувати на повне взаєморозуміння між двома таборами, коли наявність одного повністю перешкоджає існуванню іншого. Перші бачать приклад свобод західного світу й намагаються вибороти ширші межі для поняття нормальності, водночас не скасовуючи вже наявних правил для решти, а другі усіма руками й ногами тримаються за старі та добре нам усім відомі принципи, прописані в усіх великих книжках, забороняючи навіть думати в тому «лихому» напрямі. До речі, взагалі-то існує ще й третій табір, якому загалом байдуже до того, «хто з ким там спить», та й взагалі: «Нехай би робили собі що хочуть, навіщо про це кричати», і зрештою: «Мені особисто байдуже до всяких там геїв або трансвеститів, аби їх не було поруч із моєю дитиною». Ці пані та панове також люблять закликати до мантри українського всесвіту: «Хіба це на часі?» – щоразу, коли питання одностатевих шлюбів порушується десь у новинах.
І навіть ніби логічно, адже країна зараз виборює право на існування, живе в режимі виживання, віддаючи за це життя найкращих. До речі, про тих, хто бореться за свободу України, – гадаєте, всі вони належать до другої групи людей? Чи, можливо, до третьої? Чи не є там, на фронті, представники ЛГБТІК+? Жодного тобі гея, якого вдома чекає вірний чоловік, чи жодної лесбійки, яка ночами пише повідомлення своїй дівчині? Як вони мають себе почувати, знаючи, що в разі чого кохана людина навіть не зможе навідувати до лікарні на правах офіційного партнера? Чи отримати виплати від держави? Хіба вони, віддаючи своє здоров’я й ризикуючи життям щодня, не мають права раз на рік бодай пройтися з гаслами, вимагаючи визнання їхніх сімей? І це лише один приклад, той, певно, який багато людей мали б найкраще зрозуміти, адже ніхто не застрахований від нещастя, болючого моменту, де бюрократія гратиме важливішу роль, ніж любов.
Чому ми так вперто тримаємося за застарілу межу кохання, яку нам вибудували попередні покоління, що морили голодом людей і винищували цілі цивілізації? Звісно, звісно, коли говориш про безмежну любов, обов’язково хтось згадає про хворих збоченців, які мріють одружитися з дитиною чи коровою, але ніхто не просить давати добро на таку жорстокість та аморальність. Такі порівняння нехай залишаються там, звідки прийшли, – у російській пропаганді, яку продумали нерозумні та обмежені люди. Рівність передбачає не порушення законів. Вона гарантує кожному право почуватися потрібним, захищеним і правильним, попри расу, колір очей, фізичне здоров’я, сексуальну орієнтацію, вподобання в одязі та кількість веселок на сумці. Немає нічого поганого в розширенні прав для тих, хто так само є українцями і так само формує наше суспільство. Гомофобія – це щось російське, а ми ж наче розпочали українізацію, хіба не так?
Важко проживати життя в суцільному стані боротьби. З одного боку, корупція всередині країни добиває, вставляючи палиці в колеса, з іншого – любі сусіди надсилають вогняні бомби, підриваючи будь-яке почуття безпеки, а на додачу ще й загальний стан світу не нагадує здорову атмосферу. Людство вкотре перетворює буття індивіда на гру, де підлога – це лава, ускладнюючи її й щоразу забираючи поперечини. Але мені хочеться вірити, що десь там, усередині кожного з нас, ховається те велике почуття любові, якому варто лише дати волю – і воно заповнить кожну клітинку своєю силою, подарувавши надію на краще. І тоді… Тоді нікого не турбуватиме, якого кольору шкіра в сусіда, хто є коханою людиною колеги на роботі, як ідентифікує себе офіціантка в кафе і в кого веселка в небі, а в кого – в душі.
Авторка: Вікторія Грідіна
