Загальновідомо, що спортсменів США не було серед учасників Ігор XXII Олімпіади. Адже саме американська влада ініціювала бойкот Олімпійських ігор у Москві 1980 року. Вагома причина такої дії – напад СРСР на Афганістан. Тому заклик США до бойкоту Олімпійських ігор був своєчасним, і його підтримали десятки країн цивілізованого світу. Бо «імперія зла» десятки років здійснювала геноцид поневолених народів, порушуючи права людей, катуючи, арештовуючи, вбиваючи їх.
З огляду на таку геополітичну ситуацію у світі, природно, що громадян США не мало б бути в СРСР під час проведення Олімпійських ігор. Однак історія залишила нам свідчення про те, що навіть у такий складний час у взаємовідносинах двох країн туристи зі США відвідали олімпійські змагання.
Бойкот Ігор 1980 року
Направду, слід відзначити, що серед громадян США, зокрема спортсменів, було різне ставлення до рішення влади бойкотувати Ігри 1980 року. Таких, звісно, була меншість, але ці настрої існували, як не дивно. Водночас українська діаспора у США категорично була проти проведення Олімпійських ігор 1980 року у москві (хоча окремі змагання відбувались у Києві, а маршрут естафети олімпійського вогню пролягав через територію України, яка на той час була окупована Радянським Союзом) і на сто відсотків підтримала президента Картера.
Ось кілька прикладів. Очільник Українського Народного Союзу Джон Фліс висловив повну підтримку такого рішення. У листі до президента США він написав таке: «Будьте впевнені, що наші члени, 87 тисяч, повністю підтримують Вашу позицію щодо Олімпійських ігор, а також щодо позиції США у відносинах з СРСР… Ми повністю підтримуємо запроваджені Вами економічні та політичні санкції проти Радянського Союзу».
Такої ж думки були й всі інші українці у США. Інженер Любомир Зобнів з Бінгемптону: «Думаю, бойкот – це добре. Якби брала участь збірна США, то американці поїхали б до СРСР і витрачали там гроші. Таким чином збагачувалася б радянська казна. Крім того, совєти мали б хороший засіб пропаганди. Без участі США ефективність того інструменту зменшується».
ІТ-спеціаліст Андрій Мицак з Нью-Йорка: «Я думаю, що президент ухвалив правильне рішення про бойкот Олімпіади. Я думаю, що це важлива причина і що це завдасть шкоди Радянському Союзу. Як спортсмен, співчуваю спортсменам, які так довго тренувалися й готувалися до цих ігор, але я дивлюся на це так: на війні хлопці віддають життя за країну. Зараз їх просять відмовитися від своєї участі в змаганнях заради одного міжнародного спортивного заходу. Я не думаю, що це занадто велике прохання».
Менеджер Юрій Черник з Атланти: «Я думаю, що це добра форма протесту. Як людина, я був обурений радянським вторгненням в Афганістан. Як українець, моє обурення совєтами було ще сильнішим. Я думаю, Альтернативну Олімпіаду потрібно провести цього року на користь атлетів, які не братимуть участі в московській олімпіаді».
Науковиця Ніна Самокіш з Нью-Йорка: «Благородний і чесний дух співпраці серед учасників різних націй повинен пронизувати Олімпійські ігри. Коли цього духу очевидно не вистачає країні-господарці, про що свідчить відверте радянське вторгнення в Афганістан, то бойкотувати ігри абсолютно правильно. Додатковим доказом відсутності олімпійського духу є заслання радянською владою родин політв’язнів, щоб туристи не могли зіткнутися з темною стороною «робітничого раю». Державна скарбниця зростає за підсумками Олімпіади, але радянські громадяни страждають. Тепер вони повинні стояти в довгих чергах за основними продуктами харчування, оскільки змінено розподіл їжі, щоб забезпечити приплив туристів на ігри. Не кажучи вже про олімпійські сувеніри, які виготовляються політичними в’язнями в радянських концтаборах. Ні, це точно не олімпійський дух».
Ось так одностайно українська громада у США підтримувала ініціативу президента.
«Четверо американців в олімпійській Москві»
Тоді виникає питання: як, чому, для чого, хто з американців не підтримав заклик до бойкоту і приїхав до СРСР? Є кілька версій або ж припущень, чи то пак пропагандистських перекручувань. Почну з останнього. В інтернеті можна натрапити на дивну статтю «Четверо американців в олімпійській Москві». Із заголовка складається враження, наче справді ці чотири представники США були і змагалися на Олімпійських іграх 1980 року. Але це не так. Автор вводить читача в оману одразу ж, а потім пише нісенітницю про чотирьох боксерів: «В умовах жорстокого політичного бойкоту від США, у столиці все-таки виступили четверо атлетів з американськими паспортами». Хто ж вони такі? Ось відповідь: Майкл Сильвестер народився у США, але на змаганнях представляв Італію; Альберто Меркадо, Луїс Пісарро, Хосе Анхель Моліна – всі троє представляли Пуерто-Ріко. Таким чином, жодного спортсмена – громадянина США не було серед учасників Олімпійських ігор у Москві.
Отже, ми з’ясували: спортсмени США не брали участі в Олімпійських іграх 1980 року. Однак щодо туристів ми цього не можемо стверджувати. Адже знайшлися прихильники «спорту поза політикою» серед американців. Хоча їх було небагато, однак вони були напрочуд помітними та медійними постатями. Кілька громадян США зробили «інформаційну картинку» для пропаганди комуністичного режиму й поширення його образу на весь світ.
Хто ж вони, ці американці, зірки радянської пропаганди? Двох мені вдалося ідентифікувати: Нік Пол та Ден Паттерсон. Припускаю, що окрім них були й інші або ж ні. Що нам відомо про Дена Паттерсона? Він у віці 21 року приїхав до СРСР, напевно, як турист, і розгорнув прапор США на стадіоні під час церемонії відкриття Ігор. Ось і все. Цікаво було б дізнатися про нього більше.
Справжньою «зіркою» та «героєм» для радянської пропаганди став Нік Пол. По-перше, тому, що він один із небагатьох американців, які приїхали до СРСР. По-друге, Нік має унікальний олімпійський рекорд! Цей рекорд є справді фантастичним, і я думаю, що його ніхто не перевершить. Принаймні найближчим часом. Однак про це олімпійське диво мало хто знає у світі. Тож маю нагоду розповісти цікаву історію його життя та любові до Олімпійських ігор. Отже, йдеться про американця Ніка Пола, який відвідав 12 Ігор Олімпіад, починаючи з перших Олімпійських ігор сучасності 1896 року! Уявляєте таке дивовижне явище? Звісно, пропагандистські ресурси Радянського Союзу не могли оминути постаті Ніка Пола. Та й він сам не був проти такої пристрасної комуністичної уваги.
Преса СРСР дуже прихильно писала про Ніка Пола: «Традиційна пресконференція заступника голови Оргкомітету «Олімпіади-80» Володимира Попова підходила до кінця, коли журналістам представили незвичайного гостя Ігор. Сухорлявий, засмаглий містер Нік Пол приїхав до Москви зі Сполучених Штатів Америки. Дивного в цьому нічого немає. Адже на Олімпіаді акредитовано десятки американських офіційних осіб, арбітрів, журналістів, ще більше тут туристів, які дуже засмучені відсутністю своїх спортсменів». Тут пропаганда свідомо перебільшує інформацію про присутність американців та їх засмученість. Далі читаємо: «Ніку Полу безглузде рішення адміністрації Білого дому особливо не подобається. Він хоча й рядовий любитель спорту, однак за свою відданість ідеям олімпізму заслужив, щоб до нього прислухалися».
Тобто радянська пропаганда вважає, що до думки пересічного громадянина влада має дослухатися. Це ніби й дуже добре. Але ж тоталітарний комуністичний режим у СРСР аж ніяк не дослухався до своїх громадян. Тож чому американська влада мала почути Ніка Пола?
Олімпійський рекорд Ніка Пола
Тепер розповім детальніше про олімпійський рекорд Ніка Пола. За словами Ніка Пола, його, чотирирічного хлопчика, до Афін привіз батько, який був доволі обізнаний у спорті: «1896 року батько, неабиякий знавець спорту, взяв мене, чотирирічного, на І Олімпійські ігри в Афіни. Вони справили на мене незабутнє враження, особливо церемонія запалення вогню. Пізніше Олімпіади, їхня пропаганда стали змістом мого життя. За першої-ліпшої нагоди вирушав на Ігри в усі куточки землі: був у Стокгольмі, Антверпені, Лондоні, Хенсількі, Римі, Токіо, Мюнхені, Монреалі, на всіх Іграх у своїй країні. І ось тепер дістався до Москви».
Ви можете собі уявити такі масштаби подорожей усім світом заради Олімпійських ігор? Додам до міст проведення Ігор ще й роки, щоб збагнути глобальність таких відвідувань географічно й у часі. Отже: 1896 – Афіни, Греція; 1904 – Сент-Луїс, США; 1912 – Стокгольм, Швеція; 1920 – Антверпен, Бельгія; 1932 – Лос-Анджелес, США; 1948 – Лондон, Велика Британія; 1952 – Гельсінкі, Фінляндія; 1960 – Рим, Італія; 1964 – Токіо, Японія; 1972 – Мюнхен, ФРН; 1976 – Монреаль, Канада; 1980 – москва, СРСР. За словами Ніка Пола, деякі Ігри він пропустив із різних причин. Наприклад, 1936 року до Берліна він не поїхав тому, що протестував проти нацистської влади Німеччини, а 1956 року до Мельбурна (Австралія) йому завадив приїхати брак коштів.
Перебуваючи 1980 року в москві під час церемонії відкриття Олімпійських ігор, він зі своїм 21-річним співвітчизником Деном Паттерсоном, а Ніку Полу вже було 88 років, розгорнув прапор США. Про це Нік Пол розповідав таке, відповідаючи на питання, до речі, американського журналіста.
– Чому ви на відкритті Ігор розмахували прапором Сполучених Штатів Америки? Що це, політична акція?
– Все значно простіше. На трибуні, де я сидів, були і наші туристи з прапором. Я був приємно здивований тим, що московська Олімпіада все-таки побачила американський прапор і вирішив сфотографуватися на його тлі. Гадаю, в цьому немає нічого поганого. Навпаки – хай у мене вдома люди дізнаються і побачать, якою приязною була реакція москвичів. Побачивши гостя зі Сполучених Штатів, вони стали по-дружньому мене вітати.
Напевно, Ніку Полу ніхто не підказав, що всі ті, хто його оточував, були не прості глядачі, а, певно, агенти спецслужб. Тому вони йому й підігравали у цьому штучному олімпійському театрі на трибунах.
Далі інтерв’ю Ніка Пола залишається цікавим. Зокрема, журналіст питає його таке:
– Ви, судячи з усього, позитивно ставитеся до Ігор у Москві. А як ставляться організатори до вас?
– Дуже гостинно! І не тільки офіційні представники Ігор, а й прості люди. Якось я, гуляючи Москвою, втратив орієнтацію і заблукав, а в кишені лежав квиток до Великого театру… Звернувся до перших зустрічних. Вони, дізнавшись, які в мене труднощі, не тільки показали дорогу, а й провели мене до самого театру. Приємно спілкуватися з такими людьми».
Нік Пол такий довірливий або ж справді зачарувався комуністичною гостинністю. Я впевнений, що його супроводжували, стежили за ним, потім указали дорогу й «люб’язно» провели під наглядом до театру. Враховуючи, що на той час з усіх міст, у яких проводилися олімпійські змагання, влада примусово вивезла тисячі громадян, то натрапити на пересічного мешканця було дуже складно. Хіба що на агента КДБ.
Я маю припущення, що Нік Пол відвідав Олімпійські ігри 1984 року в Лос-Анджелесі (США). Поясню, чому я так думаю. По-перше, Ігри проводилися на батьківщині Ніка Пола, у США, а він говорив, що не пропустив жодних Ігор у США (можливо, й зимових Олімпійських ігор). По-друге, в інтернеті я знайшов інформацію про Ніка Пола, який народився у 1892 році (саме цього року народився наш герой), а помер у 1987 році. Тож якщо це роки життя Ніки Пола, про якого я пишу, тоді є ймовірність, що він справді відвідав Ігри 1984 року!
Водночас захоплення Ніком Полом та його друзями «комуністичним раєм», напевно, було короткочасним. Адже одна справа – приїхати на Олімпійські ігри, а інша – жити в тій країні. Чи багато ми знаємо американців, які прижилися в СРСР? Ні, справді їх одиниці. Напевно ж, атмосфера там не така, як у США! Отже, відвідавши чергові Олімпійські ігри 1980 року, Нік Пол, напевно, став чемпіоном. Його рекорд вражає, його відданість олімпійським традиціям мотивує. Однак його ввічливе й виправдовувальне ставлення до тоталітарного режиму СРСР засмучує.
Автор: Олексій Лях-Породько
