Коли кілометри здійснюють мрії

Кажуть, щоб бігти далеко, треба мати сильні ноги. Але, мені здається, ультрамарафон починається не з ніг. Він починається десь значно глибше – з характеру, внутрішньої дисципліни й уміння не зупинятися тоді, коли звичайна людина вже давно сказала б собі: досить.

Микола Таран – бігун-ультрамарафонець, п’ятиразовий рекордсмен України, організатор благодійних забігів у Європі та США, автор текстів про біг і пейсмейкер. Молодий чоловік, у якому дивним чином поєдналися талант, витримка, сила і, здається, постійне бажання перевірити: а де ж насправді закінчуються людські можливості?

Він називає себе любителем, хоча бігає вже понад десять років. Каже, що біг з’явився в його житті випадково, але залишився назавжди. Спочатку це був спосіб подорожувати й побачити світ. Потім став ліками проти поганого настрою. А згодом – довгою розмовою із самим собою.

Для когось марафон у 42 кілометри – вершина. Для Миколи цього вже замало. Ультрамарафон він називає своєю суперсилою, святом і можливістю відчути, що справді живе. І поки інші платять за відпочинок, він платить за право бігти понад 50 кілометрів, долати втому, біль і власні сумніви.

Нещодавно Микола Таран здобув перемогу на Kenai River Marathon на Алясці – він фінішував першим серед чоловіків. У такий спосіб він укотре хотів привернути увагу до війни в Україні та підтримав напрям UNITED24 «Розвиток спорту».

Хто такий Микола Таран: людина, яка просто любить біг, чи людина, яка через біг щоразу заново відкриває себе? Звідки в ньому стільки сили, щоб не лише долати дистанції, а й вести за собою інших і перетворювати кожен забіг на допомогу тим, хто її потребує? Про свої враження, емоції та плани Микола Таран ексклюзивно розповів для Vilni Media.

– Як у вашому житті з’явився біг? Це була випадковість, спорт із дитинства чи спосіб утекти від чогось важкого?

– Офіційно я бігаю вже понад десять років. Я любитель, хоча протягом п’яти років займався легкою атлетикою в університеті. Можна сказати, що біг з’явився в моєму житті випадково, але залишився назавжди.

Я завжди був активним і, мабуть, саме ця активність із дитинства зрештою привела мене до бігу. А ще біг з’явився тоді, коли виникло велике бажання подорожувати. Саме завдяки йому я почав реалізовувати свої бігові подорожі.

Наприклад, колись я навіть уявити не міг, що двічі пробіжу марафон у Лос-Анджелесі й на власні очі побачу місця, де знімали фільми, які ми колись дивилися по телевізору.

– Чому саме ультрамарафони? Що має бути в людині, щоб добровільно бігти 50, 100 чи 250 кілометрів?

– Для мене ультрамарафон – це своєрідна суперсила, тому що далеко не кожен здатен подолати таку дистанцію. Марафон у 42 кілометри – це, звичайно, добре, але мені цього вже замало.

І найцікавіше – ми ще й платимо за те, щоб бігти. Реєстрація на марафони й ультрадистанції, зокрема понад 50 кілометрів, платна.

Але для мене це емоції, яких неможливо отримати у звичайний день. Це як свято. Можливість по-справжньому відчути, що ти живий. Ультрамарафон – це довга подорож, під час якої можна поговорити із самим собою і зрозуміти, де проходить межа твоїх можливостей.

– У який момент біг перестав бути просто спортом і став місією?

– Мабуть, після того, як я здійснив свою дворічну мету – пробіг марафон у Лос-Анджелесі. Два роки я йшов до цього. Досягнув мети, але замість того, щоб зупинитися, зрозумів: саме біг допоміг мені опинитися так далеко від дому й побачити зовсім інший світ.

– Одна з основних ваших ідей – організовувати благодійні забіги для України. Чи важко було втілювати її в Європі, а тепер – в Америці, далеко від Батьківщини?

– Благодійні забіги почалися тоді, коли я отримав можливість виїжджати за межі України й побачив, що майже ніхто не хоче їх організовувати. Це волонтерська робота, яка потребує багато часу й зусиль, а підтримку знайти не завжди просто.

Водночас я зрозумів, що такі забіги – це чудова можливість об’єднувати українців за кордоном, підтримувати їхній моральний дух і нагадувати світові про Україну.

Оскільки я вже представляв Україну на багатьох стартах у Європі, вирішив поєднати власні забіги з благодійністю. Зазвичай зв’язувався з благодійними фондами, а вони допомагали поширювати інформацію. Збори також відбувалися через соціальні мережі: за бажанням люди могли робити пожертви безпосередньо на рахунки благодійних фондів та організацій.

Організовував я й власні збори. У 2022 році пробіг 250 кілометрів, щоб зібрати гроші на ремонт автомобіля для ЗСУ. Продавав свої бігові тренування на онлайн-аукціонах, організовував бігові зустрічі, залучав до забігів відомих людей і співпрацював із президентською благодійною платформою UNITED24.

– Аляска – регіон, у якому тепер ви найчастіше бігаєте. Чим він особливий?

– Аляска – дуже привабливий штат. Тут зовсім інша природа – дика, масштабна, інколи сувора. Клімат прохолодний і непростий, а влітку є ще одна особливість – білі ночі.

Раніше мені доводилося бігати вночі в інших місцях, і там це була справжня темрява. На Алясці все інакше – навіть сприйняття часу змінюється через світлі ночі.

А ще тут біг дуже природно поєднується з моєю любов’ю до гір і хайкінгу. Аляска взагалі змушує багато рухатися й водночас постійно нагадує, наскільки людина маленька поруч із природою.

– Який забіг був для вас найбільш емоційним?

– Напевно, перший марафон. Він був у Вільнюсі. Я дуже хотів потрапити туди як турист, а в результаті приїхав як представник України на марафоні. Для мене це було ще й великою цікавинкою: а що відбувається після 21-го кілометра?

На той момент я вже пробіг кілька півмарафонів, але що таке повна марафонська дистанція, ще не знав. Тому емоції були особливими.

– Що люди найчастіше питають, коли бачать українські прапори на забігах у США чи Європі?

– Для мене український прапор – це спосіб показати, що українці бігають усюди, не лише вдома. Це можливість привернути увагу до України й нагадати, що Україна – окрема країна зі своєю ідентичністю.

За кордоном траплялося, що люди асоціювали Україну з Польщею або взагалі з росією. Тому на своїх благодійних забігах я завжди рекомендую українцям брати із собою прапори. Це дуже простий спосіб зробити нас видимими.

Реагують люди переважно добре: підтримують, цікавляться, інколи приєднуються. Часто запитують, чому ми біжимо з прапорами і яка ідея стоїть за цим забігом. І це вже привід розповісти про Україну.

Для мене важливо говорити й про українську мову. Я пояснюю українцям, чому сьогодні важливо переходити на українську й чому мова також є частиною нашої ідентичності.

Тому для мене забіг із прапором – це не лише спорт. Це ще один спосіб говорити про Україну.

– Чи були моменти, коли ви думали: «Все, я більше не можу це тягнути»?

– Майже після кожного забігу я думаю, що це востаннє. А вже наступного дня запитую себе: як я взагалі житиму без бігу? Це частина мого життя.

І, мабуть, саме в цьому вся відповідь. Біг для нього давно не лише про кілометри, медалі чи фінішну стрічку. Це спосіб рухатися далі, відкривати нові місця, перевіряти себе й водночас залишатися корисним Україні. Бо іноді одна особиста пристрасть може перетворитися на значно більше – на голос, спосіб допомагати і власну форму присутності у світі.

Авторка: Тамара Заяць

Тамара Заяць — журналістка з Нью-Джерсі, випускниця факультету журналістики Львівського національного університету ім. І.Франка. Понад 15 років працювала на тернопільській філії Суспільного телебачення України як журналістка, редакторка, завідувачка програм і продюсерка новин. Також була кореспонденткою діаспорного видання «Тиждень та люди» (Чикаго), прес-секретаркою Національного олімпійського комітету у Тернополі, редакторкою низки онлайн-видань. Лауреатка журналістських відзнак та авторка телевізійних програм, присвячених спорту, культурі та суспільству. Мама трьох дітей, активна волонтерка, яка не зраджує журналістиці навіть на відстані. Постійна дописувачка Vilni Media.

Читайте нас у

Відкрийте більше з Вільні Медіа - Українська громада в США

Підпишіться зараз, щоб продовжити читання та отримати доступ до повного архіву.

Продовжити читання