Зимові Олімпійські ігри 2026 року дедалі більше привертають увагу до минулого цих глобальних міжнародних змагань. Українці долучилися до зимових олімпійських традицій від самого початку їх практичної реалізації – з 1924 року. Упродовж десятиліть українські спортовці, тренери, журналісти, волонтери, активісти та глядачі брали участь і організовували різноманітні акції під час проведення Зимових Олімпійських ігор.
Масштабні й унікальні заходи української діаспори були організовані у 1980 році. Саме тоді Зимові Олімпійські ігри відбулися у Лейк-Плесіді (США). Оскільки Україна була поневолена СРСР, а влітку мали відбутися Ігри Олімпіади в москві (направду – не лише там, а й, зокрема, в Києві мала проходити частина змагань), українці вільного світу, насамперед українська громада США, поставили за мету організувати масштабні пропагандивні та протестні акції у Лейк-Плесіді, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до України.
Акції «Смолоскипу»
Українські засоби масової інформації у США про початок олімпійської діяльності «Смолоскипу» у Лейк-Плесіді повідомляли таке:
«У суботу, 16-го лютого ц.р., тут на XIII Зимових Олімпійських Ігрищах розпочалися Олімпійські виступи, які організує «Смолоскип» – Організація Захисту Прав Людини в Україні. У п’ятницю, 15-го лютого сюди з’їхались із різних міст із ЗСА та Канади молоді співробітники «Смолоскипу», які замешкали у недалекій місцевості від Лейк-Плесіду, відкриваючи інформаційне бюро, де готуються українські виступи на Олімпіяді й дається інформації для чужої преси».
Отже, українці зі «Смолоскипу» заздалегідь готувалися й прибули до столиці Зимових Олімпійських ігор 1980 року, щоб налагодити всі організаційні питання.
Основна мета акцій «Смолоскипу» полягала, по-перше, у зв’язку з масовими арештами в Україні та інших республіках СРСР а у зв’язку з інвазією совєтськими військами Афганістану – у вимозі перенести Олімпійські ігри з Москви до нейтральної країни; по-друге – у домаганні незалежної участі України в Олімпійських іграх; по-третє – у протесті проти радянського колоніалізму в спорті.
Направду цілі були надзвичайно масштабними, але місце і час для їх реалізації було обрано вдало. Адже Зимові Олімпійські ігри – це міжнародні спортивно-культурні заходи глобального масштабу з телевізійним охопленням мільйонів глядачів у всьому світі.
Для досягнення поставленої мети «Смолоскип» ретельно підготувався: видав відповідні летючки, наліпки на автомобілі, поштові картки для підпису зі зверненням до президента Міжнародного олімпійського комітету, організовував протести, виступи, пресконференції тощо.
Українську акцію, яку бачили сотні людей на льодовій арені та тисячі – по телебаченню, а, можливо, навіть і за «залізною завісою» (якщо радянські спецслужби не перервали пряму трансляцію), було здійснено під час хокейного матчу між збірними срср та Польщі.
Американська преса писала про це так: «Перший український виступ у Лейк-Плесіді відбувся на гокейових змаганнях команди СРСР з Польщею. У черзі змагань було вивішено величавий напис (довжиною 25 метрів) – «No Moskow» з Олімпійськими коліщатами обведеними колючим дротом. Крім того, було виставлено напис довжиною 20 метрів в українській і англійській мовах – «Свобода України», навпроти совєтської групи, яка була присутня на арені».
Рішучість та практична діяльність «Смолоскипу» змусила комуністичних окупантів почуватися зле у США. І це все бачили тисячі спортовців, туристів у Лейк-Плесід, а також мільйони телеглядачів на екранах. Ця акція настільки збурила делегацію СРСР, що її представники звернулися до поліції та вступили в суперечку з українцями. Під тиском адміністрації стадіону й служби безпеки активісти «Смолоскипу» були змушені прибрати написи. Проте головне було зроблено – про Україну заговорив увесь світ.
У цей самий час інші члени «Смолоскипу» роздавали тисячі летючок, наліпок і протестних олімпійських відзнак. Така масована інформаційна кампанія українців привернула увагу міжнародної преси. Зокрема, головний кореспондент французької газети Le Figaro взяв інтерв’ю у членів української групи. Для радіо «Свобода» інтерв’ю надав Осип Зінкевич, а для українського відділу «Голосу Америки» – Андрій Каркоць. Ці розмови слухали мільйони людей у Європі та Америці.
Наступною вражаючою акцією «Смолоскипу» та його активістів, була спроба особистої зустрічі з президентом Міжнародного олімпійського комітету Майклом Морісом Кілланіном. Ось як це було: «16-го лютого представники української групи: А. Каркоць і О. Зінкевич відвідали бюро Міжнародного Олімпійського Комітету, доручивши формальне прохання, щоби лорд Кілланін, президент МОКу, прийняв представників української групи і формально перебрав нові документи – заклики членів Правозахисного Руху в СССР у справі Літньої Олімпіяди в Москві». Але, на жаль, секретаріат МОК відмовив українцям. У їх відповіді було посилання на статут МОК, який не дозволяє офіційно прийняти ці документи. Однак, вони запропонували альтернативу. МОК прийме їх через посередництво Олімпійського комітету США. Ось такі політично-олімпійські карколомні викрути здійснювали представники МОК, щоб офіційно не спілкуватись з українцями з діаспори.
Долаючи всі виклики, що постали на шляху активу «Смолоскипу», вони продовжували свою олімпійську діяльність. Унікальною та надзвичайно актуальною подією стала пресконференція. Ось як про неї писав часопис «Свобода» (США):
«Лейк-Плесід, Н. Й, XIII Зимова Олімпіяда (УІС «Смолоскип»). У понеділок, 18-го лютого ц.р., тут у конференційній залі Міської Управи відбулася пресова конференція, що її влаштував «Смолоскип» – Організація Захисту Прав Людини в Україні і на якій виступила в імені Київської Української Гельсінської групи Ніна Строката-Караванська».
Рівень організації цієї події був справді вражаючим. До олімпійських ініціатив активу «Смолоскипу» долучилася відома правозахисниця й дисидентка Ніна Строката-Караванська, яка повністю поділяла цілі цієї організації.
Пресконференцію відкрив Петро Качмар. Заяву українською мовою зачитав Осип Зінкевич, англійською – Юрій Дейчаківський. Документи до Міжнародного олімпійського комітету від Асоціації гельсінських гарантів у срср , а також документ, підписаний 58 дисидентами в срср, представив головний речник української групи в Лейк-Плесіді Андрій Каркоць. Ніна Строката-Караванська від імені Київської Української Гельсінської групи звернулася із закликом перенести Олімпійські ігри з москви до іншої, вільної країни. Організаційні моменти роботи пресконференції допомагали вирішувати Ярема Гарабач, Богдан Балагутрак та інші активісти.
24 лютого «Смолоскип» організував другу пресконференцію. Ведучою заходу була Орися Гевка – член Комітету оборони прав людини в Україні з Філадельфії. Серед доповідачів виступали Юрій Дейчаківський та Андрій Каркоць. Останній розповів про резонансну й водночас загадкову справу, що стосувалася українських спортсменів – братів Папірових.
Брати Папірови мали виступати у Лейк-Плесіді в змаганнях із санного спорту, проте до США так і не прибули. Виявилося, що їх включили до складу збірної команди срср, однак на Зимових Олімпійських іграх вони не з’явилися. За однією з версій, яку озвучив Андрій Каркоць:
«Згідно з одержаною нами інформацією, КҐБ обвинуватило їх в націоналістичних тенденціях і закинуло їм, що вони політично неблагонадійні… вони були недопущені до змагань в Олімпіяді в Лейк Плесіді».
Це була показова й вкрай неспортивна історія знущання комуністичного режиму над українцями – реальність того часу. Згодом я особисто звернувся до одного з братів Папірових із запитанням про причини їхньої відсутності. У відповідь почув, що тоді це було звичною практикою – усувати українських спортсменів і замінювати їх росіянами. Навіть тоді коли українці були поза конкуренцією.
Саме так сталося і цього разу: брати Папірови були найсильнішими спортсменами у санному спорті й мали всі підстави виступати на Олімпійських іграх. Проте геноцид українців у срср проявлявся навіть у спорті.
Олімпійський Український Визвольний Фронт
До українських олімпійських акцій активно долучилися й активісти Українського Визвольного Фронту (УВФ). Організація категорично виступила проти проведення Олімпійських ігор у столиці терористичної держави – москві. Для цього існували вагомі підстави: поневолення срср народів, зокрема українців, системні порушення прав людини, національне гноблення, політичні репресії, військова агресія в Афганістані тощо. І це далеко не повний перелік злочинів комуністичного режиму.
Вже з початку року, під час проведення XIII Зимових Олімпійських ігор у Лейк-Плесіді, активісти Українського Визвольного Фронту розпочали свою діяльність. Після прибуття до США вони протестували біля американського представництва при ООН у Нью-Йорку, а згодом – і безпосередньо під час Олімпійських ігор.
Ці протестні акції тривали впродовж тижня – починаючи з 17 лютого, за три дні до остаточного рішення американської влади про бойкот Олімпійських ігор у Москві. Члени ТУСМу та СУСТА провели демонстрацію перед американською амбасадою при ООН, вимагаючи, щоб президент Джиммі Картер дотримався своєї обіцянки перед американським народом: у разі невиведення радянських військ з Афганістану США мали бойкотувати Олімпійські ігри.
Демонстранти склали звернення до президента США, Американського олімпійського комітету, спортсменів та громадськості із закликом бойкотувати Олімпіаду умоскві. Акцію висвітлювали американські теле- й радіокомпанії, зокрема NBC, WPIX, WNEW, UPI, а також венесуельське телебачення тощо.
Вже 20 лютого активісти УВФ із США та Канади прибули до Лейк-Плесіда. Головною метою їхньої присутності було донести до приблизно чотирьох тисяч акредитованих журналістів інформацію про долю України, а також висунути свої вимоги до Міжнародного олімпійського комітету. Вони протестували проти порушень прав людини, національної гідності та ідентичності українців, проти втручання КДБ у спорт і прагнули здобути якомога ширшу міжнародну підтримку української справи.
Один із представників Української Центральної Інформаційної Служби Визвольного Фронту мав повну пресову акредитацію від олімпійського пресцентру. Він систематично відвідував головні бюро міжнародних інформаційних агентств, передаючи документи та матеріали про необхідність бойкоту Московської Олімпіади. Уже до суботи, 23 лютого, олімпійський пресцентр був буквально засипаний пропагандивними матеріалами — листами, летючками, інформаційними зверненнями. У відповідь на це представника УЦІС було позбавлено акредитації. Фактично це стало актом помсти з боку представників радянської делегації.
Активісти УВФ також були присутні на трьох спортивних подіях: змаганнях на лижах та хокейних матчах срср– Канада і США – срср. Під час цих змагань вивішували українські прапори й транспаранти, роздавали летючки, а також вели безпосередні розмови навіть із глядачами з срср.
Наступним кроком активістів УВФ стала спроба особистої зустрічі з президентом МОК лордом Кілланіном. Такі ж спроби робили й представники «Смолоскипу». Однак щоразу українцям відмовляли. Тоді частина членів УВФ (16 осіб) вдалася до безпрецедентного кроку. Вони зайшли до готелю в Лейк-Плесіді та попрямували до головної канцелярії МОК, розташованої у Губернаторській залі. Прорвавши поліцейську охорону, активісти дісталися канцелярії й оголосили її «окупацію», вимагаючи негайної зустрічі з президентом МОК. Через півтори години поліція змусила демонстрантів залишити приміщення – на щастя, без арештів.
Попри спроби приховати інцидент, ця маніфестація набула розголосу. Зокрема, репортаж про «окупацію» канцелярії МОК був переданий радіостанцією «Голос Америки» до України.
Акції УВФ тривали, незважаючи на жодні перешкоди. Одним із найефективніших способів інформування громадськості (щодня до Лейк-Плесіду прибувало 50 000 туристів) стали вуличні демонстрації. Особливо символічною була хода з чотирма українськими прапорами, п’ятьма великими транспарантами та переодягненим активістом у костюм ведмедя. На грудях «ведмедя» був зображений серп і молот, у правій руці він тримав автомат, а в лівій – ланцюг, яким була скута українська дівчина з українським прапором у руках. Під час цієї акції було розповсюджено близько 20 тисяч пропагандивних летючок. Демонстрація викликала небачений ажіотаж серед туристів і представників медіа: тисячі людей зупинялися, цікавилися побаченим, активісти давали численні інтерв’ю, а телебачення вело зйомку.
У демонстрації взяли участь понад 30 членів Українського Визвольного Фронту. Крім того, активісти УВФ з’ясували місця проживання радянських спортсменів і безпосередньо контактували з ними, поширюючи українські листівки, буклети, наліпки, значки, газети та журнали.
У місті Ютіка, поблизу Лейк-Плесіда, місцева українська громада, зокрема молодь СУМ, провела яскраву візуальну акцію загальноміського масштабу. Цілу вулицю було прикрашено українськими прапорами та національною символікою – Державним гербом України.
Нам є чим і ким пишатися!
Автор: Олексій Лях-Приходько
