Війна забрала найкращих із нас; майбутнє України тепер залежить від решти.
Один із найбільш жахливих аспектів війни для мене – поряд із жахливими відео, згорілими тілами дітей та невимовною кількістю жертв, що щодня зростає, – це страх, що росія вже перемогла.
Навіть якщо Путін виведе свої війська завтра, занадто багато наших найкращих людей вже немає. Найсильніших, найсміливіших, найбільш безкорисливих. Тих, хто підписався воювати в перші дні. Тих, хто добровільно віз гуманітарну допомогу на передові території. Тих, хто міг виїхати, але відмовився.
Я ловлю себе на думці, чи не запізно вже, — чи росія не виснажила душу України до незворотної межі. Можливо, кінцева мета — не завоювання території чи повалення уряду, а калічення української ідентичності. Забрати всіх наших героїв, залишивши націю монолітом байдужості, де маленькі люди живуть маленькими життями, не маючи сил піклуватися про свою громаду чи свою батьківщину.
Зараз суботній ранок, і я разом зі своїми дітьми на «першому дзвонику» в нашій місцевій українській школі. Понад 200 дітей та їхніх батьків – члени діаспори, недавні емігранти та всі між ними – зібралися біля шкільної будівлі в жвавому передмісті. «Шановна українська громадо», — розпочинає церемонію наша нова директорка. Дехто замовкає, але більшість – ні. Коли директорка намагається виголосити вступну промову, десятки родин продовжують голосно сміятися і розмовляти. Декілька людей намагаються їх заспокоїти, але марно.
Пізніше впродовж навчального року адміністрація проситиме батьків підписатися на обов’язкові родинні чергування – допомога в їдальні чи спостереження в коридорах. Це необхідні завдання для забезпечення функціонування школи; якщо кожна родина долучиться, кожен матиме чергувати лише три рази.
Але не всі родини візьмуть участь. Щобільше, батьки, які проводять весь ранок у кафетерії, втікають, коли хтось намагається попросити допомоги.
«Проблема наших людей», — говорить мені одна мама, — «Це те, що вони вважають, що їм усе повинні дати. Вони не відчувають, що це їхня відповідальність».
Наступного понеділка я переглядаю електронні листи від волонтерів моєї неприбуткової організації, які щотижня зустрічаються з українцями для практики англійської мови та надання дружньої підтримки. Серед організаційних питань і повідомлень подяки я чую від волонтерів, які засмучені тим, що їхній учень не з’являється на сесії без пояснень або вибачень, або скаржиться, що сесії нудні, не пропонуючи альтернатив, або вимагає від волонтера більше, ніж було обіцяно.
Того ж вечора я приєднуюся до чату в WhatsApp для коаліції активістів, яка планує відвідати Конгрес, щоб захищати інтереси України. Чат наповнюється вітаннями та оголошеннями. Але невдовзі один із делегатів починає просувати власний порядок денний, підриваючи лідерів коаліції. Інші припиняють це обговорення, але наступного дня воно знову з’являється.
Усі ці моменти наводять мене на одну думку: «Десятки тисяч солдатів загинули за нас. Чи варті ми того, щоб за нас вмирати?».
Коли ми говоримо про ворогів України, ми зосереджуємось на злі, що вторглося з росії, та на корупції, що роз’їдає нашу демократію зсередини. Але в нас є ще один ворог: наша неотесаність, егоїзм, вульгарність.
Якщо я здаюся вам повчальною, дозвольте запевнити – я не знімаю з себе відповідальності. Через те, що моя робота – керувати неприбутковою організацією, люди іноді бачать у мені святу особу. Це ілюзія: я не Мати Тереза. За своєю природою я емоційна, поверхнева і гедоністична. Я публікую дурниці в інтернеті й іноді уникаю своїх батьківських обов’язків у школі.
Але щодня я намагаюся бути кращою. Бо відчуваю присутність наших героїв, і мені хочеться бути гідною їхньої жертви. Моїми привидами є Привиди Києва – Джус і Мунфіш, льотчики-винищувачі, з якими мені випала честь працювати на початку війни. Обидва вони віддали свої життя за Україну після того, як успішно виступили за надання F-16 для захисту нашого неба – Джус трохи більше року тому, а Мунфіш незабаром після річниці загибелі Джуса.
Я думаю про них регулярно і не хочу, щоб їхня смерть була марною. Тому, навіть коли життя стає непідйомним, я намагаюся продовжувати підтримувати Україну будь-яким можливим чином. Але також, у меншому масштабі, я шукаю можливості допомогти людям навколо мене. Стараюсь бути уважною і не нав’язливою. Проявляти до інших терпимість.
У перші дні війни, коли ми всі створювали панічні групові чати в WhatsApp, Facebook, Signal, досвідчені волонтери поширювали ключові повідомлення для звичайних українців, які потрапляли на інтерв’ю з медіа. Будьте ввічливими. Будьте вдячними. Говоріть про свою любов до України, а не про те, як вам радісно звідти виїхати.
Вони давали ці поради з причин піару – щоб забезпечити продовження підтримки світу, яку ми так просили, а також зброї та санкцій. Але є інша, більша причина бути хорошими людьми. Бо ми можемо мріяти про повернення нашої землі, але наші герої не повернуться. Тому ми повинні стати героями. Для них.
Авторка: Катерина Манофф