Напередодні проміжних виборів, сподіваючись на найкращий результат і для Америки, і для України, погляньмо на подію, що сталася 50 років тому: невелику зустріч, яка суттєво вплинула на подальший розвиток подій і наслідки якої відчутні й сьогодні.
П’ятдесят років тому, 9 листопада 1976 року, десятеро небайдужих і мужніх громадян України на чолі з українським письменником, поетом і дисидентом Миколою Руденком зустрілися в Києві та створили Українську Гельсінську групу (УГГ). Їхня місія полягала в тому, щоб стежити за дотриманням Радянським Союзом положень Гельсінського заключного акта щодо прав людини. Підписавши Заключний акт роком раніше, у серпні 1975-го, 35 країн, серед яких Радянський Союз, Сполучені Штати, Канада та європейські держави, офіційно зобов’язалися поважати права людини.
У червні 1976 року в Москві група відомих радянських дисидентів створила Московську Гельсінську групу. Її поява стала поштовхом до створення Української Гельсінської групи, яка, своєю чергою, сприяла появі подібних груп у Литві, Грузії, Вірменії та інших союзних республіках. Українська Гельсінська група зрештою стала найбільшою – вона налічувала 39 осіб – і водночас однією з найбільш переслідуваних.
Українська група, як і інші гельсінські групи, зробила сміливий крок: вирішила буквально сприйняти добровільно взяті Кремлем зобов’язання у сфері прав людини, передбачені Гельсінським заключним актом, і заявила про своє законне право існувати як відкритий громадський рух на захист прав людини та основоположних свобод.
У численних меморандумах і відкритих листах УГГ документувала безліч кричущих порушень прав людини, зокрема становище політичних в’язнів, серед яких українці становили непропорційно велику частку. Група наголошувала на важливості індивідуальних прав, зокрема свободи слова та совісті, демонструючи прірву між радянською пропагандою й суворою реальністю. УГГ вимагала дотримання політичних, економічних, соціальних і культурних прав.
УГГ викривала численні злочини радянського комуністичного режиму в Україні. Її члени засуджували русифікацію, яка на той час була особливо інтенсивною. За словами історика Ярослава Грицака, зневага до української мови сягнула такого рівня, що людям, які розмовляли українською в громадських місцях — у транспорті, магазинах чи бібліотеках, — іноді казали: «Говоріть людською мовою!»
УГГ також протестувала проти радянського етноциду — систематичного придушення мовної, історичної, релігійної та культурної ідентичності України. Тим самим група викривала спроби Москви розмити неросійські ідентичності задля створення штучної, однорідної та русифікованої радянської нації. Група прагнула визволення України від колоніального панування й уявляла об’єднану Європу, у якій Україна могла б реалізувати свої національні та демократичні прагнення. Правозахисну діяльність її члени поєднували з підтримкою національного суверенітету України.
Наскільки рішуче українська група прагнула домогтися поширення положень Гельсінського заключного акта на народ України, настільки ж рішуче авторитарний радянський режим намагався її придушити. Не дивно, що саме українці зазнали найжорстокіших переслідувань серед усіх радянських моніторингових груп. Упродовж двох років після створення групи всіх десятьох її засновників засудили до 7-10 років ув’язнення з подальшим засланням. Однак це не зупинило ще 31 мужнього чоловіка й жінку, які приєдналися до неї, причому деякі з них на той час уже відбували покарання в трудових таборах за мирне здійснення своїх прав.
Зрештою 39 із 41 члена групи пройшли через в’язниці, трудові табори, заслання або каральну психіатрію. Сукупно їх засудили до більш ніж 550 років позбавлення волі. Четверо членів групи – співзасновник Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин і видатний поет Василь Стус – померли під час відбування покарання. Василь Стус помер 1985 року в сумнозвісному таборі «особливого режиму». Те, що довелося пережити цим чоловікам і жінкам, свідчить про їхню мужність, стійкість і непохитну відданість принципам, закріпленим у Гельсінському заключному акті, а згодом – у документах Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та інших міжнародних угодах.
Деякі члени групи після репресій змогли емігрувати. Микола Руденко, Раїса Руденко, генерал Петро Григоренко, Ніна Строката-Караванська, Надія Світлична, Леонід Плющ, Данило Шумук і Петро Рубан продовжували відкрито говорити про порушення Радянським Союзом прав людини та національних прав, зокрема під час слухань у Конгресі США (Адвокація на підтримку Української Гельсінської групи та прав людини в поневоленій Україні, особливо з боку Конгресу США та Гельсінської комісії у співпраці з українсько-американською громадою, – це окрема тема, якої я вже торкався раніше й до якої маю намір повернутися в майбутньому).
Українська Гельсінська група перевела національно-визвольну боротьбу України у площину універсальних прав людини. Її члени заклали правове й моральне підґрунтя незалежності України. У 1988 році, коли горбачовські реформи гласності та перебудови почали набирати сили, члени УГГ створили Українську Гельсінську спілку (УГС) – громадський та опозиційний рух. Невдовзі, у 1989 році, члени УГГ та УГС відіграли ключову роль у створенні й розвитку Руху – масового громадського руху, який мобілізував мільйони українців на боротьбу за незалежність. Я вважаю В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня та Левка Лук’яненка — колишніх політичних в’язнів і ветеранів Гельсінського руху – батьками-засновниками незалежної України.
Мужність, шляхетність і моральну ясність членів Української Гельсінської групи важко переоцінити. Вони були значно більшим, ніж просто нонконформісти, хоча навіть така позиція вимагала неабиякої мужності у вкрай репресивній радянській державі. Відверто кажучи, бути нонконформістом і «розгойдувати човен» непросто в будь-якому суспільстві, навіть демократичному. Вони говорили владі правду. За величезну жертву, яку вони принесли, – за те, що піднімали голос тоді, коли мало хто з цілком зрозумілих причин був готовий або здатний це зробити, – вони заслуговують на нашу глибоку вдячність і повагу.
Трагічно, але через 50 років після створення Української Гельсінської групи та через 35 років після відновлення незалежності українці знову стикаються з грубими й безперервними порушеннями Росією десяти основоположних принципів, закріплених у Гельсінському заключному акті. Ці принципи охоплюють не лише права людини, а й суверенітет, територіальну цілісність і непорушність кордонів. Рішуче захищаючи ці ідеали перед лицем імперіалістичних та антидемократичних дій Москви, українці подають потужний приклад усьому світові.
Українська Гельсінська група сформулювала саме ті цінності свободи, демократії, ідентичності та людської гідності, за які українці мужньо борються й сьогодні. Це благородна спадщина, яка й далі живе та відлунює.
Автор: Орест Дейчаківський
