Час прискорився – рік пролетів, як ракета. І ось уже примчав Вогненний Кінь 2026-го. Що він принесе, зокрема, українцям? Бувши сама громадянкою США родом з України, вболіваю за обидві країни, тим більше що доля України суттєво залежить від її відносин із США. А США, своєю чергою, визначають світові процеси та тенденції.
Чого ж чекати від цього Коня, якщо визначною тенденцією минулого року – Змії – була зміїна звивистість і майже цілковита непередбачуваність, притаманна стилю правління 47-го президента США Дональда Трампа? Проте, непередбачуваність – це лише на перший погляд. Насправді у Трампа – дуже своєрідне бачення як США, так і світу, і майже рік минув у складних маневрах з метою знайти своє місце у цьому баченні й, отже, встановити з Трампом взаємовигідні відносини.
Україні для цього довелося подолати цілий шлях, більше схожий на «американські гірки», від «війну Байдена зупиню за 24 години» – до неохочого приєднання США до «коаліції охочих».
«У вас немає карт»
Від початку своєї передвиборчої кампанії Трамп стверджував, що зупинить війну в Україні «за 24 години», привернувши цим чималу частину українців і, зокрема, громадян США українського походження, які зробили значний внесок у його перемогу. Так видається, що ці виборці нічого, крім цієї обіцянки, не почули з вуст даного кандидата на найвищу посаду у державі, яка визначає долю щонайменше пів світу і є незамінною у забезпеченні долі України. Адже якби ці виборці прискіпливіше прислухалися до промов Трампа, вони б помітили, що він жодного разу не назвав, хто є у цій війні агресором, а хто – жертвою, яка не скорилася і відчайдушно опирається. Він жодного разу не згадав, хто є винним у незчисленних воєнних злочинах проти цілого народу, тим самим знявши питання відповідальності за агресію і злочини. Він навіть жодного разу не висловлювався у термінах «перемога і поразка», щоразу урівнюючи «дві сторони конфлікту», яких він, Трамп, має якимсь чином примирити.
Таким чином, Трамп перевів війну у цілком іншу парадигму, аніж вона є у своїй суті: замість примушування Росії до припинення агресії він узявся бути посередником між ворогуючими сторонами.
Трамп також відразу переніс основний тягар з підтримки України на Європу – мовляв, це європейська справа, «а ми – за океаном». Безкоштовне постачання України американською зброєю було змінено на закупівлі американської зброї європейськими країнами, які передають зброю Україні. «Рамштайн» перестав існувати.
До того ж зайнявши крісло президента, він постійно називав цю війну «війною Байдена» – мовляв, «якби я був тоді президентом, війна б взагалі не розпочалася».
Україні ніде дітися, довелося прийняти нові правила гри. Трамп висунув стікаючій кров’ю державі вимоги: повернути гроші, нібито намарне розтрачені його попередником на безкоштовну підтримку України зброєю та фінансами. Так виникла ділова угода з Україною, за якою Україна взяла зобов’язання після війни повернути цей «борг» концесією своїх родовищ рідкісноземельних металів.
На першій зустрічі президентів США та України у Білому домі 28 лютого 2025 р., де мала б бути підписана ця угода, Володимир Зеленський ще намагався переконати Трампа, що інтерес США полягає у поразці рф. Ця спроба закінчилася таким скандалом, якого давно не бачили у Білому домі: в України, за висловом Трампа, «немає карт», щоб добиватися перемоги. Отже, нічого не залишається, як сумлінно йти тим шляхом, яким ведуть, і не повчати «старших», а навпаки, дякувати за допомогу (ніби українці не вдячні!).
Зеленський тоді гідно витримав удар, проте стало зрозуміло, що відносини слід докорінно перебудувати.
Україна – США: від боротьби за цінності – до пошуку взаємовигідних угод
Перш за все, обставини, які виникли внаслідок приходу Трампа у Білий дім, змусили Україну усвідомити: на відміну від підґрунтя підтримки з боку США за Байдена, яке базувалося на спробі зберегти світовий порядок, заснований після Другої світової війни, підґрунтя Трампа базується на пошуку взаємовигідних угод, не тільки з Україною як союзником, але й з рф, яка де-факто майже перестала вважатися противником США.
США, уперше від початку повномасштабної війни, проголосували в ООН проти резолюції щодо засудження агресивного нападу рф на Україну, опинившись у цьому голосуванні у «компанії» з Іраном, Білоруссю, Китаєм тощо і, звісно, самою ж рф. Водночас почалися дзвінки Трампа російському диктаторові, тобто, виведення його з ізоляції. Трамп робив своєму візаві усілякі взаємовигідні, на його думку, ділові пропозиції, знову ж таки з розробки корисних копалин. «Тільки припини вбивати людей, вельмишановний пане Владімір!» Трамп висунув лише одну вимогу путлерові – припинити вогонь просто на лінії зіткнення, підписати перемир’я. Трамп навіть був годен визнати Крим російським («забувши», що у 2017 р. він сам, бувши 45-м президентом США, підписав у закон законопроєкт, ухвалений Конгресом, у якому США зобов’язалися захищати територіальну цілісність України; а у 2018 р. тодішній держсекретар Майк Помпео офіційно визнав Крим у складі України). Щоправда, ця спроба була відразу відкинена спільними зусиллями української та американської дипломатії.
Перша спроба зустрічі американської та російської делегацій низького рівня для консультацій у Стамбулі принесла лише одну користь: масштабний обмін полоненими – тисячу на тисячу.
Всупереч щедрим посулам Трампа, путін не припиняв війну ані на хвилину. Тим не менш Трамп призначив кур’єра між США та РФ – бізнесмена Стіва Віткоффа, у якого є чимало ділових інтересів з російськими олігархами у США.
Подальша дипломатія йшла двома паралельними напрямами: США – Україна та США – рф. Кульмінацією стала зустріч Трампа з пу на американській землі – в Анкориджі, столиці штату Аляска. Там явно були якісь непублічні домовленості, бо після Аляски поведінка пу і напрям перемовин кардинально змінилися. Трамп перестав ставити російському візаві вимогу спочатку припинити вогонь, а вже потім вести мирні переговори. Відтоді переговори ведуться на тлі війни, а Трамп вже перестав навіть засуджувати особливо жорстокі бомбардування українських міст російськими балістичними та крилатими ракетами (навесні 2025-го він засуджував хоча б це, проте «Владімір» не звертав на це уваги).
Європа включається у процес
Цілком ймовірно, що Трампові вдалося б примусити Україну до капітуляції, припинивши постачання розвідданих та зброї, якби не включилися у процес країни Європи та ЄС у цілому. Збагнувши нарешті, яка небезпека від агресивної рф загрожує їм у разі падіння України, європейські країни почали вибудовувати власну лінію відносин із Трампом, складними маневрами не дозволяючи йому кинути Україну і Європейський континент. Європейські країни, до яких приєдналися також Канада, Японія та Туреччина, вибудували з Україною так звану «коаліцію рішучих» (її називають також «коаліцією охочих», бо coalition of willing перекладається обома смислами) з підтримки України.
Вони підставляли Україні плече щоразу, коли Трамп намагався занадто умиротворювати російського диктатора. Найсуттєвішу допомогу вони надали, коли рф спробувала підсунути Трампові свій варіант «мирного плану» з 28 пунктів. Включилася Україна та країни Європи, і з 28 пунктів стало 20 більш-менш прийнятного компромісу для України. Лише два пункти Україна прийняти не може: російська вимога вийти з території всієї Донецької області, навіть з тієї частини, яку рф не окупувала. І пункт щодо окупованої Запорізької атомної електростанції. рф вимагає, щоб нею керували на паях вона, Україна та США; Україна не погоджується, звісно, на будь-яку присутність РФ.
Наприкінці року робочий варіант мирного плану набув чітких рис. Між Україною, США та Європою узгоджено 90% плану. Залишилися тільки ці «спірні» два питання – на які, звісно, Україна не погодиться.
Щоб хоч якось вийти з цього глухого кута, Зеленський заявив, що винесе ці питання на всеукраїнський референдум. Проте, за Конституцією України, референдуми під час воєнного стану заборонені, а з територіальних питань заборонені взагалі. Отже, зустрічна вимога висувається росії: припинити вогонь, щоб створити умови для референдуму.
Росія наразі відкидає план і продовжує війну вже без будь-якого засудження з боку Трампа. Він не засудив навіть найбільш варварські й зухвалі, масовані обстріли енергетичних об’єктів українських міст балістичними ракетами, які відбуваються щоночі, під час зимових холодів, з явною метою заморити українців холодом.
Чого ж домагається 47-й президент США у своїй добровільній ролі посередника у наймасштабнішій війні у Європі від часів Другої світової? Коротка відповідь: ця війна не є його стратегічною метою, і він не може визнати власну неспроможність виконати свою обіцянку, бо, як видається, він не вповні може збагнути, чому ця «заокеанська» війна є у полі національних інтересів США.
Не може через те, що взагалі не мислить у рамках будь-якої системи, і це стає зрозуміло, якщо поглянути на більш широкий контекст його зовнішньої політики.
Тектонічні потрясіння у світі
Торговельні війни
Бурхлива діяльність Білого дому сягнула далеко за межі США. Запровадженням мит проти декількох десятків країн (промовисто відсутня серед них росія і присутня Україна!) розпочато торговельні війни мало не з усім світом. Це призвело до різких коливань на біржі цінних паперів та до стрімкого підвищення цін на продовольство і товари масового попиту. Масові невдоволення громадян змушували Білий дім вести торговельні війни вкрай непослідовно, то запроваджуючи мита, то відкладаючи їх.
Найбільш непослідовно Білий дім поводився щодо Китаю. Загрожуючи «пекельними» митами у 200%, Трамп лише наштовхнувся на спротив китайської сторони: Китай оголосив бойкот імпорту сої зі США. Вирощування сої у США зосереджене переважно у «республіканських» штатах, а фермери є одною з базових виборчих груп Трампа. Отже, Білий дім змушений був піти на угоду з Сі Дзіньпінем, внаслідок якої торговельну війну трохи призупинено.
Уповільнено також торговельну війну проти країн ЄС, хоча й не зупинено повністю.
Ці торговельні війни, які нагадували американські гірки, підірвали довіру до США у найгіршому економічному сенсі – як надійного партнера, знизивши їхній рейтинг довіри.
У центрі уваги – Західна півкуля: Венесуела та Гренландія
Водночас центр уваги зовнішньої політики стрімко переорієнтовується з євроатлантичного та азійського напрямів до «Західної півкулі». Це значною мірою виправдано, адже американська політика не приділяла належної уваги регіону, який є сусідом США, і вакуум заповнили Китай та РФ. Трамп проголосив докорінну зміну підходу до цього регіону.
Були оголошені терористами наркокартелі, що діють у країнах Центральної та Південної Америки. Розпочато військово-політичні операції, спрямовані на Венесуелу: розстріл човнів, які, згідно з твердженнями офіційних осіб США, перевозили фентаніл або інші наркотики (внаслідок цих операцій загинуло понад 100 людей у цих човнах), проте переконливих свідчень не надано.
Новий рік розпочався з блискавичної спецоперації у Венесуелі. У ніч на 3 січня, протягом лічених годин ВВС та спецзагони США захопили президента-диктатора Ніколаса Мадуро та його дружину з їхньої резиденції та привезли до Нью-Йорка, де відбудеться суд над ними за обвинуваченнями у наркотероризмі.
Водночас Трамп помилував експрезидента Гондураса, якому виніс вирок – 40 років позбавлення волі – саме американський суд за сприяння наркокартелям (проте, це відбулося за президентства Байдена).
Пробудження Європи
Трамп постійно виставляв претензії щодо країн ЄС та Великої Британії, фактично звинувачуючи їх у «втраті своєї ідентичності» та «слабкості». Проголосивши, що «Європа сама має себе захищати», Трамп особисто та Білий дім постійно відштовхували її, фактично зраджуючи найголовнішого стратегічного союзника США у момент зростаючої загрози від рф. Водночас Трамп весь час намагався умиротворювати російського диктатора.
Європейські країни, насамперед ті, яки межують з рф, збагнули: США щонайменше відходять убік, і, отже, життєво необхідно вибудувати свою власну систему захисту від ймовірного нападу рф, який вже не здавався нездійсненним.
Україна, показавши неочікувану силу і рішучість в опорі повномасштабній війні проти ядерної держави, стала вважатися цими європейськими країнами як необхідна частина нової системи європейської оборони.
Тому Трампові було легко досягнути угоди з Європою щодо закупівель зброї для України, і головними постачальниками західних озброєнь Україні стали країни НАТО без фінансової участі США. Відтоді точаться два паралельні переговорні процеси – Росія – США та Україна – США, які більше нагадують гру у пінг-понг, де «м’яч» – то у рф, то в України. Розроблено чернетку мирного плану, з яким не може повністю погодитися Україна (він включає відмову від територій Донецької обл.) і рішуче відкидає рф, бо путінові наразі хочеться продовжувати війну за будь-якої ціни.
Постійне відштовхування Європи трампівським Білим домом, з одного боку, і провокативні дії РФ проти європейських країн, з другого боку, змусили Європу стрімко і докорінно змінити свою політику фактичного пацифізму (який ті ж США запровадили у Європі, ставши гарантом її безпеки проти СРСР, а потім і рф, – і саме ця єдність тримала мир у євроатлантичному просторі дотепер) на прискорене відновлення воєнної потуги. Європейські країни знайшли своєрідний «модус вівенді» між перебудовою власної обороноспроможності та складною дипломатичною грою з Трампом, спрямованою на його стримування: від спроб кинути Європу та Україну; від загравання з російським диктатором; від підтримки крайньо правих популістських політиків, які щоразу набирають ваги на виборах у ряді європейських країн.
Проте, намагання Трампа захопити Гренландію можуть розколоти Європу і – солодкий сон путлера! – призвести до розпаду НАТО. (невже Трамп щиро не вбачає різниці між Венесуелою, де дійсно правив режим, що базувався на наркоторгівлі та соціалізмі, був ворожий до США, – та Данією, довголітнім союзником США та одною з країн-засновників НАТО?).
Що принесе 2026-й?
Спроби прогнозувати дії такого прихильника непередбачуваних, часто блискавичних акцій, як 47-й президент, – справа невдячна. Проте, вимальовуються продовження основних тенденцій.
Вони розвиватимуться, з боку впливу нинішньої ситуації на процеси у США та світі, навколо трьох засадничих факторів: «спіралі Трампа», світобачення його основного електорату та загальної політичної ситуації у США, яка визначатиметься виборчою кампанією до проміжних виборів та її результатами – співвідношенням демократів та республіканців у новому складі Конгресу.
«Спіраль Трампа», яка розпочалася ще під час його першого терміну, визначається поглибленням боротьби між ним та його прихильниками, з одного боку, та політичними опонентами, з іншого боку. Вона розкручуватиметься дедалі крутіше.
Спроби посунути межі виконавчої гілки влади шляхом подальшого зменшення діапазону дозволених дій судової гілки будуть продовжуватися і навіть розширюватися, як і спротив судів спробам Трампа зламати політичну систему стримувань і противаг. Триватимуть судові процеси над політичними опонентами, проте кінцеві результати цих спроб наразі передбачити неможливо.
Подальші можливості (чи неможливість) законодавчої гілки виставити Трампові стримування і противаги залежатимуть від виборчої кампанії, яка визначатиме подальший склад Конгресу у листопаді цього року. Центральним питанням цьогорічної виборчої кампанії стає так звана «доступність», тобто купівельна спроможність середнього класу та людей з низьким доходом, їхній рівень життя, проблеми щоденного побуту виборців, а також малого і середнього бізнесу. Це може об’єднати ліве та центристське крило Демпартії, а також змусити Трампа трохи призупинити торговельні війни і більше подбати про виборців.
Якщо демократи завоюють більшість хоча б в одній з палат Конгресу (імовірніше у Палаті представників), подальша політика, як внутрішня, так і зовнішня, докорінно залежатиме від співвідношення лівих і центристів; проте, система стримувань і противаг щодо Білого дому відновиться у будь-якому випадку.
Це призведе до подальшого загострення «політичних війн». Трамп робитиме все, що зможе, щоб цю систему розхитувати й дедалі більше посувати межі своїх можливостей на посаді президента. До цього його змушуватиме не лише його жага перебудувати США та світ за своїми уподобаннями, але й відчуття особистої небезпеки у разі перемоги Демпартії (він добре пам’ятає, які перепони чинилися йому під час першого терміну і чим це закінчилося для нього особисто). Інші гілки системи посилять свій спротив намаганням Трампа перетворити США на диктатуру (деякі демократи і республіканці теж керуватимуться відчуттям особистої небезпеки у разі знищення системи). Кінцевий результат цих війн наразі передбачити неможливо, бо обидві сторони відчувають свою силу і готові до продовження протистоянь.
У зовнішній політиці потрясіння лише посиляться. Успішна операція США у Венесуелі із захоплення її диктатора уже породжує докорінні питання: що далі? Вже сьогодні коментатори ставлять питання: чи зможе (і чи захоче) Трамп привести Венесуелу до демократії? Він вже виявив явне небажання надати можливість очолити країну фактичній переможниці останніх президентських виборів Марії Мачадо, лавреатці Нобелівської премії миру 2025 року (Трамп заявив, буцімто Мачадо «непопулярна у народу Венесуели»!). На сьогодні у Венесуелі залишається при владі весь уряд, за винятком Мадуро; його місце зайняла віцепрезидентка Делсі Родрігес. Вона починала кар’єру ще за Уго Чавеса і завжди старанно виконувала волю своїх начальників. Наразі вона вже засудила захоплення Мадуро і вимагає його повернення. Трамп оголосив їй суворе попередження, пригрозивши «подальшими акціями», якщо вона не співпрацюватиме зі США.
Трамп і Держсекретар Марко Рубіо проголошують, що США «керуватиме Венесуелою» доти, допоки не створяться умови для «гладкого і справедливого переходу влади». Чи не замислили Трамп та його оточення замінити ліву диктатуру у Венесуелі правою зі своїм ставлеником на чолі? Чи народ Венесуели погодиться? Чи не порине країна у вир громадянської війни?
Операція проти Мадуро ще більше розколола Республіканську партію на ізоляціоністів та неоімперців, яких тепер очолив Трамп.
Трамп та Рубіо відверто проголошують, що вони хочуть «повернути нафту», «вкрадену режимом Мадуро у нас». Це означає: нові керманичі країни, хто б вони не були, повинні забезпечити доступ до родовищ нафти (у Венесуелі – найбільші у світі поклади) американським корпораціям. Проте, ці родовища потребують докорінної відбудови та модернізації, для здійснення якої потрібно кілька років та мільярдні інвестиції. Чи створяться у країні умови для таких інвестицій?
Як вплине венесуельська операція на становище України? Двоїсто. З одного боку, на світовому ринку побільшає нафти, і, отже, ціна її почне стрімко падати. Це може, врешті-решт, зруйнувати економіку рф, чи принаймні суттєво обмежити її спроможність фінансувати війну. З другого боку, це може ще більше роз’ятрити відчуття особистої небезпеки у російського диктатора, посилити його войовничість до Заходу і, отже, України.
Нам, українській громаді США, слід швидко й ретельно підготуватися до цілком імовірної необхідності захисту прав наших біженців від війни залишатися тут – принаймні, домогтися продовження дії статусу тимчасового захисту, що у контексті імміграційної політики Білого дому може бути нелегко.
Також, треба посилити адвокацію щодо України – на тлі переключення основної уваги на Венесуелу та, можливо, інші країни Центральної та Південної Америки (у подальших планах – ще Куба і, можливо, Панама, хоча у Панамі досить притомна політична ситуація). Вкрай важливо не дати «забути» про Україну, не допустити задобрювання російського диктатора та спроб підірвати єдність Європи.
Загалом, ця конячка 2026-го, якщо й не принесе світової пожежі, то вже точно покатає нас усіх галопом по американських гірках.
Авторка: Надія Банчик
