Зараз Україна нагально просить альянс НАТО прийняти її в свої ряди. Ми просимо про це вже давно, а настійно з самого початку війни, і тепер особливо, коли москаль захоплює все більше територій України. Нещодавно Президент Зеленський представив план перемоги, який базується на отриманні Україною запрошення в НАТО. Це тільки запрошення, а до реального вступу ще так далеко. Ще не відомо, коли ми його отримаємо і чи отримаємо взагалі. Процес, на мій розсуд, тяжкий і довготривалий, а може й зовсім безнадійний.
Справа у тім, що ключові члени альянсу – США і Німеччина – не висловлюють рішучого зацікавлення. Та й блокуватиму це рішення ті ж Угорщина зі Словаччиною, чиї еліти мають багато симпатії до росіі і путіна. Так, Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан заблокував кошти ЄС на озброєння України і вийшов з програми НАТО з надання летальної зброї як допомоги Києву. У своєму дописі в соцмережах Орбан назвав план перемоги Зеленського “більш ніж жахливим”. Словацький Президент Роберт Фіцо раніше попередив, що вступ України до НАТО “стане гарною основою для третьої світової війни”, і пообіцяв, що “ніколи не погодиться” на це.
Є й інші країни, які не прагнуть швидко рухатися назустріч Києву, а задовольняться тим, що ховатимуться у тіні. Такі країни, як Бельгія, Словенія , Іспанія, стоять тихенько за спинами США та Німеччини. Вони «не хочуть», – сказав один із чиновників НАТО. І інший чиновник підтвердив, що країни підтримують цю ідею лише абстрактно, але, щойно справа дійде до практичних кроків, вони публічно почнуть виступати проти неї.
Справа видається безнадійною, особливо зараз. Не знаю, що має статися, щоб вона зрушилась з місця. Навіть свіжі новини про північнокорейські війська, які беруть участь у війні на боці росії, а це, по суті, факт вступу ще однієї країни у війну проти нас, не заставляють наших партнерів рухатись швидше. Напевне, обмежаться «висловленням стурбованості і серйозним занепокоєнням».
Наші партери обумовлюють вступ до НАТО здійсненням суттєвих реформ у віськовій сфері, соцільному житті, економіці, праві і судочинстві. Ці проблеми в Україні вирішуються надто кволо, а багато хороших кроків відкочуються назад, нівелюючи вже зроблене. Особливо потворними для звичайних людей виглядають приклади зловживань і корупції у правових органах. Чого тільки вартує «справа прокурорів» з їхніми фальшивими інвалідностями. Ті, хто повинен був стояти на сторожі закону і права, першими ж їх і порушили. Тому з таким «бекґраунтом» навіть не варто говорити про якийсь рух вперед у присутності солідного товариства. І, що найгірше, за такі порушення немає відповідного, суворого покарання, та ще в роки війни! Такого покарання, щоб інші не мали спокуси. Весь кримінальний кодекс України потребує серйозних ревізій, інакше й далі підліток, який вкрав дрібничку, отримає 5 років тюрми, а чиновник, який вкрав мільйони – щонайбільше звичайне звільнення. Чимало цих високопосадових злочинців відтак поїде за кордон, продовжуючи життя у розкошах, не ховаючись. І все це псуватиме репутацію країни ще більше.
З іншого боку, давайте себе запитаємо – чому балтійські країни, як-от Литва, Латвія та Естонія зараз в НАТО, а Україна ні? А тому, що, ще перебуваючи у складі совєцького союзу, хотіли цього шляху і боролись за нього. Вони ще тоді розуміли, чим дихає росія, ненавиділи і її, і їх мову, і все, що з ними звʼязано.
Наведу красномовний приклад з розповіді однієї знайомої жінки. Одного разу вона, приїхавши на похорон до Литви, пішла купувати вінка. Коли дійшла справа до оплати, виявилось, що литів баркує, тож запропонувала рублі. Але продавчиня відповіла: «Я вам віддам вінка задарма, але цього сміття (показуючи на рублі) бачити не хочу». Оце бувальщина про національну самосвідомість простої робітниці. Напевне, у литовських високопосадовців вона також на належному рівні. Але у нас, де половина країни була зросійщена, Верховна Рада кишіла зрадниками і перевертями, південь, схід і центр, включно зі столицею Києвом, розмовляли в більшості по-російськи, або на ламаному суржику. Колись у Києві я зайшов до тролебусу і попросив «передати на квиток», і на це більшість пасажирів повернулася до мене, аби подивитись, хто ж це за селюк заговорив по- українськи. Українська там і тоді вважалася сільською, а в місті було престижно говорити російською. Тепер нам москаль дав цим «престижем» по голові.
З мови усе й почалося. москаль захопив Крим, пішов на Донбас, мотивуючи свої дії бажанням захищати російськомовних. Цей наратив збережено до сьогодні. Ми, мовляв, «притісняємо» росіян і російськомовних українців. А про те, що це саме вони понад 70 років насправді нищили українську культуру і мову, мовчать. Мова є нашим ідентифікатором у часи найбільших випробувань, це наша душа, що увібрала культуру, історію, звичаї і традиції, мрії та прагнення. Росіяни це добре знають, тому так вперто випалювали нас вогнем і розстрілювали.
Тож хіба могли б жителі згаданих південно-східних областей України проголосувати, якиби така була нагоді, за вступ до НАТО. Ні, бо називали москалів братами. А «брати» встромили ножі у спину. І лише тепер мільйони людей прозріли, зрозуміли, ким є той москаль насправді. Лише тепер мільйони почали розмовляти українською. Точніше, почали вчитись нею розмовляти. Процес українізації східної України триватиме довго. Не один рік, бо й зросійщували цілі покоління не одне десятиріччя. Стільки ж потрібно і для відновлення. Я дуже радію, що процес почався. Це головне. А час допоможе.
В своїй заяві Зеленський наголосив: якщо нам відмовлять у вступі до НАТО, у захисті нашого суверенітету, то Україна має моральне і юридичне право, але, головне, й реальні можливості відновити свої ядерні прогами зі створення нуклеарної зброї. Нагадую, що Будапештський меморандум не діє. Ми віддали свою ядерну зброю під запевнення гарантів – США, Англії, Росії, – що суверенітет України та її цілісність будуть збережені. Одні дистанціювались, а інший гарант розпочав загарбницьку війну.
Ця заява Президента України наробила багато шуму на Заході. Це може стати сигналом, що пора вживати кардинальні заходи для підтримки України, а не тільки засуджувати і глибоко непокоїтись. А Україні тим часом потрібно не лише «ядерку» відновлювати, але й загалом виробництво ракет і вітчизняної балістики. Стати однією з найсучасніших і найсильніших армій світу, щоб НАТО просило нас про цей вступ. Я розумію, що зараз це заучить не реально, але до цього треба прагнути і рухатись. І я вірю, у майбутньому так і буде. Наша армія вже зараз показує неперевершені результати, а досвід, отриманий у запеклих боях, є неоціненним, як і розуміння того, що мирне життя не є можливим без потужного захисту.
І ще, можливо, трішки повчитись в Ізраїлю, який слухає поради і настанови Заходу, киває головою, але при потребі своє робить. І нам треба своє робити – бити москаля, не оглядаючись.
Слава Україні!
Автор: Мирослав Ґрех