«У гіперреальності більше немає різниці між реальністю та її симулякром. Ми підміняємо факти образом, але найгірше, що помилково вважаємо це правдою».
Постмодерні Бодріярові заяви й досі влучно віддзеркалюють наші дні, а світ переживає драматичний парадокс: що гучніше суспільство говорить про цінності, то легше ним управляти за допомогою мізантропного цинізму й демонстративної жорстокості, які дедалі частіше спостерігаємо насамперед у великих бізнесах, політичних ешелонах та на рівні керівників держав. Чому ж, попри всю потребу людської душі в чеснотах, ми дедалі частіше обираємо радше образи та ілюзії замість справжньої порядності? І чи є вихід, аби наше бажання «бути доброю людиною» не лишалося порожнім гаслом?
Немодна порядність та масове «олюднення» злої сили
Ми перебуваємо на тому перцепційному ґрунті, коли вже переважно нездатні відрізнити правду від кривди, позаяк критеріями уваги у нескінченному реаліті-шоу стали найпереможніший крик та найяскравіше (і часто найгрубіше) оздоблення. Так, Стелла Семюел у своїй колонці «The Death of Common Decency» прямо вказує: колись моральний приклад і повага до опонента були окрасою лідера, тепер же грубість та публічне приниження підносяться до рангу «чесноти переможця». Аудиторія відверто «купує» таку поведінку — не завжди тому, що їй це подобається, а часто через відсутність альтернатив, які виглядають так само переконливо.
Ми рішуче відкидаємо невігластво і брутальність на рівні заяв, і кожен із нас прагне морально здорового суспільства. Але «в гіперреальності», диктованій інформаційним простором, ми слабнемо і забуваємо справжню цінність емпатії та поваги. Відповідно, голосуючи чи обираючи, люди часто зупиняються на тому образі, що виглядає сильнішим.
У нашій «цифровій реальності» пряме і неприкрите зло комунікується так розважально й дотепно, що ми мимоволі стаємо його фанатами. Сем Голдштайн у праці «The Erosion of Societal Values in the Digital Age» пише про справжній розрив між декларованими ідеалами та фактичними патернами поведінки. Ми хочемо кращого світу, де повага й емпатія є нормою, але водночас поширюємо думки (дописи), які містять приниження та чвари. Усім без винятку «цікаво» переглянути скандальний контент чи провокативний пост. Люди остаточно загрузли в поляризаціях і чорно-білих схемах. Девід Брукс («How America Got Mean», The Atlantic) додає, що люди остаточно загрузли в поляризаціях і чорно-білих схемах, а це дозволяє керувати нашими настроями, діючи на найпростіші емоції: страх, обурення, агресію. Так простіше. Так легше жити. У підсумку, навіть за бажанням «підтримувати добро», ми стаємо частиною культури псевдовідповідальності: репостимо чи лайкаємо справжню кривду з прикрученим коефіцієнтом ефекту натовпу.
Політичні вибори як ілюзія здорового глузду
Люди дуже по-різному оцінюють одного й того ж політика, залежно від того, наскільки сильно «запакована» його харизматична обгортка («The Trump Values Crisis»). Це стосується не лише Америки чи України — в усіх без винятку країнах популісти й «сильні руки» підкуповують своїх громадян обіцянками «простих рішень». Хоча всередині цих відомих тіл – цілковита пустота, відверте зловживання владою і тотальна соціопатія.
Суть у тому, що звичайна людина, котра на словах пропагує чесність, у справжній виборчій кабінці керується іншими критеріями, в основі яких лежить пошук порятунку від страху. Ілюзія безпеки й відчуття «він-мій-лідер» зводять нанівець серйозні порушення моральних принципів, які ми ж і проголошуємо. Пригадайте, чи лякали вас кандидати, які опинялись у вашому полі зору? Безумовно. І лякали, і пропонували рішення. А при вдалому для себе результаті виборів – формували очікування вирішення проблем, яке ніколи не настане, однак цього вистачить на каденцію переможця.
Якщо суспільство живе в умовах домінування імітацій, реальні сенси, як-от порядність, стають непомітними, просто гублячись поміж ефектних копій чи навіть копій копій). Однак вихід з цього кола починається у той самий момент, коли ми перестаємо бути пасивними споживачами (новин, лідерів, ідей) і повертаємо собі критичне мислення. Прийдуть на допомогу декілька формул:
- Із сумнівом споживати будь-який контент
Перевіряти, хто виробник сенсацій; згадати, що скандал — це завжди інструмент маніпуляції емоціями. Визначити для себе критерії зла і не давати кривді простору у «власній стрічці» тільки тому, що вона «рейтингове». - Перестати підживлювати «шоу»
Кожен цинічний виступ, кожна принизлива «корисна» історія тримається на увазі споживача. Відмова реагувати на сплановані провокації означає ліквідацію їх як цінної валюти. - Пам’ятати про людську емпатію
Людина втомлюється ненавидіти і їй психофізично легше консолідуватися навколо добра. Коли ми створюємо нові простори для діалогу, чеснота не сприймається як наївність. Від дрібних сусідських ініціатив до діяльності громадських організацій — учимося нової, щирої взаємодії, не боячись помилитись і даючи можливість помилятись іншим. - Готовність іти проти «трендового нормального»
Культура порядності передбачає персоніфікацію вибору, тож слід не боятися здаватися нудними чи нехайповими поруч із токсичними трендами. Це складно, але в перспективі вигідно для всіх — як мінімум, ви не станете ще одним проштовхувачем руйнівної імітації, якій імена «агресія» чи «брехня».
Декілька russia-style практичних прикладів
Пропоную накласти викладене вище на контекст російського управління медійними середовищами. Сьогодні мало хто сумнівається, що гебісти дуже вміло використовують людські емоції та колективні психологічні механізми, аби посіяти розбрат всередині суспільств. Йдеться не лише про Україну чи США, які вона невтомно розхитує, але й про Європу і навіть Азію. Більше того, російська пропаганда розуміє, як саме “розганяти” ворожнечу через чутливі теми — від справедливості та війни до особистих трагедій. Проблема не лише в тому, що це роблять колосальні за масштабами ботоферми чи їх гібридні фейкові кампанії, а в тому, що ці наративи швидко підхоплюють і поширюють реальні люди, перетворюючи їх на буденну “нову норму”. Ось декілька прикладів маніпуляції американським медійним середовищем через ескаловану проблематику іммігрантів.
Урівнювання загроз і «ближчих» ворогів є одним із типових методів — знайти об’єкт незадоволення, який безпосередньо впливає на щоденне життя (скажімо, економічні труднощі, рівень злочинності в районі), та протиставити це «глобальним» викликам. Риторика: «Так, росія може бути ворожою силою, але іммігранти вже тут, нас заливає хвиля нелегалів!».
У результаті на перший план виходить близька для емоцій загроза: люди починають лютувати на тих, хто поруч — іммігрантів чи місцевих політиків, яких вважають зам’якими до «чужинців» та ділячи суспільство на чужих і своїх. І реальне джерело проблем, наприклад, геополітичні дії росії чи інші впливи, лишаються десь на задвірках уваги. На жаль, комунікаційна команда Дональда Трампа, отримавши тут багато перемог, нанесла стратегічну шкоду єдності строкатої американської нації.
«Я розумію і тих, хто захищає кордони, і тих, хто каже «відчиніть ворота» є риторикою подвійної гри. «Ви ж самі бачите, обидві сторони крайні: одна хоче стіну, інша — цілковито відкриті кордони. Можливо, всі вони мають рацію одночасно, а може, всі однаково помиляються». Спершу здається, що такий погляд є збалансованим, але таким чином нівелюється реальна дискусія про відповідальне врегулювання імміграції у США. Парадокс у тому, що коли всі позиції оголошені «однаково сумнівними» чи «однаково виправданими», виборець залишається в стані аномії, не знаючи, де шукати реальних аргументів і кому довіряти. Крім того, людина, яка ще вчора вірила в ідеали американської демократії чи цінностей, сьогодні починає думати, чи не варто їй взагалі відмовитися від принципів, якщо праві всі й ніхто водночас. У цій технології росія безпосередньо нищить саму Америку і комунікаційній команді Дональда Трампа надзвичайно складно нівелювати цей дискурс. Спостереження свідчать, що вона просто займається іншими питаннями, які є короткостроковими і результативнішими, не вдаючись у серйозні багаторічні контрзаходи.
Знецінення невигідних груп чи активних діячів, що мають чітку позицію, — постійна практика пропаганди. Наприклад, американські волонтери, які допомагають українцям (та українським іммігрантам), можуть бути виставлені «корисними ідіотами», яким «нічого більше робити», чи «прибічниками безладу на кордонах». Так само знецінюють тих політиків, котрі вимагають ретельнішої перевірки російського втручання у американські процеси, натякаючи, буцім вони «розпалюють чергову холодну війну». Саме тому дефіцит контрзаходів, зокрема, українсько-американських організацій, фондів чи коаліцій, невміння системно відстежувати і реагувати призводить до збільшення антипатії серед американців неукраїнського походження.
Росія в цьому процесі діє тонко й цілеспрямовано, граючи на базових механізмах: страху, почутті несправедливості та схильності шукати прості відповіді на складні запитання. Вкидуючи наративи про іммігрантів, «зраду» політиків чи навіть про руйнування американської економіки, пропаганда прагне одного: розділити людей і спрямувати агресію всередину країни.
Напевне, найважливіше, що варто розуміти: росія не створює фейки на порожньому місці — вона працює з фактами, які вже наявні у суспільстів і інфільтрує їх у фундаментальні механізми нашого сприйняття. Застосовує емоційні тригери, обурення, співчуття, страх чи відчуття провини, а відтак маніпулює думками мільйонів користувачів. Найгірше те, що, одного разу розміщені у інформаційне середовище, ці наративи, звісно акуратно підживлювані і контрольовані, починають жити власним життям і спотворюють дискусії між реальними людьми. У США, приміром, сіяти зневіру й конфлікти на релігійному чи расовому ґрунті теж пробують через ботів і фейкові сторінки: певні меседжі потрапляють у потрібний “бульбашковий” сегмент аудиторії та ширяться, стаючи звичними та “самоочевидними”. Час сам по собі сприяє поширенню.
Росія є значно успішнішою у тилу, ніж на полі бою. Критичне мислення і створення постійного «фільтру вхідної інформації» є критичним для виходу із замкнутого кола. Щойно ми припиняємо битися за місце під сонцем ціною приниження інших, повертається потреба створювати суспільство, де дивитись одне одному в очі без страху та зневаги є нормальним. Це і є суть людських чеснот — не помпезних і абстрактних, а буденних і конкретних. У світі, де стільки вбивчої фальші, справжнє стає найдорожчим скарбом.
Автор: Лук’ян Сельський