Ми всі були дітьми, чи не так? Маленькими, беззахисними, з іще не сформованим світоглядом – ми значно легше піддавалися впливу зовнішніх обставин, ніж у дорослому віці. Тоді ми вірили в героїв – у тих, хто може літати на павутині вулицями Нью-Йорка чи ховатися в печері десь у місті, назва якого існує лише в межах вигаданого всесвіту, чекаючи на знак кажана в небі. У ті часи ми підсвідомо шукали ідеалів, які в майбутньому сформують наш світогляд, розклавши по поличках «добро» і «зло». Для когось не було кращого прикладу для наслідування, ніж Росомаха, попри його травми та любов до алкоголю. Іншим імпонувала сильна особистість Русалоньки. А були й ті, кому припадали до душі спортсмени з реального світу, які щодня борються за перемогу своєї команди.
Футболісти, бейсболісти, баскетболісти і моє улюблене – хокеїсти. Хіба це не один із найцікавіших видів спорту? Хіба гра не відбувається всього за якихось три рази по 20 хвилин, звісно, з часом на перерви і бійки? Хіба для хокею не потрібно навчитись як мінімум стояти на ковзанах, бігати на них та ще й тримати рівновагу в момент, коли на тебе летить скажений гравець протилежної команди з єдиним бажанням — втримати шайбу від воріт?
Певно, у спортивному світі немає цікавішого видовища за боротьбу за Кубок Стенлі. Для тих, хто не в курсі: це трофей, який отримує команда, що перемагає решту. Спробуймо інакше: це своєрідний «Оскар» у світі хокею. Крута срібна штука, отримати яку геть нелегко!
І ніде хокей не обожнюють більше, ніж в Америці. Насправді це повна брехня, адже канадці, скандинави і, на жаль, росіяни мають одні з найсильніших хокейних шкіл. Там льодові пригоди – частина повсякденності. Окрім, звісно, орків. Ті полюбляють стріляти й пускати ракети по сусідах, але це вже, як то кажуть, лірика.
Та, певно, найвідоміші команди й найгучніші матчі – у Національній хокейній лізі. Там тобі й і Флоридські Пантери, і Ведмежата Бостону, і Рейнджери Нью-Йорка, і Листочки з Торонто. Кожен маленький хлопчик, який навчився тримати ключку й стояти на ковзанах, так чи інакше мріє потрапити до світу тих священних трьох літер – НХЛ. Саме там живуть великі сподівання, працюють найкращі тренери й чатує шанс здобути заповітний Кубок Стенлі. І щороку дітлахи з усього світу отримують квиток на американські гірки великого спорту, навіть якщо вони не народилися на «землі вільних». Росіяни, фіни, шведи, канадці (хоча ці парубки мають свої команди в НХЛ) ніби відкривають шоколадку із золотим запрошенням і вирушають у пригоду з ключкою та ковзанами.
А далі на них чекає ще більше тренувань, ще більше змагань і, можливо, якщо пощастить, успішна кар’єра, яка принесе понад десять мільйонів доларів на рік і можливість жити у США чи Канаді – самостійно або із сім’єю, кому як зручно.
На жаль, українська сильна сторона у спорті – це бокс, тому нам важко похвалитися великою кількістю хокеїстів, які досягли успіху в цій славетній лізі. Натомість наші сусіди фіни та шведи мають безліч гравців, чиї імена вигукують уболівальники і в Нью-Йорку, і в Колорадо. Звісно, є й російські гравці – куди ж без них? Багато хто з них непогано грає і часом навіть не викликає шаленого негативу. Вони, звісно, рідко назавжди залишають рідні землі, повертаючись до мордору за першої нагоди, але бодай не згадують про війну – і, хоч як дивно це звучить, уже за це дякуємо. Кому потрібен політичний аналіз від людини, яка, можливо, пропускала уроки історії через тренування? Але існують винятки з правил. І, здавалося б, ті, хто мав би мовчки тягати ключку й забивати голи, раптом починають грати в зовсім іншу гру – політичну.
Я відверто недолюблюю Олександра Овечкіна і як хокеїста, і як людину. На мій погляд, він геть не командний гравець, а останніми роками надто зосереджений на власному рекорді. Його гру я б описала приблизно так: «Стою в кутку, чекаю на пас і забиваю». Я побачила його на грі з «Пантерами» десь у 2022 році й не втрималася, крикнувши з трибун: «путінська підстилка!» Безперечно, йому було байдуже до мене. Хто я така? Якась фанатка протилежної команди й людина, яка постраждала від війни, яку розпочала його країна? До того ж кажуть, що спорт – він поза політикою. І це ж не особисто Овечкін, гравець під номером “8”, розпочав війну проти України. Він усього-на-всього спортсмен, який ніколи не підтримував кривавих дій диктатора путіна…Чи я помиляюся?
Звісно, ні. Чому б я мала помилятися, якщо на той момент в Інстаграмі гравця під номером “8” стояла фотографія, де він тисне руку путіну? Чи це не виглядає як політична позиція? Певно, не для всіх.
У той час точилися шалені баталії в хокейному світі. Хтось доводив, що спорт поза політикою і ніхто не має права висувати подібні звинувачення людині, яка є всього-на-всього капітаном однієї з найвідоміших команд у світі. Інші захищали пана Олександра, кажучи, що, мовляв, фотографія з’явилася в мережі давно, тож він, бідний нещасний заручник обставин, не може її прибрати, адже його сім’я досі живе в росії й такі дії можуть наразити її на небезпеку. Решті взагалі було байдуже: вони чи то підтримували дії путіна, чи то просто не звертали уваги на світові новини, чи тихенько заплющували очі на грішки свого ідола. І останніх я можу навіть частково зрозуміти. До того ж це просто фотографія! До того ж стара. Кому яке діло? Наші припущення – це лише наші припущення.
Та чи так це насправді? Сьогодні важко бути впевненим бодай у чомусь. Подвійна гра ведеться навіть там, де, здавалося б, мали бути лише шайби й ворота. Через чотири роки після нашої «зустрічі» з паном Овечкіним, здавалося б, «нейтральний» спортсмен з’явився в агітаційному ролику партії «Єдина росія». Там він стоїть у крінжовій купці народу на кшталт Лаврова й пропагандистки Сімоньян, ніби власноруч прокладаючи тунель до пекла для своєї душі.
Партія чинного президента росії, точніше – людини, яка роками утримує владу в країні, має цілком однозначну позицію щодо війни проти України. І відхреститися від участі в подібній кампанії буде значно важче, ніж від старої аватарки в соціальних мережах. Не знаю, як саме і чому капітан «Кепіталз» погодився на це фрік-шоу, але будь то гроші чи утиск, він не був заручником пастки-22, це вже безперечно.
Хтось міг би сказати, що путін особисто погрожував сім’ї Овечкіна, тому той не мав вибору й опинився в цій компанії для зйомки. Але для доларового мільйонера перевезти родичів до безпечної країни не мало би певно стати проблемою. Якщо це роблять люди зі значно меншими ресурсами, то для забезпеченого дорослого чоловіка зі зв’язками, славою і впливом це б не створило труднощів. Можливо, йому заплатили просто шалені, нереальні гроші. Що ж тоді… Тоді навіть немає сенсу коментувати.
І, звісно, залишається останній варіант: пан «номер 8» сам захотів узяти участь у подібному ролику й підтримати партію, яка не дає життя ні своїм громадянам, ні сусіднім державам. Що ж… Жоден із цих варіантів не виглядає на користь гравця. Як не крути, залишатися людиною – це теж вибір.
Реакція НХЛ не змусила себе чекати – тому що її не було. Ліга ніяк не відреагувала, точніше, не побачила нічого поганого в тому, що громадянин росії підтримує диктатора. Звісно, були окремі хокеїсти, яких обурила подібна історія. Підключилися й українські організації, які намагалися домогтися заборони на в’їзд гравця до Канади або виходили на протести біля стадіонів, де відбувалися матчі. Та загалом пан «номер 8» і далі спокійно їздить світом, поки сотні й тисячі українців гинуть у війні, яку підтримує російська державна пропаганда. Таке, певно, життя. Що з цим поробиш?
Хотілося б похвалити свої аналітичні здібності й сказати, що я молодець, адже ще у 2022 році кричала з трибун, озвучуючи правду про “нейтрального” Овечкіна. Але пишатися таким геть соромно – як не крути, це було надто очевидно. Десь на задвірках пам’яті залишилося й те, що пан «номер 8» щось говорив про Донбас і Крим, але ця історія й без того набрала майже 1200 слів, тож залишимо це для іншого разу.
Чи здивовані українці, що путін використовує спортсменів як паливо для своєї пропагандистської машини? Загалом ні. Чи здивований світ? Що ж, та його частина, де книжки використовують не лише для декору, – навряд чи. А щодо решти важко сказати. Промивати мізки значно легше, коли дієш із різних ракурсів. Ось миленький співак тягне російський прапор, ось російських спортсменів допускають до Олімпійських ігор, далі вони тримають ключку в столиці Сполучених Штатів, а ось добрий автор жартує про ведмедів, горілку й російські ракети.
Якщо хтось гадає, що пропаганда – це обов’язково підземелля, де тримають секретну армію і в’язнів, яким гіпнозом промивають мозок, то він помиляється. Щоб посіяти ідею, достатньо маленької, ненав’язливої зернини. Подивіться фільм «Початок». Далі ми й самі поступово її виростимо – головне правильно розставити декорації. А що-що, а в цьому російська пропагандистська машина перевершила майже всіх своїх опонентів.
Що ж, пан Овечкін може вважати себе заручником обставин – правда, хіба що у власній голові. Насправді, він дорослий чоловік, який зробив свідомий вибір. І, певно, він і далі спокійно гратиме в хокей. Пил потроху вляжеться, протестувальники приберуть плакати й гасла, а світ почне забувати про ту нещасну рекламну кампанію «Єдиної росії». Усі, крім, звісно, українців. Нам, на жаль, випала доля мати одну з найкращих пам’ятей у цьому столітті.
Колись давно ми були дітьми. Ох, як я сумую за тим часом. Тоді ми вірили в чарівний світ, де Еллі й Тотошка блукають разом із друзями в пошуках магічного замку, де Спанч Боб ловить медуз разом із Патриком, а Аватар Аанг шукає Аппу – викраденого літаючого бізона. То був чудовий час, коли героями ставали ті, хто був сильним, чесним, сміливим, відважним і ніколи не зраджував ні себе, ні своїх цінностей. А тепер… Що ж, тепер ми стали дорослими. Тепер наші магічні розваги – це подорож за продуктами, а наші колись ідоли залишились у мультиплікаційному всесвіті або ж виявились не тими, за кого себе видавали. Мені шкода світ, який виявився жорстоким. Мені боляче за Україну, яка застрягла в пастці цієї жорстокості під номером “22”. Мені страшно за завтра, яке чекає на нашу планету. А ще мені шкода дітей у спортивних кофтинках, які йтимуть на хокей, щоб побачити свого улюбленого капітана, сумління якого програне в карти дияволу. Вони й не підозрюють, що несуть на своїх спинах прізвище та номер, тотожний до Гітлера, вони й гадки про це не мають.
Можливо, одного дня вони відчують той самий біль, коли ідеали розбиваються. І якщо ні… Що ж, тоді нам усім варто трохи боятися майбутнього. Адже в казках про світи, де герої продаються поганцям, щасливого фіналу зазвичай не буває.
Авторка: Вікторія Грідіна
