Рональд Рейган проголосив СРСР «імперією зла» та причинився до його розпаду. Путінська РФ знову загрожує Європі. У часи Рейгана СРСР загруз в Афганістані; тепер РФ застрягла у затяжній війні в Україні. Проте чи можуть повторитися на новому витку спіралі події 35-річної давнини? Домовленості замість перемоги?
Тоді і зараз
Рональд Рейган, як і Дональд Трамп, були обрані на хвилі масового незадоволення американського народу надто лівим ухилом (Картера та Байдена). Зовні є багато схожих рис у розстановці світових сил тоді та зараз. Тоді ні на мить не припинялася Холодна війна; тепер вона також триває у дещо нових формах. СРСР здійснив агресивне вторгнення в Афганістан, сподіваючись на швидку перемогу, і загруз у запеклій битві з практично усім афганським народом (який, як довела історія остаточно вже у наш час, не терпить жодного іноземного втручання і перемагає навіть найсильнішого ворога). Теперішня РФ також загрузла у війні з Україною, хоча планувала «взяти Київ за три дні». Афганістанові допомагав Захід негласно; Україну підтримують відверто, як жертву агресії, котра загрожує розвалом всього сучасного світового порядку.
Тогочасний СРСР мав сферу впливу на пів світу; теперішня РФ нібито має під собою країни БРІКС.
На цьому, напевне, паралельність ситуацій вичерпується. Найнаочніша відмінність – Китай, який за Рейгана лише набирав силу і задля цього «холодно дружив» зі США та ворогував з СРСР. Нинішній Китай, з його набагато збільшеною воєнною та економічною міццю, кидає стратегічний виклик США та усій Євроатлантичній спільноті. Фактично не РФ, а Китай головує у БРІКС; а РФ для Китаю – васал.
Проте, найвизначніша відмінність між світом за Рейгана та світом сучасним полягає у тому, що за Рейгана у Європі, США, та у значній мірі в СРСР, діяло потужне «щеплення» проти гарячої війни у Європі – свіжа пам’ять про Другу світову. Навіть найвойовничішим радянським яструбам не спадало на думку всерйоз шантажувати світ ядерною зброєю, не кажучи вже про бодай якісь серйозні збройні конфлікти в Європі. Так, була гонитва озброєнь, у тому числі масового знищення, проте під доктриною обопільного знищення здійснювалася політика мирного співіснування.
Путін настільки демонстративно знищує цю політику, ніби дійсно готовий принести свою країну у жертву власним фантомним болям (які у російського народу, здавалося, вже почали загоюватися у часи Горбачова та раннього Єльцина, але напрочуд скоро відкрилися знову – у чеченських війнах, і Путін знову співпав з очікуваннями свого народу). На сьогодні зусиллями путінської РФ майже перестали діяти у світі і стримуюча сила доктрини обопільного знищення, і антивоєнне щеплення Другою світовою. Тобто, тих об’єктивних антивоєнних обставин, які стримували від війни принаймні Євроатлантичний світ у часи Рейгана, сьогодні не існує.
Проте, дедалі більше американських експертів та політиків закликає новообраного президента відмовитися від своїх сподівань на швидке закінчення війни в Україні та натомість взяти курс на рішучу перемогу України. При цьому наголошується на системності виклику з боку антизахідних держав, які об’єдналися у так званий «союз доцільності», утворивши, за словами одної з численних статей з цієї теми, «вісь перевороту» світового порядку.
Цій темі присвячено чимало статей у американській пресі, прихильній як до демократів, так і до республіканців. Зокрема, екслідер меншості у Сенаті Мітч Макконнелл у докладній статті у Foreign Affairs доводить, що ізоляціонізм деяких політиків з оточення Трампа, а також заклики до розгортання убік Індо-Тихоокеанського регіону за рахунок послаблення уваги до Європи і особливо до України, загрожує спалахом війни безпосередньо між РФ та НАТО.
«Протистояння з Китаєм вимагатиме від Трампа відкинути короткозору пораду про те, що він віддасть цьому виклику пріоритет, покинувши Україну. Перемога Росії не тільки завдасть шкоди інтересам США у європейській безпеці та збільшить військові потреби США в Європі; це також посилило б загрози з боку Китаю, Ірану та Північної Кореї. Дійсно, коливання перед обличчям агресії Путіна вже загострили ці взаємопов’язані виклики», – зазначає Макконнелл.
Макконнелл відверто закликає Трампа відкинути ізоляціонізм у будь-якій формі та суттєво збільшити інвестиції в оборонну сферу і модернізувати Зборйні сили США. Ізоляціонізм сьогодні може призвести до таких же жахливих наслідків, як і на початку Другої світової війни, – наголошує колишній сенатор.
Росія справді загрожує Заходу війною
Нинішня РФ уже виношує плани розвалу Євроатлантичної спільноти – чи то гібридною війною, чи то за допомогою низки «спеціальних заходів» агентурно-шпигунського штибу. За сучасних технологій, як видно на численних випадках чи то при виборах у країнах Європи та у США, чи то у різних операціях ФСБ та ГРУ, така війна є цілком можливою – і країни до неї готуються.
Проте, чи готова РФ піти на країни НАТО гарячою війною? Це залежить виключно від її воєнного потенціалу – ідеологічно та морально вона цілком готова. В Україні вона загрузла, проте повільно просувається на Донеччині, анітрохи не зважаючи на неймовірно великі втрати і залучивши на Курщині північнокорейські війська. Заради задоволення фантомного болю Путін навіть пішов на принизливу втечу з Сирії.
Тож про який потенціал йдеться, коли РФ готується перенести війну у країни НАТО? Це – системне налаштування РФ на довготривалу «екзистенційну» війну проти Західної цивілізації.
«Путін змінив Росію таким чином, що вона залишатиметься викликом для Заходу доти, доки він перебуває при владі, а, ймовірно, й задовго після нього», – зазначають Андрея Кенделл-Тейлор (була у 2015 – 2018 рр. заступником офіцера національної розвідки з питань Росії та Євразії в Раді національної розвідки США) та Майкл Кофман (ст. наук. cпівробітник у Фундації Карнегі) у виданні Foreign Affairs. У цій докладній статті показано, що і сама РФ, і обставини визріли для її спроби зруйнувати стабільність НАТО, якщо вона не отримає поразки в Україні.
У цю системну підготовку російського суспільства до довготривалої війни входять репресивний режим, перебудова економіки на суцільний воєнний табір, зміцнення «союзу доцільності» з Іраном, Північною Кореєю та Китаєм і дедалі більше загострення конфлікту із Заходом. А схильність Путіна водночас до ризикування та до помилок у розрахунках ще посилює ризик війни між РФ та НАТО, – показують автори.
За такого ризику будь-яке послаблення уваги США до Європи, особливо переорієнтація на Індо-Тихоокеанський регіон (до чого схиляють Трампа деякі політики з його оточення), надихне Путіна на здійснення його задумів у Європі.
«Нинішній маломасштабний конфлікт із країнами НАТО, ймовірно, триватиме, доки російська армія не відновиться — процес, який може тривати роками. Але Кремль шукатиме можливості для подальшого підриву НАТО. Москва все ще матиме підстави для обережності, не в останню чергу тому, що вона вважає Альянс вищою силою. Але вона може піддатися спокусі, якщо стане ясно, що союзникам — насамперед Сполученим Штатам — бракує рішучості щодо колективної оборони. Кремль буде найбільш схильний до таких розрахунків, якщо Сполучені Штати будуть залучені до великого конфлікту з Китаєм в Індо-Тихоокеанському регіоні, який Вашингтон вважає своїм найвищим пріоритетом національної безпеки. Якщо Кремль розрахує, що Вашингтон не стане або не зможе стати на захист Європи і що сама Європа не зможе перемогти, тоді Москва може націлитися на країну на східному фланзі НАТО, змусивши НАТО відповісти», – зазначають автори.
Хвіртка можливостей
Путінський режим, схоже, не виказує жодних ознак вичерпаності або наближення якихось змін. Навпаки, на річній пресконференції Путін наполягав на своїх ультиматумах попри всю їх доведену нездійсненність та нереалістичність.
Проте, майже раптова втеча росіян з Сирії показала, наскільки путінський режим виснажений. Він не може воювати на два фронти, облишмо намагання воювати з НАТО. Багато експертів наголошують на виснаженні економіки РФ.
Крім того, репресивний режим у РФ невпинно посилюється, разом із явно маразматичними і реакційними «законами», що штампує Держдума. Це, звісно, тримає суспільство у постійному страху, проте «надто сильна залежність від цього, як це зробив Путін, може збільшити ймовірність того, що лідери зроблять дестабілізуючі помилки», – зазначають Кендер-Тейлор та Кофман.
Отже, маленька «хвіртка» можливостей для Заходу є між посиленням диктатури Путіна та раптовим падінням режиму, до чого Захід навіть не готується (принаймні, це майже не обговорюється у провідних ЗМІ).
Що можна і треба зробити? Перш за все, кинути ресурси на попередження у Сирії не тільки відновлення ІДІЛу, але й реставрації російського впливу на країну (наразі ненависть до росіян там, напевне, сягає максимуму – отже, треба не прогавити слушний момент). Відкинути всі утопічні сподівання на те, що РФ «допоможе» проти ІДІЛ. Не тільки не допоможе, але й скористається.
Зробити спробу, нехай і запізнілу, підтримати проєвропейські сили у Грузії (яку відверто прогавили).
Далі, набагато більше уваги приділити агентурі РФ у Європі та США (чи сприятиме цьому кандидатка на голову Нацрозвідки Габбард?!).
Треба уважно придивитися до тих росіян, які протистоять режимові, не тільки за кордоном, але й, ризикуючи свободою та іноді життям, у РФ. Так, вони чубляться, не мають спільної стратегії, часто-густо захищають імперські інтереси «без Путіна» – все це правда. Але нагально необхідно уважно вивчити досвід роботи з антифашистами під час Другої світової та збагатити ці підходи сучасними підходами і технологіями. Інших антипутінців у нас немає, тож треба взаємодіяти з тими, які є. Людям притаманно змінюватися, тож треба вести копітку роботу у бажаному напрямі. Звернути більше уваги на легіон «Свобода Росії», який стікає кров’ю на українських фронтах.
Але найголовніше – негайно припинити будь-які теревені про скорочення (облишмо припинення!) підтримки України у всіх можливих напрямках і всіма засобами! Навпаки, треба зробити висновки з надто обережної позиції адміністрації Байдена (можливо, частково виправданої на той час, бо РФ була сильніше і ризики великої війни ще не були остаточно оцінені). Треба, нарешті, поставити стратегічну мету – перемога України, а не «нічия» у перемовинах, які, до того ж, можуть і відбутися, бо Путін у цьому не зацікавлений.
Ділок чи лідер вільного світу?
Дональд Трамп за своїм характером є ділок і намагається перенести підходи ділка до зовнішньої та внутрішньої політики. Задля досягнення своїх цілей (поставлених ним самим або обставинами) він користується найрізноманітнішими прийомами, від відвертого «шоуменства» до витонченої юридичної казуїстики, закулісних каналів і навіть не гребує погрозами (найнаочніший приклад – погрози Ліз Чейні відкрити проти неї карну справу лише за те, що вона підтримала імпічмент після сумнозвісного нападу на Конгрес 6 січня 2021).
З позицій ділка Трамп намагається підійти й до розв’язання російсько-української війни, напевне, роздумуючи над різними планами, які йому пропонує його оточення. Всі варіанти планів зводяться до організації перемовин між РФ та Україною у різних форматах за посередництва США.
Скоріше за все, Трамп бачить таких ж ділків у Путіні та Зеленському (якого із злою іронією обізвав «найкращим ділком», напевне, приревнувавши, що президент України забере це «почесне звання» у нього самого). Отже, Трамп сподівається чи то спокусити Путіна частковим зняттям санкцій з РФ, чи то погрожувати тим, що озброїть Україну настільки, щоб вона була здатна перемогти; а якщо, мовляв, Зеленський відмовиться від перемовин, він припинить допомогу Україні.
Такий підхід приречений на поразку, тому що підхід ділка жодним чином неможливо пристосувати до російсько-української війни. Ця війна не є ані особистою «розбіркою» між Путіним і Зеленським, ані навіть теріторіальною суперечкою. Ця війна, почавшись виключно через фантомні болі Путіна, який спромігся занурити свій народ у найтемніше мракобісся, переросла у цивілізаційну війну між вільним світом та диктаторськими режимами «осі зла», і закінчитися вона може тільки перемогою одної з сторін – з усіма наслідками для всього світового порядку.
Якщо Україні не створять можливості перемогти, навіть якщо змусять обидві сторони до якоїсь «нічиєї», тобто, тяжкого компромісу з втратою Україною окупованих територій, то через кілька років війна не тільки відновиться в Україні – вона перекинеться на НАТО.
Навіть якщо вдаватися до перемовин, неодмінною умовою припинення воєнних дій мають бути дієві гарантії для України та реальні важелі стримування агресивних дій РФ. Проте, якщо питання гарантій для унеможливлення нової агресії РФ проти України активно обговорюються, то про стримування РФ говорять значно менше. Але ці питання взаємопов’язані.
«Допомога Україні не є доброчинністю через співчуття до її страждань – це є інвестицією у світову безпеку, насамперед Європи», – це гасло у різних варіантах повторюється багато разів, проте все ще недостатньо наповнюється змістом. Але саме такий підхід має стати сутністю стратегічного підходу до світової безпеки.
Це і є рейганівський підхід. У сучасних обставинах це – погляд на підтримку України, спрямований на її рішучу перемогу над агресором, у контексті подальшої долі світу.
Скоріше за все, логіка розвитку подій змусить Дональда стати Рональдом. Якщо вистачить волі, стратегічного бачення і системного підходу до світової безпеки.
Автор: Надія Банчик