Перший раунд перемовин телефоном між президентом США Дональдом Трампом та російським диктатором Владіміром Путіним (18 березня), а також між Трампом та президентом України Володимиром Зеленським (19 березня) не принесли навіть часткового припинення вогню. Домовилися домовлятися далі? Про що і навіщо?
Путін грає «Трампом», як своїм «козирем»
Президент Дональд Трамп (дивний збіг: trump у перекладі «козир»), який створив собі образ майстра з ділових угод, поставив одну зі своїх найважливіших передвиборних обіцянок у залежність від майстра спеціальних психологічних операцій КДБ-ФСБ. Наобіцявши припинити, за його словами, «жахливі вбивства», навмисне відмовившись від розрізнення агресора і жертви, він ніби розраховував задобрити злісного диктатора й агресора. Чим майстер бізнесових оборудок задобрював майстра провокацій, можна лише здогадуватися з деяких відомостей про цю розмову.
Коли я пошукала під час написання цієї статті (21 – 22 березня) на офіційному вебсайті Білого дому офіційне повідомлення про офіційну телефонну розмову з путіним, я цього повідомлення… не знайшла. Ані переглядаючи хронологічно розділ «Новини», ані пошукавши за інтернет-пошуком “Trump – Putin phone call”. Про розмову з Зеленським пресреліз є, а з путіним – зник!
Чи не свідчить ця відсутність офіційного пресрелізу, що вже й сам Трамп вважає ці перемовини зовсім не такими «чудовими», як він оцінив їх у перший момент?
На офіційному вебсайті російського диктатора все в порядку: повідомлення про розмову із Трампом стоїть на своєму хронологічному місці. Зі всіма «докладний та щирий обмін думками», «відданість мирному розв’язанню конфлікту» і, звісно, необхідністю позбутися «першопричин кризи» та враховування «законних інтересів росії у галузі безпеки».
Звісно, путін вказав на «серйозні ризики, пов’язані з недоговороспроможністю київського режиму», який уже «неодноразово саботував та порушував досягнуті домовленості» (коли це було? І хто порушував мінські домовленості, які були складені навмисне двозначно, щоб заманити українську сторону у пастку? Чи не новообраний тоді президентом Зеленський розпорядився в односторонньому порядку виконати ці домовленості, відвівши війська на чотирьої ділянках тогочасної линії зіткнення, що згодом полегшило повномасштабне вторгнення і захоплення частково півдня України?).
«Звернено увагу на варварські злочини терористичного характеру, скоєні українськими бойовиками проти цивільного населення Курської області» (напевне, переплутали з Бучею, де зовсім не «українські бойовики» вчинили нечувані злочини?).
«Підкреслено, що ключовою умовою для недопущення ескалації конфлікту та роботи у напрямі його вирішення політико-дипломатичним шляхом має стати повне припинення іноземної військової допомоги та надання розвідувальної інформації Києву» – проте ні пари з вуст про зобов’язання відповідно припинити постачання РФ з Північної Кореї, Ірану та Китаю.
Проте, найголовнішим аспектом перемовин, вважаю, видаються короткі, недомовлені нотатки (перепрошую за довгу цитату, проте, на мій погляд, тут криються головні ризики, якщо не небезпеки, для США та світового порядку):
Путін та Трамп «торкнулися й інших питань міжнародного порядку денного, включаючи ситуацію на Близькому Сході та в регіоні Червоного моря. Зроблять спільні зусилля з метою стабілізації ситуації в кризових точках, налагодження взаємодії в питаннях ядерного нерозповсюдження та глобальної безпеки. Це, своєю чергою, сприятиме оздоровленню загальної атмосфери російсько-американських відносин. Один із позитивних прикладів – солідарне голосування в ООН щодо резолюції щодо українського конфлікту (так, саме так! Солідарно проголосували США не лише з рф, визнаною як агресор більшістю країн світу, але й з Північною Кореєю та Іраном; Ізраїль, на мою думку, був змушений приєднатися до цієї «коаліції», бо цілковито залежить від Трампа, а за Байдена або утримувався, або підтримував визнання рф агресором)! – Н.Б.)
Виражена взаємна зацікавленість у нормалізації двосторонніх відносин у світлі особливої відповідальності Росії та США за забезпечення безпеки та стабільності у світі. У такому контексті розглядався широкий спектр напрямів, якими наші країни могли б налагодити взаємодію. Обговорено низку ідей, що йдуть у напрямку розвитку у перспективі взаємовигідного співробітництва в економіці та енергетиці».
З подібних пропозицій та домовленостей із пострадянською РФ починали всі президенти США, від Джорджа Буша-мол. до Байдена. При цьому всі вони виключали справжню роль РФ у дестабілізації саме у вказаних регіонах: насичення підпорядкованими ФСБ-ГРУ терористичними групами, таємну, а іноді й відкриту, підтримку місцевих «партизанів» на кшталт хуситів, демонстративну підтримку ХАМАСа та Хесболли – всі президенти США вважали, буцімто конструктивні пропозиції з взаємної відповідальності за дотримання «стабільності» в цих регіонах відвернуть РФ від своєї традиційної руйнівної ролі саме там.
Пропозиції щодо контролю над ядерною зброєю годі й аналізувати (теж, кожен президент США включав такі пропозиції у свої спроби «перезавантаження» з рф) – хто погрожував принаймні від початку війни з Україною у 2014 і далі погрожує світові її застосуванням, вже всі переконалися, і сподіватися, що ці пропозиції відвернуть рф від подальших шантажів, більш ніж наївно – це ведверте запрошення рф до таких дій.
Отже, путін висуває точнісінько такі ж самі вимоги і «пропозиції», які висував попереднім президентам США. Нічого нового!
Трамп зараз наступає на ті самі граблі, тільки, на відміну від своїх попередників, які проявляли лише наївність, проте не відступали від основоположних американських цінностей, він годен принести ці цінності у жертву російському диктаторові. Навіщо?
Навіщо Трамп своїми передвиборними обіцянками та подальшими діями поставив самого себе у цілковиту залежність від примхливого російського диктатора і не враховує досвід всіх своїх попередників?
А найголовніше, чи можна взагалі сподіватися, що Трамп у якості посередника досягне обіцяного ним самим припинення, за його словами, «жорстоких вбивств» без зазначення, хто у цих вбивствах винен?
Поки що ми з жахом спостерігаємо, як Трамп із завзяттям, гідним явно кращого застосування, намагається зруйнувати саме фундамент, на якому тримаються США. Навмисне, щоб задобрити путіна – чи це якийсь побічний ефект, а його наміри насправді інші?
Ось так виникає ціла низка питань, які, на перший погляд, не дуже пов’язані. Давно нагальне скорочення надто роздутого державного апарату – чи спроба зруйнувати систему державного управління? Впорядкування інформаційного простору США з дотриманням Першої поправки – чи спроба встановлення контролю над цим простором? Безпристрасне, рівновіддалене посередництво в російсько-українській війні – чи спроба зруйнувати досі існуючий світовий порядок і посунути його до межі, за якою можуть початися неконтрольовані територіальні претензії?
Спробуємо розібратися крізь туман недомовок та хаотичних дій – до певної межі.
Випробування повноважень, стримувань і противаг
Від першого дня інаугурації США та світ спостерігає – одні з жахом, інші із захопленням – як 47-й президент чинить немовби за словами російського поета Осипа Мандельштама про Сталіна: «кує за наказом наказ». Так, ніби він і є Сталіним, Трамп править країною, віддаючи один за одним, щодня з десяток різних президентських наказів, не зважаючи на інші гілки влади – законодавчу та судову.
За скасуванням USAID настала черга «Голосу Америки» та Радіо «Свободи» – одні-єдині державні медіа США, які забезпечували інформаційний вплив Америки у світі та протистояли диктаторам за допомогою правдивої інформації. Більше того, за свідченнями багатьох журналістів, саме ці медіа створювали найвищі журналістські стандарти і слугували одними з найнадійніших джерел інформації.
Проте, Трамп та його прибічники аргументували закриття державного фінансування цих джерел тим, що вони нібито «захоплені радикально лівими силами». Чи це так, є великим питанням; відповідь на нього – радше ні, обидва медіа прагнуть дотримуватися якомога більш об’єктивного висвітлення проблем з усіх можливих точок зору. Проте працівники цих медіа висунули питання під іншим кутом: чи не є такі аргументи порушенням Першої поправки щодо свободи слова? (Адже жоден президент, чи то демократ, чи республіканець, навіть не висували питань щодо закриття яких то б не було медіа, зокрема Обама не намагався закрити «ультраправий», на його думку, Fox News!)
Від першого дня свого в’їзду до Білого дому Трамп, діючи через новостворене чи то міністерство, чи то дорадчий орган – «департамент ефективності державного управління» – звільняє державних працівників та службовців; на сьогоднішній момент число перевалило за сотні тисяч.
Стаття в USA Today подає докладну хронологію процесу масових звільнень та їх оскаржень через суди. З неї постає картина дій, спрямованих на радикальне скорочення держапарату, проте вкрай непослідовних, без стратегії, яким чином і наскільки його скоротити. Такі дії призводять до припинення функціонування вкрай важливих державних служб, зокрема з забезпечення ветеранів війн, з прогнозування стихійних лих, з охорони національних заповідників тощо. А звільнення без урахування законодавства у трудовій діяльності ведуть до численних судових оскаржень.
Скорочення дійшли до таких «стовпів» американської системи державного забезпечення, як «Соціальне страхування», Medicare (федеральне медичне страхування людей старших за 65 років) та, особливо, Medicaid – медичне страхування людей із низьким достатком, яке розподіляється між федеральним та штатними бюджетами, а також, у розпал сезону заповнення податкових декларацій, скоротили тисячі працівників Налогового управління. Саме всі ці дії викликають роздратування виборців обох партій, бо торкаються повсякденного життя мільйонів американців. На всіх зустрічах з виборцями вони відверто висловлюють невдоволення.
Проте, головним чином протистояння між Білим домом та всіма, хто постраждав від звільнень, скорочень і свавільних дій, відбувається через оскарження у судах. У Конгресі в обох палатах республіканська більшість цілком підпорядкована Трампу, навіть «рейганівське» крило не здіймає протесту, бо є у меншості. Демократи також є у меншості і не скористалися навіть з можливості зірвати план Трампа з утвердження фінансування уряду до кінця поточного фінансового року, бо боялися, що це може призвести до остаточної зупинки уряду на невизначений час.
За таких обставин лише судова гілка влади взяла на себе роль остаточного елементу напівзруйнованої системи стримувань і противаг. Вона може контролюватися президентом лише частково – через міністерство юстиції та систему прокурорів. Трамп через «свою» Генеральну прокурорку Пем Бонді, звісно, вже позвільняв всіх прокурорів, які мали дотик не лише до його кримінальних справ, але й кожного учасника спроби держперевороту 6 січня 2021.
Він також позбавив допуску до державної таємниці всіх своїх найголовніших політичних супротивників, від Гіларі Клінтон до Ліз Чейні та Адама Кінзінгера (колишніх членів Конгресу-республіканців, які взяли участь у його імпічментах). Це, до речі, теж визначає межі, до яких президент може мститися своїм супротивникам: ніяк більш суттєво він не може їм нашкодити.
Судді не підпорядковуються нікому. Саме це спричинює найбільший гнів Трампа і трампістів. Наразі вони шукають можливостей вплинути на непокірних суддів. Зокрема, висунули ідею «імпічменту» суддів. Верховний Суд відмовився розглядати навіть можливість цього.
Словом, у протистоянні нескінченному «куванню наказів» наразі головною силою виступають суди. Експерти вже починають називати цілу ситуацію «конституційною кризою». Сутність її полягає у тому, чи вдасться наново визначити межі між повноваженнями президента, Конгресу та судової гілки влади.
Зачарована спіраль Трампа
Зазначивши коротко дії Трампа та спричинену ним конституційну кризу, повернемося до питання: навіщо 47-й президент так чинить? Навіщо кидає у хаос державне управління? Навіщо ліквідує чи скорочує відділи у розвідках, які опікувалися протистоянням саме російським загрозам, у тому числі у кіберпросторі (цього я торкалася у попередній статті)? Навіщо він діє у внутрішній та зовнішній політиці так, ніби змовився із путіним?
Деякі експерти, насамперед перебіжчики з пострадянських органів, указують, що Трамп був завербований КДБ ще у 1987 році і відтоді використовувався як «козир» у різних оборудках, від скупки російськими олігархами елітної нерухомості Трампа-забудовника (та викупу його з банкрутств) до висунення у президенти наймогутнішої держави-вічного супротивника цих «пострадянських» відомств.
Останнім часом у різних колах циркулюють наполегливі чутки, що Дональд Трамп ніби перебуває під сильним впливом і навіть «на гачку» в російських спецслужб. Зокрема, йому закидають те, що:
- Він неодноразово приймав допомогу від чекістів (спочатку від СРСР, а пізніше від пострадянської Росії) в обранні на найвищу державну посаду США, і тим самим мусить «розплачуватися» за отриману підтримку.
- Користувався грошима та кредитними гарантіями від осіб, пов’язаних із КДБ-ФСБ, коли опинявся на межі банкрутства або потребував фінансування для своїх ризикованих бізнес-проєктів.
- Пов’язаний «кров’ю» з Путіним у справі жахливих терактів ХАМАСу 7 жовтня 2023 року. За цими чутками, напад був організований зокрема «під» Трампа, щоб гарантувати йому перемогу на виборах-2024.
Додатковим аргументом на користь цієї версії називають поодинокі згадки про російські криптовалютні канали, якими могли користуватися бойовики ХАМАС, а також інформацію про їх ймовірну підготовку «вагнерівцями». Хоча прямих підтверджень мало, а Ізраїль дотримується вкрай стриманої позиції щодо ролі рф, чимало спостерігачів вважають, що саме різка ескалація на Близькому Сході та загальна невизначеність сприяли поразці демократів і відкрили шлях до повернення Трампа до влади.
Повторюся, усе це — чутки й припущення, однак вони вперто ширяться як у середовищі американських політтехнологів, так і серед різного штибу «пострадянських» аналітиків, додаючи нових штрихів до питання, наскільки Трамп міг бути чи може й надалі бути «козирною картою» Кремля.
Проте, на мою думку, навіть якби пов’язаність Трампа з рф не підтвердилася, він би, скоріше за все, чинив так само. Бо своїми діями він ще від свого першого президентства загнав себе до зачарованої спіралі. Від своїх перших передвиборчих промов у 2015 – 2016 році він почав «ненастирливо» підкреслювати свої «добрі стосунки» з російським лідером – що тоді звучало всупереч його політичній конкурентці Гіларі Клінтон (цілком дозволений прийом політичної боротьби) і допомагало гуртувати навколо нього американських прихильників рф. Проте одразу викликало підозру його супротивників, насамперед членів Конгресу-демократів, яким тільки й треба було приводу, щоб розпалити політичні пристрасті. Але було ще набагато важливіше – його слова та дії викликали підозру експертів, журналістів та розвідників, не залежних від партійних пристрастей. Так виникло перше розслідування «можливої змови» передвиборчого штабу Трампа з рф – розслідування спецпрокурора Мюллера. Воно закінчилося встановленням факту втручання рф у виборий процес, проте раптом було зведено нанівець на заключному етапі, так і не відповівши на головне питання усього розслідування: так чи була змова? Замість відповіді – нечіткі бовкання про імунітет діючого президента від карних переслідувань.
Проте, відтоді Трамп почав застосовувати тактику самозахисту: найкращий захист – це є напад. Він розпочав свою війну проти всіх, хто його не лише розслідував, але й просто критикував: нападки на ЗМІ, журналістів, демократів, судову систему тощо. Що далі, то хаотичніше і гостріше діяли обидві сторони – і ця війна, кінець кінцем, стала одним з вирішальних факторів його поразки у 2020-му.
Відтоді спіраль взаємних переслідувань, протистоянь, судів лише розширювалася. А оскільки суттєвим елементом її були звинувачення Трампа у зв’язках з рф, то він більше й більше спрямовував вістря своєї власної війни проти всіх елементів системи інституцій США, які так чи інак протистоять рф як національній загрозі. Трамп чи то дійсно повірив, що «російська загроза» США навмисне перебільшується його політичними супротивниками з обох партій, чи спритно применшує цю загрозу, намагаючись вирватися зі спіралі, але наслідки є саме такі, які спостерігаємо: його особисті страхи та жага помсти з’єдналися із всіма проросійськими елементами, які є у США, у взаємному використанні. Трампові особисто залежить на скасуванні всієї «глибинної держави», яка наважилася ставити його під сумнів. Оскільки ця, насправді, не існуюча, «глибинна держава» (насправді, професіонали-розвідники, слідчі ФБР, фахівці, як боролися із зловживаннями у податковій тощо) протистояла, у числі загроз національній безпеці, також і рф, то Трамп цілком логічно вдався до системного руйнування цієї «глибинної держави». А те, що разом з нею руйнується система стримувань і противаг – засадничі принципи американської демократії – то нехай! Що й є найзаповітнішою мрією путіна!
З такої спіралі немає виходу, окрім її зруйнування. Отже, чи вдасться Трампові її зруйнувати? Чи, навпаки, збережеться, і Трамп зазнАє, кінець кінцем, поразки або принаймні трохи призупинить руйнівний запал, бо встоїть система стримувань і противаг? Від того, яким чином вирішиться конституційна криза, стало залежати саме існування американської демократичної системи.
Пристрасний посередник
Від того, як розв’яжеться спричинена трамповою спіраллю (у числі інших більш об’єктивних процесів, які призвели до світового зіткнення рф із кризовими явищами демократичних систем) конституційна криза у США, у кінцевому підсумку, залежатиме і ставлення Трампа до російсько-української війни.
Наразі він опинився у вузькому коридорі між Сціллою своїх відносин з рф (та з усіма елементами системних інституцій США, які протистоять російській загрозі) та Харібдою власних обіцянок щодо закінчення цієї війни. За різними опитуваннями, більшість американського суспільства – проти здачі захисту України, бо вбачають у цьому здачу інтересів американських союзників, тобто банкротування американської надійності. Отже, Трамп відкрито не може підіграти путінові у виконанні його вимог.
Проте, чи він зацікавлений у забезпеченні перемоги України? На мій погляд, аж ніяк. По-перше, це проголошував як свою стратегічну мету його політичний супротивник Джо Байден, і нема Трампові діла, що проголошення Байдена не здійснилося, не в останню чергу через нерішучість самої ж байденової адміністрації – у Трампа не повинно бути нічого спільного з Байденом, адже з точки зору Трампа саме Байден винен і у тому, що війна розпочалася, і в тому, що не закінчилася. Отже, жодних слів про перемогу України! Жодних слів про те, хто насправді розпочав війну – тільки про «припинення вбивств»!
По-друге, Трамп не вірить, що перемога України може призвести до поразки рф, а отже, до виходу його самого, Трампа, з зазначеної спіралі. А якщо рф не можна перемогти, путінова спіраль тільки ще загострить свій тиск на нього.
То що ж йому залишається? Те, що деякі політологи називали «почесною нічиєю» – тільки «почесності» буде мало як для України, так і для рф. Кожна сторона буде мати на увазі насамперед власне виживання, проте лише для України виживання дорівнюватиме екзистенційному існуванню як незалежної держави.
Тут надто багато факторів, щоб визначити, як розвиватимуться події. Вони коливатимуться, ніби у штормовому океані, між двома крайнощами. Між найкращим варіантом – тимчасовим завмиранням гарячої стадії війни там, де вона опиниться, внаслідок тиску Трампа на обидві сторони (якщо вдасться всередині США встановити йому межі дозволеного і якщо настане виснаження обох воюючих сторін) – і найгіршим… дещо подібним тому, що відбулося у 30-і роки минулого століття (якщо Трампові вдасться повалити систему стримувань і противаг).
P.S. Я не торкнулася такого складного чинника, як Європа: це потребує окремої статті. Тут можна лише зазначити: Європа вже нутром відчула небезпеку від рф для себе. Вона готова підтримувати Україну (наскільки зможе) та саму себе, проте не хоче рвати з США остаточно. Наразі вона усіма можливими методами намагається не дозволити Трампові кинути себе під ноги путінові.
Автор: Надія Банчик