Діти у вогні: фільм, що нагадує, чому світ має прокинутись

— Ваша нова стрічка показує дітей, які пережили війну. Американські глядачі часто чують про фронт чи політику, але рідко бачать війну очима дитини. Що саме цей фільм може змінити у сприйнятті війни в Україні тут, у США?

З огляду на втому від війни та інші глобальні проблеми, американська аудиторія все більше віддаляється від цієї варварської війни, яка вже одинадцять років забирає життя звичайних людей і, зокрема, дітей в Україні. Люди в США дедалі більше зосереджуються на власних політичних і соціальних питаннях. Але є один універсальний людський чинник, який відкриває серця, розум і спонукає діяти — це діти, адже вони є нашим майбутнім. Усі ми є батьками і кожен хоче бачити усмішку своєї дитини щоранку під мирним, сонячним небом. Поки газети та світові лідери говорять про викрадених дітей, я вирішив висвітлити історії всіх дітей, чиє дитинство було варварськи зруйноване цією нелюдською війною. Через великий екран я захотів дати голос усім цим дітям. Я переконаний, що емоційна подорож, яку проходить глядач разом із моїми маленькими героями, допоможе американцям не лише зрозуміти, що таке війна в Україні сьогодні, а й усвідомити, як саме Росія намагається знищити майбутнє покоління українців.

— У фільмі є сцени депортацій, втрат, поранень. Для американців це може нагадати досвід війн у В’єтнамі, Іраку чи Афганістані. Чи ви навмисно шукали паралелі, щоб показати: війна – це трагедія цивільних завжди?

Так, мій фільм – про війну. Але це війна проти майбутнього нації, війна проти дітей, які є майбутнім України. Я не намагався проводити прямих паралелей з тими війнами, які ви згадали, бо більшість американців ніколи не бачили їх зсередини. Моє завдання – показати справжню варварську війну XXI століття, у якій імперські амбіції однієї держави через смерть, викрадення та “перевиховання” намагаються стерти майбутнє іншої – знищивши її народ і культурну ідентичність. Водночас цей фільм я присвятив усім дітям у світі, які сьогодні страждають від воєнних конфліктів або будь-яких інших проявів жорстокості.

— Ви вже відомі американській аудиторії завдяки Winter on Fire. Що було найскладніше у створенні Children in the Fire, коли довелося зосередитися саме на дітях? Чи не боялися, що це стане надто болісно для західного глядача?

Американська та світова аудиторія знає мене за фільмом Winter on Fire: Ukraine’s Fight for Freedom, номінованим на “Оскар” і “Еммі”. Також мене пам’ятають за стрічкою Freedom on Fire, яку я зняв одразу після початку повномасштабного вторгнення 2022 року. Обидва ці фільми давали справжній голос українському народу й занурювали глядача у серце подій – від Майдану 2013–2014 до нинішньої війни. Уже під час зйомок Freedom on Fire я чув і записував дивовижні голоси українських дітей – стійких, мудрих, дорослих не за віком.

У 2023 році я прийшов до Першої леді України Олени Зеленської та до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця й запропонував зробити фільм, де говоритимуть лише діти. Отримав миттєве “зелене світло”. Вони відразу допомогли мені налагодити контакт з людьми й організаціями, які рятують, повертають і реабілітують дітей. Цей список величезний і містить усіх, хто присвятив себе допомозі дітям.

Найбільший виклик для мене був емоційний. Маючи вже симптоми ПТСР і будучи батьком, я ледве витримував ті історії жорстокості, які довелося почути. Але саме ці діти – їхня сила, незламність і здатність любити – стали моїм натхненням. Я вірю, що цей біль, який я пережив, допоможе західній аудиторії прокинутися, діяти, допомагати, щоб діти, викрадені війною, змогли повернутися додому, а війна закінчилася.

— Анімаційні вставки у фільмі – цікавий художній прийом. Для американців анімація часто асоціюється з дитячим кіно. Чому ви вирішили використати цей інструмент саме тут, у такій серйозній темі?

Ми всі колись були дітьми й дивилися анімацію. Вона повертає нас у часи дитинства. Я хотів перенести глядача саме туди – у дитинство, але посеред війни. Я не хотів показувати чергових кривавих кадрів, від яких люди втомилися й намагаються відвернутися. Хотів показати військову реальність очима дитини – її світ, її сни, її страхи – і дати глядачеві відчути, якою є війна в XXI столітті зсередини дитячого досвіду.

— Ви говорите, що ці діти – “відображення великої країни”. Яку рису України уособлює кожен із героїв? Чого світ може навчитися, дивлячись на цих дітей?

У фільмі Freedom on Fire я почав з кадру стендап-комедії у бомбосховищі. Молоді українці жартували про ворога навіть коли над ними падали бомби. Це – портрет покоління, яке я бачив і на Майдані, і під час війни. Українці можуть отримати кулю в чоло від ворога, але ніколи не стануть на коліна. Вони радше помруть стоячи, ніж житимуть у покорі. Цю ж незламність видно й в дітях мого фільму. У них – сила, віра в перемогу, вірність своїй землі, надія на мирне майбутнє. Світ може навчитися у них саме цього – стійкості та людської гідності. Молодь багато де шукає рольові моделі, а ці діти – приклад того, якими ми всі можемо бути.

— Прем’єра в Києві відбулася за участі дипломатів, правозахисників, громадськості. Чи бачите ви роль діаспори в США як продовження цієї місії, щоб американські громади стали голосом цих дітей тут?

Гала-прем’єра Children in the Fire відбулася під час Одеського міжнародного кінофестивалю. Серед гостей: Дмитро Лубінець – уповноважений з прав людини, Сергій Кислиця – перший заступник міністра закордонних справ, Мар’яна Беца – заступниця міністра, понад 30 послів, представників іноземних місій, народні депутати, військові, кінематографісти, герої стрічки. Я вірю, що українська діаспора в США може продовжити цю місію, допомагаючи поширювати цей “голос дітей” повсюди – у громадах, університетах, церквах, серед американських друзів України.

— Фільм уже здобув кілька міжнародних нагород. Але нагороди – це одне, а вплив на політику чи громадську думку – інше. Який реальний ефект ви очікуєте від показів у США?

Нагороди лише підтверджують високу якість фільму, але справжнє їх значення в іншому – вони допомагають привернути увагу і створити заклик до дії. Усі мої фільми – це отой заклик до дії. Children in the Fire вже показали в парламенті Великої Британії, де після цього були ухвалені важливі законодавчі ініціативи. Конгресмен Майкл Маккол був глибоко вражений і планує внести новий законопроєкт. Сенаторка Емі Клобучар і її команда організовують спільний показ на Капітолійському пагорбі. Якщо українська діаспора продовжить цю місію – поширенням голосу дітей, організацією показів для ключових спільнот – можна побачити реальні зміни. Голос дітей може розтопити серця дорослих і змусити їх діяти.

— Війна в Україні часто подається через цифри: скільки обстрілів, скільки поранених, скільки повітряних атак, скільки знищених росіян. Ваш фільм – про конкретні обличчя. Як це може змінити бачення американців про відповідальність їхньої країни?

Під час роботи над стрічкою я співпрацював із папою Франциском. Він зустрічався з деякими героями фільму у Ватикані. Коли я показав йому частину стрічки, він сказав: “Діти – це не цифри. У них є обличчя, імена, історії. І кожна дитина священна.” Ці слова стали для мене орієнтиром. Папа також навчив мене не вішати ярлики та рамки на людей. Американці, які гордо називають себе громадянами цієї країни, мають прокинутися – відкрити розум і серце, бути готовими діяти. На Майдані був плакат із краплею води: “Кожен із нас — крапля води. Але разом ми – океан.”