«Я — Катя!» — два дзвінкі слова, що підхоплюють ритм «Останньої колискової», зворушливого нового роману Джеймса Годсона про українську дівчинку, викрадену з Маріуполя й позбавлену всього, що робило її цілісною. За океаном юний американець Томас уловлює її далекий пульс у тендітному ланцюжку листів, їхня неймовірна дружба стає для обох життєвою лінією, сильнішою за кордони, пропаганду й страх. Боротьба Каті за повернення власного імені віддзеркалює битву понад мільйона українських дітей, які досі залишаються у російській окупації — битву, що її світ може завершити, якщо забажає.
Джеймс Годсон не з тих, хто лишає свої переконання бездіяльними. Як співзасновник і СЕО фонду AI for Good, він спрямовує штучний інтелект на розв’язання найскладніших проблем людства — від пост-кризового відновлення до етичної освіти. Раніше він очолював дослідницьку команду Bloomberg AI в Нью‑Йорку, нині ж застосовує ту саму методику до Svidok.org — платформи, яка архівує воєнні злочини Росії, аби кожна жертва отримала правосуддя. «Остання колискова» — найособистішніший його проєкт: увесь прибуток від продажу спрямовано на пошук, визволення та реінтеграцію викрадених українських дітей, тож кожна куплена книжка наближує їх до дому.
Це більше, ніж історія — це апелювання до сумління. Чи можемо ми мовчати, доки дитячі імена зникають у підроблених документах та віддалених таборах? Відповідь Годсона тремтить між рядками: мужність — це спільна дія. Тож варто купити книжку, поширювати правду й допомагати повернути Катю — і тисячі таких самих — до світла України.
Лук’ян Сельський (ЛС): Джеймсе, ти вирішив написати книжку про одну з найболючіших тем сучасної української історії. Яка ідея стояла за цим?
Джеймс Годсон (ДГ): Думаю, саме той біль, про який ти говориш, а також справжні, хоч майже неймовірні історії безлічі українських дітей за останні десять і більше років і підштовхнули мене до написання. Для мене ця книжка стала способом осмислити реальність їхніх доль — не просто дізнатися про діток, а зустрітися з тими, кого вже повернули, почути їх і побачити, як змінилося їхнє життя. Ідея виникла після кількох перших розмов про спільні проєкти з організацією Save Ukraine, мабуть, найбільшою НУО, яка з 2014 року активно повертає дітей, викрадених Росією.
ЛС: Отже, це збірний життєпис кількох дітей?
ДГ: Ні, це художній роман, історія конкретної дівчинки, викраденої росіянами з Маріуполя на початку повномасштабного вторгнення. Сюжет охоплює десять років її життя: у неї відбирають особистість, кажуть, що родина ненавидить, а її країна кишить «нацистами», які хочуть її вбити. Її відправляють до таборів «перевиховання», де щоранку примушують співати російський гімн і зневажати все, що пов’язане з Україною. Зрештою її відвозять у віддалений куточок Росії до прийомних батьків, які експлуатують й не дають жодному прояву власної ідентичності навіть пробитися. Тож це роман, однак побудований як мозаїка з правдивих історій — дітей, яких повернули з РФ, а також свідчень, зібраних на нашій платформі Svidok.org, де ми фіксуємо особистий досвід українців протягом останніх трьох із половиною років.
ЛС: Чи розмовляв ти з дітьми, яких повернули?
ДГ: Я не ініціював з дітьми прямих відвертих розмов — існує ризик повторної травматизації. Однак зустрічався з родинами, що возз’єдналися, і, звичайно, це завжди дуже складно. Ми якраз і реалізуємо активні програми підтримки ініціатив із повернення дітей та забезпечення всієї необхідної інфраструктури, коли вони повертаються в Україну, щоб вони могли жити максимально нормальним життям.
На фото: українські діти, що постраждали від війни, під час занять у одному з центрів реабілітації
ЛС: Розкажи докладніше: який загальний механізм викрадення цих дітей з України? Як це працює?
ДГ: Є різні сценарії. Під час гарячої воєнної фази, одразу після окупації, сім’ї могли фізично роз’єднуватись з дітьми через різні логістичні проблеми: вони могли бути у школі, у друзів, у бабусь‑дідусів, або ж родини розлучали інші несприятливі обставини. В умовах окупації російським солдатам видавали списки й наказували «вивезти певних дітей до табору», бо «тут небезпечно» чи «по цій території українські нацисти завдаватимуть нових ударів». Формально дітей вивозили «на два тижні», після чого вони більше не поверталися. У батьків досі немає реальної правової бази, щоб повернути дитину, вони мали б прийняти російське громадянство й погодитися на безліч інших вимог, щоби отримати процесуальні права. Іноді бабуся‑дідусь або батьки вже перебувають на звільненій території, а дитина все ще залишається у РФ. Наприклад, після Харківського контрнаступу восени 2022 року чимало дітей утримували фактично всупереч волі їхніх сімей, які вже мешкали на визволених землях.
ЛС: Чи відомо тобі про конкретні директиви російської офіційної влади щодо таких дій із українськими дітьми з окупованих чи прилеглих територій?
ДГ: Зрозуміло, що Росія системно прагне утримувати українських дітей під впливом російської пропаганди. Це державна політика — «перевиховувати» їх за імперськими лекалами. Міжнародний кримінальний суд, схоже, дійшов такого ж висновку, і я загалом погоджуюся: Росія забирає дітей у родин без будь‑яких правових підстав, аби придушити українську ідентичність на окупованих територіях.
ЛС: Чи замислюються ці діти про втечу з Росії? Чи втікають від нових «родин»? Є приклади спротиву, коли дитина розуміє, що щось не так?
ДГ: Безперечно. Багато хто активно намагається чинити опір тому, що з ними відбувається. У Росії є безліч кримінальних справ проти неповнолітніх за проукраїнські дії, часто це діти, вивезені з окупованих територій. У моїй історії головна героїня, Катя, постійно мріє про Маріуполь і повернення додому, невпинно плекає внутрішній вогник України. Це, врешті, паралельна історія про долю самої України: вона існує настільки, наскільки існує в кожному українцеві. Катя постійно шукає способів зберегти зв’язок з Україною, хоча розуміє, що втеча майже неможлива. Це дослідження того, як зберігати ідентичність під гнітом репресій.
Багато залежить і від віку дитини. Якщо три‑чотирирічного малюка забирають, він швидко втрачає спогади, залишається лише травма. Підлітки 13‑15 років чудово усвідомлюють, що відбувається. На Svidok.org маємо свідчення таких дітей про життя під окупацією. До речі, три тижні тому одна дитина‑автор із нашого сайту звернулася до команди Save Ukraine, і ми зараз працюємо над способами повернути її додому.
На фото: українські діти з прифронтових територій під час занять у одному з центрів реабілітації
ЛС: Але чи справді ти вважаєш, що підлітки, переживаючи такий тиск, здатні зберегти в собі відчуття української тотожності?
ДГ: Ми говоримо про системну програму стирання ідентичності, тож, безумовно, переважна більшість дітей буде пригнічена і, можливо, навіть повірить, що Росія має імперське право володіти Україною, а сама Україна прагне їх знищити. Однак це не означає, що немає випадків, коли діти чинять опір і зрештою опиняються у підліткових колоніях, отримуючи покарання за ці спроби протесту. Російська держава має за плечима вісімдесят років систематичних репресій, а також століття різних форм утисків — не лише щодо українців, — тож вона має чималий досвід у реалізації таких програм.
ЛС: Чи існує потенційний урядовий механізм або програма, щоб повернути цих дітей із Росії?
ДГ: Я особисто переконаний, що будь‑яке перемир’я й остаточне завершення війни повинні обов’язково включати повернення цих дітей. Десятки тисяч — а можливо, й сотні тисяч — було примусово депортовано з української території до Росії. Їх необхідно ідентифікувати та системно повернути.
ЛС: Але ми не знаємо, скільки триватиме війна. До того часу вони можуть стати громадянами Росії, не захотіти повертатися або навіть воюватимуть проти України.
ДГ: Таке справді може статися, і це те саме питання, яке ми маємо щодо Криму та Донбасу: наскільки Росії вдасться змінити демографію й психологію, аби зробити ці регіони «російськими»? Проте це не змінює того факту, що це українські діти і що йдеться фактично про геноцид української культури. Якщо ми не вимагатимемо й не забезпечимо їх повернення, якщо вони так і не дізнаються, що з ними сталося, ми дозволимо цій системі перемогти.
ЛС: Чи є зараз, під час війни, успішні приклади повернення дітей із Росії?
ДГ: За останні три роки організація Save Ukraine та її партнери повернули з Росії майже 700 дітей. Але нам потрібно зробити набагато більше.
ЛС: Як це вдається?
ДГ: Способи є різні. Коли дитину вдається ідентифікувати — зазвичай через цифрові канали, телефонні дзвінки чи застосунки — знаходиться родич, часто бабуся або мама, яка їде до Росії, щоби забрати дитину. Це організовується через напівлегальні канали і може включати хабарі на кордоні та в установах, щоб вивезти дитину з країни.
ЛС: Тобто немає механізму на зразок обміну українських і російських полонених?
ДГ: Ні. До речі, ще кілька місяців тому місцева влада зазвичай віддавала дитину, якщо батьки приїжджали й просили. Бували випадки, коли чиновники затримували дітей, заявляючи, що надані документи «неправильні». Але нещодавно Росія активізувала посилення програм стирання ідентичності. Тепер пошук і повернення значно ускладнилися.
ЛС: Чи можеш описати, які засоби і заходи росіяни використовують, щоб приховати українську дитину на території РФ?
ДГ: Спершу — табір перевиховання, який світу продають як «оздоровчий табір, щоб уберегти дитину від бомбардувань». Насправді це мілітаризовані зони, де конфісковують документи. Паспорт, свідоцтво про народження, посвідчення — усе забирають. Потім дитині видають нові російські документи з вигаданою особою: інше місце й дата народження (зазвичай до року різниці), вигадані батьківські дані.
ЛС: Але ж має лишатися й цифровий слід, особливо у підлітків.
ДГ: Так. Більшість дітей, старших десяти‑одинадцяти років, має смартфони, спілкується в чатах і соцмережах. Тому росіяни намагаються цей цифровий слід стерти або мінімізувати й перекрити контакт із родиною та друзями, які можуть організувати порятунок. Останніми місяцями ці зусилля посилилися через зростання кількості українців, які намагаються повернути своїх дітей.
На фото: Джеймс Годсон з сім’єю (зліва) та з Миколою Кулебою — керівником Save Ukraine (справа)
ЛС: Чи існує офіційна цифра українських дітей, яким примусово змінили особу й чиє місцеперебування сьогодні відоме?
ДГ: Ми далеко не завжди знаємо, де вони. Близько двадцяти тисяч дітей мають встановлені імена — підтверджено, що їх кудись вивезли. Від 2014 року в окупації перебував понад мільйон українських дітей, багато хто залишився з родинами в селах під російським контролем, тож не всіх насильно розлучили з батьками й депортували.
ЛС: Крім того, чимало сімей свідомо чекало на прихід російської армії й фактично співпрацює з окупантами. Чи слід і таких батьків та їхніх дітей вважати жертвами?
ДГ: Я не заперечую, що дехто симпатизує Росії, але таких значно менше, ніж може здаватися західній аудиторії, охопленій російською пропагандою. Втім, що довше дитина живе під окупацією, то імовірніше вона прийме російську ідентичність задля самозахисту. Та ми не раз чули історії дітей, які кажуть: «Моя родина за Росію, а я відчуваю себе українцем і не хочу жити під російським контролем».
ЛС: Отже, ваша героїня Катя усвідомлює себе українкою?
ДГ: О, Катя — дуже українка! Вона переконана, що Маріуполь — це Україна. Виросла під час першого штурму міста й постійно згадує батькові розповіді про українську історію та культуру. Вона доволі ясно бачить, що Росія робить психологічно з нею й іншими дітьми, хоча, будучи дитиною, не може осягнути всього контексту.
ЛС: Чи важко було тобі дивитися на світ очима викраденої дитини?
ДГ: Так. Допомагало те, що я двадцять років регулярно буваю в Україні — особливо останні три — і я дивився у вічі дітям, яких повернули: бачив, через що вони пройшли, і як вони відновлюються у родинах. Це сильний стимул — розповісти їх історію ширшій аудиторії, яка здатна діяти вже зараз. Бо потім буде пізно.
ЛС: Але звичайний американець скаже: «Що я можу зробити?» Які є варіанти дій у США?
ДГ: Ця книжка — інструмент, що допомагає людям співпереживати конкретним героям. Крок перший — усвідомити. Крок другий — ділитися цим з політичними та громадськими лідерами, щоб тема потрапила в порядок денний, адже нині про неї майже не говорять. Багато американців здатні глибоко співчувати, незалежно від політичних поглядів. І кожен долар від продажу книжки наближає повернення українських дітей.
ЛС: Тобто купити книжку — уже активний крок?
ДГ: Саме так!
ЛС: Куди підуть гроші від продажів?
ДГ: Ми розбудовуємо технології й команди, щоби повертати дітей. Наші програми допомагають реінтегруватися й оговтатися від війни: зазвичай на це потрібно близько шести місяців — дитину не можна просто наступного дня віддати до школи.
ЛС: Скільком дітям ви допомагаєте нині? Покупці захочуть знати, кого саме підтримують.
ДГ: У партнерстві з Save Ukraine ми щомісяця підтримуємо десятки родин, що мешкають у центрах організації: це квартири з повним спектром послуг і громадською підтримкою. Головний центр — у місті Гатне під Києвом, ще один відкривається в Ірпені. Крім того, ми керуємо освітніми центрами в Сумах, Миколаєві та на Харківщині, де щомісяця навчаються сотні дітей. Ці центри слугують осередками довготривалих програм, що забезпечують їхній розвиток.
ЛС: Чому ти почав писати саме цю книжку? Чому обрав літературний твір як інструмент, щоб привернути увагу до трагедії, що торкнулася тисяч дітей?
ДГ: Спершу я працював над нон‑фікшн книгою про політичну економію України в умовах війни. Протягом останніх трьох із половиною років я долучався до розробки економічної політики та санкцій для України й відчував, що зможу пояснити американській аудиторії, чому Україна є важливою для майбутнього Сполучених Штатів. На якомусь етапі я дійшов до сьомого розділу, який мав висвітлити систематичне викрадення українських дітей, — і спробував розповісти цю частину у формі короткого оповідання.
Через кілька днів я прокинувся о третій ночі й побачив, що написав уже 120 сторінок того, що мало бути лише одним розділом. Я подумав: «Джеймсе, що ти наробив? Це вже зовсім інша книжка». Тоді я зрозумів, що маю виокремити цей розділ і зробити з нього самостійну історію. Роман я закінчив, а нон‑фікшн про політичну економію й досі не дописав.
Було відчуття, ніби історія проходить крізь мене сама собою, без потреби щось вигадувати чи розробляти. І подібного я ще не переживав у жодному зі своїх проєктів або книжок. Ніколи.
Присвята всім дітям України, чиє майбутнє залежить від нашої мужності сьогодні.
Нехай вам дістанеться мир, а не тліючі жарини віковічного гноблення.
Нехай ви станете першим поколінням, що виросте на землі без тіні імперського голоду та примусового мовчання; першим, чиї мрії зіткані з полів соняхів, а не поорані траншеями й танками.
Нехай ваші голоси лунають вільно мовою предків, без страху стирання, ув’язнення чи вигнання.
Нехай жертви сьогодення відродять кожен куточок вашої Батьківщини, аби ваші діти говорили про війну лише як про історію, а не як про долю.
Книжку можна придбати у м’якій обкладинці за 18 доларів, у твердій обкладинці за 36 доларів, або у форматі Kindle менш ніж за 5 доларів.
Про автора статті:
