Під кінець року, у грудні, час ніби спресовується. Події накладаються одна на одну, не встигаючи завершитися, породжують нові, а ті – безрезультатно дають початок новим. Лише нещодавно Трамп обіцяв надати Україні «томагавки», щоб змусити росію до завершення війни, і вже наступної миті – розмова з путіним, відмова передавати ракети, тиск на Зеленського, оприлюднення Сполученими Штатами, під диктовку росії 28 «дебільних» пунктів так званого мирного плану. Під тиском України і Європи цей список скоротили до 19-20 пунктів, які так і не були оприлюднені.
Тим часом «хлопчики» Трампа – Віткофф і Кушнер — поїхали до москви, і результати цієї поїздки також залишилися за лаштунками. І все це – в обхід України і Європи. Цинізм заяв і пояснень зашкалює.
Трамп каже, що путін “прагне миру”, хоча далі продовжує воювати й окуповувати українські землі, руйнувати міста і села, вбивати мирних людей. Ба більше – путлер заявляє, що тепер бажає отримати не тільки всю донецьку область, але і новоросію, уже заявляє, що хоче не тільки всю Донецьку область, а й «новоросію»: Харківську, Херсонську, Запорізьку, Дніпровську та Одеську області. А чи не подавиться?
Відчуваючи приховану прихильність адміністрації Трампа, він знахабнів настільки, що вже відкрито погрожує майбутньою війною Європі. Хоча по суті він веде цю війну давно – гібридну: замахами, підривами, вбивствами, отруєннями, дронами, скуповуючи всіх маргіналів і зрадників Старого Світу, очільників правоконсервативних партій.
А що ж на це каже Америка? У США ухвалюють оновлений трампівський план національної безпеки, в якому агресію росії називають «українською війною», головним ворогом Америки визначають не росію, а Китай. З росією ж планують економічно співпрацювати, ще й закликають до цього Європу.
Щодо Європи й НАТО, то тут відкат на задній план: ніяких гарантій підтримки і співпраці, які Америка давала роками та десятиліттями. До 2027 року Євросоюз має бути у повній військовій готовності. Наче на реальність дивимося через викривлене дзеркало
У попередніх статтях я вже писав: Трамп не переносить Зеленського, не любить Україну й українців. Ця неприязнь тягнеться ще з його попереднього президентського строку. Він весь час повторює, що “Україна не має карт” або «козирів у цій грі», – кривавій, смертельній грі (до речі, слово «козир» перекладається на англійську як «trump»).
Так дай же ці козирі – обіцяні «томагавки», ракети, літаки, артилерію, хоча б не менше, ніж давав Байден. І ми отримаємо свої «козирі-трампи». Натомість він демонструє любов до росії й путіна. Це не обов’язково любов – радше страх. путлер вочевидь має на нього солідний компромат ще з давніх або просто “купив” його лояльність. Згадайте, як ще у свій перший президентський термін Трамп мріяв повернути росію до «вісімки» та навіть залучити її до НАТО. Лінія поведінки зараз гнеться за схожим напрямом. Один відомий західний політик сказав: «Трамп продає Україну й зраджує Європу». Події останніх тижнів підтверджують цю думку.
Що ж робити Україні, так невчасно покинутій найбільшим і найнадійнішим другом? Плакати в ганчірку? Ні. Нам своє робить. Ставати сильнішими, стійкішими, згуртованішими. Так, у нас обмежені економічні ресурси, проте організаційні, інтелектуальні, інноваційні можливості – безмежні. І саме вони принесуть результат — у війську, в тилу, у політиці.
Європейські політики радять Зеленському не підписувати жодних дискримінаційних та компроментуючих документів. Ми вже навчені Будапештським меморандумом. Ніяких віри у слова, «домовленості», запевнення. Тільки в дії.
Колись Україна вже зробила фатальну помилку, відмовившись від ядерної зброї, що прирекло її на роки небезпек. В цьому незгладима безрукість і провина тодішніх керманичів. Будь у нас така зброя зараз, ніхто б не насмілився ступити на українську землю. Та й це – урок.
Наше завдання: вистояти й пережити цей етап, попри будь-який тиск. Трамп – не вічний. Й у самих США наростає критика і спротив його внутрішній та зовнішній політиці. Притомні політики, конгресмени, парламентарі, судді, громадські активісти бʼють на сполох: демократії загрожує небезпека. Американці невдоволені зростанням цін, проблемами безпеки, поведінкою силових структур, діями міграційних служб. Все не так безхмарно, як це малює адміністрація Білого дому
На початку я згадав про спресований час. Проте це до певної межі – до стану стиснутої пружини. Настане момент і ця пружина розпрямиться, вирветься і вдарить так болісно по всіх перевертнях, циніках і брехунах, що мало не покажеться.
Колаж: VM
Автор: Мирослав Ґрех
