Через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення росії парадокс української відбудови стає дедалі очевиднішим. Міжнародна невійськова підтримка України – фінансова та гуманітарна – з лютого 2022 року наблизилася до $200 мільярдів. За даними Ukraine Support Tracker Кільського інституту (Німеччина), це навіть більше, ніж обсяг військової допомоги за той самий період. Водночас нові прямі іноземні інвестиції в українську економіку склали менше як $3 мільярди, приблизно 1,5% від цієї суми.
Заклики мобілізувати приватний капітал для відбудови України звучать на кожній конференції з відновлення, починаючи з 2022 року. Але через чотири роки це завдання досі залишається переважно невиконаним.
Саме розрив між щедрістю донорів і відсутністю масштабного приватного капіталу став центральною темою круглого столу, організованого Harvard Club of Ukraine та Professional Government Association перед Конференцією з відновлення України в Гданську.
Анатомія невдачі: що показують дані
Пол Клоуман Беккен – норвезький дипломат, випускник Гарварду та колишній спеціальний представник Норвегії в Афганістані – підготував, можливо, найдетальніший на сьогодні аналіз цієї проблеми.
Він кілька місяців робив те, чого раніше майже ніхто не робив: вивчав не заяви політиків і не обіцянки з конференцій, а реальні проєктні документи. Для дослідження, опублікованого в червні 2026 року брюссельським аналітичним центром ECDPM, Беккен створив три власні бази даних на основі офіційних джерел. Загалом він проаналізував близько $80 мільярдів проєктів відбудови: 236 проєктів, профінансованих міжнародними фінансовими інституціями, 62 проєкти в межах Ukraine Investment Framework (програма Європейського Союзу) і 146 проєктів з українського національного портфеля.
Його висновок: проблема не лише у нестачі грошей. Проблема полягає у самій структурі фінансування.
У багатьох проєктах державні інституції одночасно виконують усі ролі: надають кошти, проводять їх через державних посередників і реалізують роботи на місцях. Приватні компанії майже відсутні не тому, що їх запросили і вони відмовилися, а тому, що сама система не була побудована для їхнього залучення.
Близько третини коштів йде на відновлення шкіл, лікарень і доріг – базової публічної інфраструктури, яку насправді мають фінансувати уряди, а не інвестори. Ніхто не очікує, що приватна компанія фінансуватиме відбудову зруйнованого пологового будинку.
На думку Пола Клоумана Беккена, проблема починається на іншому рівні. Майже 40% міжнародного фінансування відбудови спрямовується державним компаніям, які у мирний час могли б працювати на комерційних засадах і залучати приватних партнерів. Наприклад, державна енергетична компанія або муніципальне водоканалізаційне підприємство за нормальних умов могло б залучати приватні інвестиції через спільні підприємства або державно-приватне партнерство. Але в умовах війни в Україні вони отримують державні кредити й гарантії без приватного співфінансування. Держава фактично розглядається як єдиний кредитоспроможний гравець.
Навіть фонди, спеціально створені для залучення приватного капіталу, демонструють ту саму проблему. З початку вторгнення так звані «приватні» фонди відбудови отримали майже 1 мільярд доларів. Але гроші майже повністю надходять від міжнародних фінансових інституцій та урядових агенцій розвитку. Назва «приватний фонд» є, але приватних грошей майже немає, вказує Пол Клоуман Беккен.
Це протиріччя стає ще очевиднішим після аналізу українських національних проєктів, підсумовує норвезький дослідник. Із 146 проєктів загальною вартістю $53 мільярди майже половина є дохідними, тобто це інфраструктура, яка може генерувати прибуток і, зазвичай, є цікавою для інвесторів. Але серед усіх цих проєктів лише один отримав підтверджений приватний інтерес – невелика локальна енергосистема в Тернополі вартістю $8,9 мільйона. Компанія може виробляти й розподіляти електроенергію незалежно від основної мережі. В умовах російських ударів по енергетиці такий проєкт справді є важливим і корисним.
Два проєкти вітрових електростанцій у базі Беккена добре показують, чому структура власності іноді важливіша за сам сектор. Один проєкт – державна вітрова електростанція вартістю близько $1 мільярда: великий проєкт, який може генерувати прибуток, але без приватного інтересу. Інший – приватна вітрова електростанція, яка у 2024 році отримала фінансування: $74 мільйони приватного капіталу і $171 мільйон кредитів. Та сама галузь, та сама країна, та сама війна. Різниця проста: один проєкт пропонував приватним інвесторам частку у власності, інший – ні.
Чим довше ця модель триває, тим складніше буде її змінити. Кожен проєкт, повністю профінансований через державні канали сьогодні, завтра стає державним активом. За умов, коли обсяг міжнародної підтримки вже сягає $200 мільярдів і продовжує зростати, міжнародна спільнота не просто закриває фінансову прогалину. Вона фактично впливає на те, кому належатимуть ключові активи української економіки після війни. А економіка, побудована під час війни як переважно державна, згодом може зіткнутися з правилами конкуренції ЄС, які Україна має впроваджувати на шляху до членства.
Рекомендації Беккена прямо випливають із цього діагнозу. Перш ніж державні кошти остаточно закріплюють структуру власності в проєкті, який має шанси стати прибутковим, уряд має з’ясувати, чи готовий приватний капітал інвестувати. Державні гроші мають надходити не у формі прямого фінансування, яке замінює приватний капітал, а як гарантії та страхування, що знижують ризики для приватних інвесторів. Страхування воєнних ризиків має покривати не лише фізичне знищення будівель чи обладнання, а й втрату доходів. Бо для іноземної компанії найбільшим ризиком може бути не лише зруйнований завод, а й відсутність доходів, поки виробництво простоює. Також урядам варто частіше вкладати гроші у формі частки в капіталі, а не лише у вигляді кредитів. На відміну від боргу, участь у капіталі перетворює публічну підтримку на спільну власність, а не на рахунок, який держава згодом має оплачувати самотужки.
Структурна проблема за цифрами
Причини проблеми частково лежать на боці попиту. Ромен Дестьє, директор французької урядової агенції з торгівлі та інвестицій Business France в Україні, а раніше керівник компанії, яка залучила близько 40 мільйонів євро французьких інвестицій в український аграрний сектор, вказує на фундаментальну проблему: у більшості інфраструктурних проєктів кінцевим клієнтом є український платник податків – через державу або місцеві громади. Поки війна триває, ніхто не може впевнено прогнозувати, якими будуть майбутні податкові надходження і чи зможе держава спрямовувати гроші на відбудову.
«Приватним інвесторам складно бути впевненими, що майбутні податкові надходження будуть достатньо стабільними і що необхідні кошти справді підуть у проєкти, які вони підтримали. Саме тому роль міжнародних донорів на першому етапі є абсолютно критичною», – вважає Дестье.
Логіка полягає не в тому, що донорські гроші не потрібні. Навпаки, без них приватний капітал може взагалі не прийти. Проблема в тому, що зараз ці гроші часто замінюють ринковий сигнал, а не створюють його. Міжнародна фінансова підтримка наразі не лише закриває прогалину, а й формує майбутню структуру власності українських виробничих активів. Державну модель, створену зараз, згодом доведеться змінювати, щоб вона відповідала правилам конкуренції ЄС.
Для іноземних компаній, які вже працюють в Україні, розрахунок виглядає інакше. Ті, хто готові прийняти ризик російських ударів по своїх активах – ризик, який існуючі страхові програми формально покривають, а фактично – ні, – можуть отримати перевагу першого гравця після завершення війни.
«Рано чи пізно війна закінчиться, і ті, хто вже присутній на ринку, зможуть отримати значні переваги», – сказав Беккен, виступаючи на круглому столі.
Урок MilTech: українське оборонне диво створила держава, а не венчурний капітал
Поки цивільна відбудова пробуксовує, український сектор оборонних технологій став світовим прикладом інновацій в умовах війни. Але популярна історія про те, що бум MilTech забезпечив західний венчурний капітал, значною мірою є міфом.
Володимир Кравцов, заступник голови ARMADA, української асоціації виробників безпілотних систем, навів цифри, які змінюють уявлення про цей сектор. У 2025 році приватні венчурні та інші інвестиції в українські оборонні стартапи становили лише $105-130 мільйонів. Це менше ніж 2% сектору, обсяг якого оцінюється у $6,8 мільярда.
Насправді зростання забезпечили інші фактори: гарантований державний попит, цільові гранти, зокрема, понад 60 мільйонів доларів від кластера Brave1 для більш ніж 200 компаній, близько $160 мільйонів пільгового кредитування через адаптовану державну програму, а також радикальна дерегуляція.
«Ми скоротили цикл від досліджень і розробок до застосування на полі бою з кількох років до кількох тижнів. Справжній урок для необоронної економіки полягає не в тому, щоб ганятися за венчурним капіталом. Він у тому, як держава може створити правильне дерегульоване середовище з прогнозованими і гарантованими зобов’язаннями», – пояснив Кравцов.
Формула MilTech – надійний покупець, цільова державна підтримка і радикальне скорочення бюрократії, це саме те, чого наразі бракує цивільній відбудові.
Енергетика: найперспективніший тестовий сектор
Денис Гайовий, член правління Harvard Club of Ukraine і представник ЄБРР, вважає, що саме енергетика найближче підходить до умов, які дозволили швидко розвиватися за прикладом MilTech. Російські удари вивели з ладу десятки гігават-генеруючих потужностей. Нагальна потреба в їхньому заміщенні вже стимулює інвестиції, а держава почала прибирати процедурні бар’єри та поступово наближати тарифи на електроенергію до ринкового рівня.
«Енергетика та енергетична інфраструктура, ймовірно, є найближчим сектором, де ми можемо застосувати той самий набір інструментів і підходів, який спрацював у MilTech», – сказав Гайовий. Водночас він визнав, що підготовка складних інструментів, таких як державно-приватне партнерство, все ще рухається занадто повільно.
Перший доказ того, що така модель може працювати, навів на круглому столі Олександр Подпругін із німецької групи NOTUS energy. Він розповів про угоду, яка може стати знаковою: перший в історії України проєктний кредит для вітрової електростанції і перший проєкт відновлюваної енергетики, профінансований іноземним приватним капіталом після початку повномасштабного вторгнення. Німецька компанія взяла на себе ризик, на який поки не наважилися інші. Наразі це радше виняток, ніж тенденція.
Сатьякі Бхаттачарія з програми ESMAP Світового банку зазначив, що існує набагато вужче коло компаній, реально готових приїжджати в Україну і розвивати проєкти, ніж ті інвестори, які просто висловили інтерес. Коли EPC-підрядник – компанія, яка бере на себе повну відповідальність за реалізацію проєкту «під ключ», повертається до своєї професійної мережі й каже, що працювала в Україні, такий сигнал має більшу вагу, ніж будь-які заяви на конференціях.
«Ризик беруть на себе одні й ті самі чотири-п’ять гравців, а всі інші просто спостерігають», – наголосив Сатьякі Бхаттачарія.
На його думку, швидкість процедур і ефективність дозволів – це важелі, які Україна контролює вже зараз. І скорочення розриву з MilTech у цьому питанні може мати більше значення, ніж запуск чергового нового фінансового інструменту.
Проблема сприйняття, яку не вирішити лише грошима
Джонатан Браунінг з британської компанії Transformative Approaches Ltd, який має досвід роботи на Балканах, у Сьєрра-Леоне та Афганістані, назвав бар’єр, який не можуть повністю прибрати ні гарантії, ні страхування: західні інвестори системно переоцінюють ризики роботи в Україні.
«Покращення сприйняття України на Заході є справді ключовим. Ризики входження в країну менші, ніж вони думають», – переконує Джонатан Браунінг.
Ромен Дестьє, чий підхід до залучення інвесторів не починається ані з презентацій, ані з фінансових моделей, погоджується. Він просто запрошує західних бізнесменів відвідати Україну.
«У мене немає амбіцій переконати інвестора до того, як він сюди приїде. Я просто кажу: приїжджайте, я подбаю про вас», – говорить Дестьє.
Після першого візиту, за його словами, реакція майже завжди однакова: здивування, а потім уже серйозна розмова про реальні можливості.
Що мав почути Гданськ
Світовий банк оцінює потреби України у відбудові в $588 мільярдів. Жодна сукупність донорських обіцянок не здатна покрити цю суму. Учасники дискусії погодилися в основному: Україні потрібна не просто більша допомога, а допомога, яка працює інакше й перетворює публічне фінансування на ринковий сигнал, а не замінює собою приватний капітал.
Формула вже існує. MilTech це довів. Питання в тому, чи зможе Україна застосувати її до цивільної відбудови ще до завершення війни і чи допоможе міжнародна спільнота перебудувати фінансові інструменти так, щоб це стало можливим.
Як підсумував Олег Халаїм зі Світового банку, який був співорганізатором круглого столу від Harvard Club of Ukraine, конференція з відновлення України – це урядовий захід. Але якщо мета – залучити приватні інвестиції, найгучніше в цій залі має звучати голос бізнесу.
Автор: Андрій Гетьман
