Україна нарешті почала жорсткіше поводитися з білоруським диктатором Олександром Лукашенком. У червні Президент України Володимир Зеленський недвозначно наказав йому відключити чотири ретрансляційні станції поблизу українського кордону, які допомагали наводити російські ракети на українські цілі. Він пригрозив знищити їх, якщо пан Лукашенко не виконає цієї вимоги. Автократ відступив. Хоч би як він сприяв Росії, адже Мінськ є найближчим союзником Москви, найменше пан Лукашенко хоче бути повністю втягнутим у війну. Попри тиск президента Росії Володимира Путіна, який вимагає від Білорусі вступити у війну, пан Лукашенко розуміє: якщо він це зробить, це цілком може означати кінець його політичного правління.
Пан Лукашенко керує Білоруссю залізною рукою вже понад три десятиліття, позбавляючи білоруський народ свободи. Після законної перемоги на президентських виборах 1994 року він захопив усю повноту влади, розпустив демократично обраний парламент, порушував громадянські й політичні права та придушував громадянське суспільство і демократичну опозицію. Можливо, найвиразнішим проявом повороту до деспотизму стали «зникнення», тобто вбивства, чотирьох відомих опонентів у 1999-2000 роках, здійснені силовими структурами пана Лукашенка.
За злочинного правління пана Лукашенка жодні вибори не були вільними чи чесними. Порушення прав людини набули масового характеру, а демократія фактично була відсутня. Ця несвобода разом із відмовою Білорусі проводити змістовні реформи ринкової економіки надзвичайно ускладнила для Заходу, зокрема історично для Сполучених Штатів, а особливо для Конгресу США, нормальні відносини з білоруським режимом. Відсутність політичних та економічних реформ зробила країну вразливішою перед Росією – і ніколи ця вразливість не була такою значною, як зараз.
Ще однією причиною вразливості Білорусі перед Росією є порівняно слабке відчуття національної ідентичності в країні. Пан Лукашенко не заохочував свій народ розвивати відчуття білоруської ідентичності та цінувати власну мову, культуру й історію. Упродовж більшої частини свого правління етнічний білорус Лукашенко маргіналізував самобутню національну ідентичність Білорусі та керував її русифікацією, водночас демонструючи зневагу до білоруської мови й придушуючи національну ідентичність й символіку. Незалежні діячі культури, які виявляють надто багато «білоруськості», зазнають цензури та переслідувань. Історичні наративи, що наголошують на європейському, неросійському корінні Білорусі, применшуються. За роки його перебування при владі кількість білоруськомовних шкіл різко скоротилася. Використання білоруської мови не заохочується, а на неї навіть дивляться з підозрою, оскільки вона асоціюється з демократичною опозицією.
За правління пана Лукашенка в Білорусі відбулося чимало придушених протестів, а продемократичних політиків та активістів ув’язнювали, особливо після президентських «виборів» 2010 року. Проте ніщо не зрівняється з жорстоким розгоном масових багатомісячних протестів, що розпочалися після президентських виборів, проведених шість років тому, у серпні 2020 року. Голосування було відверто сфальсифіковане на користь диктатора, хоча було очевидно, що справжньою переможницею стала кандидатка від білоруської опозиції Святлана Ціханоуська.
Ці безпрецедентні масові протести приголомшили пана Лукашенка й похитнули самі основи його режиму. Відтоді, а особливо після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Москва посилила контроль над країною. Білорусь стала плацдармом для путінського повномасштабного вторгнення в Україну, розмістила російську військову інфраструктуру та в інший спосіб сприяє й допомагає Москві вести війну проти України. Це також включає утримання українських дітей, викрадених під час війни з окупованих Росією територій України.
Як і більшість деспотів, пан Лукашенко давно боїться власного народу, що стало особливо очевидним після серпня 2020 року. Відтоді сотні тисяч білорусів зазнали репресій у різних формах. Тисячі людей були ув’язнені, затримані або піддані тортурам.
Багато хто досі знемагає у в’язницях за спротив диктатурі та війні. За повідомленнями, Білорусь має найбільшу у світі кількість відомих політичних в’язнів у розрахунку на душу населення – близько 860, за даними білоруської правозахисної неурядової організації «Вясна», – попри те, що Вашингтону протягом останнього року вдалося домовитися про звільнення понад 450 осіб. За оцінками, після початку репресій країну залишили близько 600 тисяч білорусів (7% населення), причому непропорційно велику частку серед них становлять молоді та освічені люди.
В еміграції діє надзвичайно активний білоруський демократичний опозиційний рух, очолюваний пані Ціханоуською. Так само, як українська влада почала жорсткіше поводитися з білоруським режимом, вона, хоч і з певним запізненням, налагодила тісніші відносини з демократичною опозицією у вигнанні. Співпраця з нею є і принципово правильною, і розумною, адже саме прозахідні, продемократичні сили уособлюють майбутнє Білорусі, а не занепалий проросійський режим Лукашенка.
Дотримуючись принципової позиції, Україна водночас має діяти зважено й прагматично, шукаючи розумні можливості віддалити Білорусь від Росії, навіть якщо для цього знадобиться обмежена взаємодія з одіозним паном Лукашенком.
Білоруський народ зазнає інтенсивного впливу проросійської пропаганди та має обмежений доступ до альтернативної зовнішньої інформації через придушення незалежних медіа й суворі обмеження щодо соціальних мереж, застосунків для обміну повідомленнями та інтернету.
Попри це, переважна більшість білорусів не підтримує війну проти України й неодноразово відкидала ідею залучення білоруської армії до бойових дій. Багато представників власних збройних сил і силових структур пана Лукашенка також не бажають ще більше втягуватися у війну. Він це знає. Для пана Лукашенка самозбереження є найважливішим, тому він продовжуватиме маневрувати між Москвою, з одного боку, та Києвом і його західними союзниками – з іншого. Чи буде це балансування успішним – побачимо. Загнана в кут Росія завжди може вдатися до відчайдушних заходів, як-от відверта анексія, хоча такий крок, найімовірніше, матиме зворотний ефект.
Після здобуття незалежності Білорусь та Україна обрали разюче різні політичні шляхи. Проте не слід забувати, що ці два народи значно ближчі один до одного в мовному, культурному та історичному сенсах, ніж кожен із них до Росії чи, зрештою, до будь-якої іншої країни. Україна та Білорусь – природні союзники. Екзистенційна боротьба України за свободу – і її майбутня перемога – над російським імперіалізмом матиме доленосні наслідки для свободи та демократичного майбутнього Білорусі. І це, безумовно, матиме надзвичайно позитивне значення для безпеки Європи.
Автор: Орест Дейчаківський
