Кажуть, щоб бігти далеко, треба мати сильні ноги. Але, мені здається, ультрамарафон починається не з ніг. Він починається десь значно глибше – з характеру, внутрішньої дисципліни й уміння не зупинятися тоді, коли звичайна людина вже давно сказала б собі: досить.
Микола Таран – бігун-ультрамарафонець, п’ятиразовий рекордсмен України, організатор благодійних забігів у Європі та США, автор текстів про біг і пейсмейкер. Молодий чоловік, у якому дивним чином поєдналися талант, витримка, сила і, здається, постійне бажання перевірити: а де ж насправді закінчуються людські можливості?
Він називає себе любителем, хоча бігає вже понад десять років. Каже, що біг з’явився в його житті випадково, але залишився назавжди. Спочатку це був спосіб подорожувати й побачити світ. Потім став ліками проти поганого настрою. А згодом – довгою розмовою із самим собою.
Для когось марафон у 42 кілометри – вершина. Для Миколи цього вже замало. Ультрамарафон він називає своєю суперсилою, святом і можливістю відчути, що справді живе. І поки інші платять за відпочинок, він платить за право бігти понад 50 кілометрів, долати втому, біль і власні сумніви.
Нещодавно Микола Таран здобув перемогу на Kenai River Marathon на Алясці – він фінішував першим серед чоловіків. У такий спосіб він укотре хотів привернути увагу до війни в Україні та підтримав напрям UNITED24 «Розвиток спорту».
Хто такий Микола Таран: людина, яка просто любить біг, чи людина, яка через біг щоразу заново відкриває себе? Звідки в ньому стільки сили, щоб не лише долати дистанції, а й вести за собою інших і перетворювати кожен забіг на допомогу тим, хто її потребує? Про свої враження, емоції та плани Микола Таран ексклюзивно розповів для Vilni Media.
– Як у вашому житті з’явився біг? Це була випадковість, спорт із дитинства чи спосіб утекти від чогось важкого?
– Офіційно я бігаю вже понад десять років. Я любитель, хоча протягом п’яти років займався легкою атлетикою в університеті. Можна сказати, що біг з’явився в моєму житті випадково, але залишився назавжди.
Я завжди був активним і, мабуть, саме ця активність із дитинства зрештою привела мене до бігу. А ще біг з’явився тоді, коли виникло велике бажання подорожувати. Саме завдяки йому я почав реалізовувати свої бігові подорожі.
Наприклад, колись я навіть уявити не міг, що двічі пробіжу марафон у Лос-Анджелесі й на власні очі побачу місця, де знімали фільми, які ми колись дивилися по телевізору.
– Чому саме ультрамарафони? Що має бути в людині, щоб добровільно бігти 50, 100 чи 250 кілометрів?
– Для мене ультрамарафон – це своєрідна суперсила, тому що далеко не кожен здатен подолати таку дистанцію. Марафон у 42 кілометри – це, звичайно, добре, але мені цього вже замало.
І найцікавіше – ми ще й платимо за те, щоб бігти. Реєстрація на марафони й ультрадистанції, зокрема понад 50 кілометрів, платна.
Але для мене це емоції, яких неможливо отримати у звичайний день. Це як свято. Можливість по-справжньому відчути, що ти живий. Ультрамарафон – це довга подорож, під час якої можна поговорити із самим собою і зрозуміти, де проходить межа твоїх можливостей.
– У який момент біг перестав бути просто спортом і став місією?
– Мабуть, після того, як я здійснив свою дворічну мету – пробіг марафон у Лос-Анджелесі. Два роки я йшов до цього. Досягнув мети, але замість того, щоб зупинитися, зрозумів: саме біг допоміг мені опинитися так далеко від дому й побачити зовсім інший світ.
– Одна з основних ваших ідей – організовувати благодійні забіги для України. Чи важко було втілювати її в Європі, а тепер – в Америці, далеко від Батьківщини?
– Благодійні забіги почалися тоді, коли я отримав можливість виїжджати за межі України й побачив, що майже ніхто не хоче їх організовувати. Це волонтерська робота, яка потребує багато часу й зусиль, а підтримку знайти не завжди просто.
Водночас я зрозумів, що такі забіги – це чудова можливість об’єднувати українців за кордоном, підтримувати їхній моральний дух і нагадувати світові про Україну.
Оскільки я вже представляв Україну на багатьох стартах у Європі, вирішив поєднати власні забіги з благодійністю. Зазвичай зв’язувався з благодійними фондами, а вони допомагали поширювати інформацію. Збори також відбувалися через соціальні мережі: за бажанням люди могли робити пожертви безпосередньо на рахунки благодійних фондів та організацій.
Організовував я й власні збори. У 2022 році пробіг 250 кілометрів, щоб зібрати гроші на ремонт автомобіля для ЗСУ. Продавав свої бігові тренування на онлайн-аукціонах, організовував бігові зустрічі, залучав до забігів відомих людей і співпрацював із президентською благодійною платформою UNITED24.
– Аляска – регіон, у якому тепер ви найчастіше бігаєте. Чим він особливий?
– Аляска – дуже привабливий штат. Тут зовсім інша природа – дика, масштабна, інколи сувора. Клімат прохолодний і непростий, а влітку є ще одна особливість – білі ночі.
Раніше мені доводилося бігати вночі в інших місцях, і там це була справжня темрява. На Алясці все інакше – навіть сприйняття часу змінюється через світлі ночі.
А ще тут біг дуже природно поєднується з моєю любов’ю до гір і хайкінгу. Аляска взагалі змушує багато рухатися й водночас постійно нагадує, наскільки людина маленька поруч із природою.
– Який забіг був для вас найбільш емоційним?
– Напевно, перший марафон. Він був у Вільнюсі. Я дуже хотів потрапити туди як турист, а в результаті приїхав як представник України на марафоні. Для мене це було ще й великою цікавинкою: а що відбувається після 21-го кілометра?
На той момент я вже пробіг кілька півмарафонів, але що таке повна марафонська дистанція, ще не знав. Тому емоції були особливими.
– Що люди найчастіше питають, коли бачать українські прапори на забігах у США чи Європі?
– Для мене український прапор – це спосіб показати, що українці бігають усюди, не лише вдома. Це можливість привернути увагу до України й нагадати, що Україна – окрема країна зі своєю ідентичністю.
За кордоном траплялося, що люди асоціювали Україну з Польщею або взагалі з росією. Тому на своїх благодійних забігах я завжди рекомендую українцям брати із собою прапори. Це дуже простий спосіб зробити нас видимими.
Реагують люди переважно добре: підтримують, цікавляться, інколи приєднуються. Часто запитують, чому ми біжимо з прапорами і яка ідея стоїть за цим забігом. І це вже привід розповісти про Україну.
Для мене важливо говорити й про українську мову. Я пояснюю українцям, чому сьогодні важливо переходити на українську й чому мова також є частиною нашої ідентичності.
Тому для мене забіг із прапором – це не лише спорт. Це ще один спосіб говорити про Україну.
– Чи були моменти, коли ви думали: «Все, я більше не можу це тягнути»?
– Майже після кожного забігу я думаю, що це востаннє. А вже наступного дня запитую себе: як я взагалі житиму без бігу? Це частина мого життя.
І, мабуть, саме в цьому вся відповідь. Біг для нього давно не лише про кілометри, медалі чи фінішну стрічку. Це спосіб рухатися далі, відкривати нові місця, перевіряти себе й водночас залишатися корисним Україні. Бо іноді одна особиста пристрасть може перетворитися на значно більше – на голос, спосіб допомагати і власну форму присутності у світі.
Авторка: Тамара Заяць
