Українське мистецтво століттями ховали під чужими прапорами. Імена наших митців затирали, привласнювали, змінювали їхню історію так, ніби ми самі не мали права на власний голос. Проте сьогодні, коли боротьба України триває на всіх фронтах – і на полі бою, і в інформаційному просторі, і у сфері культури, з’являються ті, хто повертає нам нашу правду.
Анастасія Гудько, досліджуючи мистецтво, змінює світове уявлення про український спадок та бореться за те, щоб кожен, чий шлях пов’язаний з Україною, залишався українцем в історії. Джанет Соболь, Луїза Невельсон, Леон Голуб – це лише кілька імен американських мистців, які Анастасія повертає Україні, відкидаючи наративи колоніального минулого.
Це розмова про місію, що поєднує пам’ять, мистецтво та ідентичність. І про те, як кожен із нас, навіть далеко від рідної землі, може стати частиною цієї боротьби.
ЛС (Лук’ян Сельський): Питання, на яке багато хто досі не має відповіді: чи все мистецтво заслуговує на життя? Яка твоя суб’єктивна думка?
АГ (Анастасія Гудько): Я вважаю, що ми живемо у час перенасичення всього – і інформації, і того ж мистецтва. Вважаю, що мистецтво має викликати емоцію. Навіть якщо воно мені не подобається, це теж емоція. Але оцінку цінності будь-якого твору мистецтва мають роботи професіонали – мистецтвознавці та куратори.
ЛС: Чи правильно я розумію, що ти виділяєш два критерії цінності мистецтва? Перший – емоція, яку воно викликає. Другий – персоніфікація сприйняття мистецтва, оскільки у когось воно викликає емоцію, а у когось – ні. Відповідно, якщо воно викликало емоцію, наприклад, персони X, то воно спрацювало і виконало свою функцію.
АГ: На мою думку, викликана емоція – це успіх роботи. Насправді ж будь-що може бути мистецтвом, навіть фломастер, який я тримаю в руках. Я зараз візьму скотч і приклею його на стінку за собою, і це виглядатиме, наче Каттелан приклеїв банан дактейпом і викликав фурор.
ЛС: Але ж це симулякри, бодріярщина!
АГ: Так, це є імітація того, чого не існує. Але досі вважається, що Марсель Дюшам, коли представив пісюар і сказав, що це мистецтво, вчинив прорив.
ЛС: Мистецтво було в чому? У виклику?
АГ: І це також… У провокації. Тоді, скажімо так, це було мистецтво провокації.
ЛС: Для мене цінність банана була у тому, що він дуже швидко псується і міняє свою текстуру. І воно мені говорить про швидку минущість усього всього живого. Тут цінність – у короткій миті життя.
АГ: Бінго! Він такі сенси і вкладав. Все є швидкоплинним і вартість будь-чого буде згасати з часом. До речі, у Нью-Йорку, у Вашинґтонському парку є танцюристка – азіатка з дуже довгим волоссям, яке вона вмочуває у воду і малює ним. Біля неї стоїть скринька. І люди не тільки кидають туди гроші, але й бачать у цьому якийсь сенс. Якщо я правильно розумію, вона почала це робити під час ковіду, закладаючи у свій виступ ще більше змісту. Чи доходив цей сенс до громади? Не завжди.
ЛС: Добре, тоді чи можна картини художників, умовно, Андріївського узвозу вважати мистецтвом?
АГ: Це також мистецтво. Але, як ти правильно зауважив, воно є комерційне і некомерційне. Є люди, які малюють картини і ніколи їх не виставляють. Наприклад, маю знайомого американського художника українського походження, який співпрацює тільки з однією галереєю. Він не заробляє на своєму мистецтві. Має основну роботу, яка дозволяє підтримувати родину, а у вільний час писати картини. В принципі, він має визнання серед своїх колег. І, скоріш за все, як то часто буває, його мистецтво буде визнане вже після того, як його не стане.
ЛС: Говорячи про визнання після смерті, для мене дуже зворушливими є історії українських художників часів совєцького союзу. Усіх їх було пораховано, кодифіковано, контрольовано. Зарецький, Горська, сотні інших… Вони заробляли на життя мистецтвом, чітко відформатованим і артикульованим наглядачами, але, відходячи від правил поведінки, втрачали доступ до ресурсу. Нині ми також живемо у часи гіпертрофованої тривожності. Чи може цей стан відчуття небезпеки, тривоги провокувати більше виплеску оцієї мистецької енергії та емоцій? Де краще творити – під ракетними обстрілами чи у спокійному середовищі, наприклад, у Нью-Йорку?
АГ: Цікаве питання. Гадаю, що це залежить від митця. Деяким потрібно безпосередньо перебувати у цьому вирі нестабільності. Вони черпають з нього матеріал для створення мистецтва. Скажімо, якщо пройтись по творчості американського художника українського походження Леона Голуба, то багато його робіт – це про вбивства, гоніння, табори… про те, що він і його родина пережили.
А Дженет Собель – одна з моїх улюблених американських художниць, яка тільки нещодавно здобула славу. Вона українського походження, народилася в місті Дніпрі. Через єврейські погроми її родина на початку 20-го століття виїхала до Америки. Як всі жінки того часу, вона, рано вийшовши заміж, народила чотирьох дітей. Чоловік був підприємцем, а старший син займався мистецтвом, малював картини. Якось у нього була криза і Дженет, щоб допомогти, вирішила щось порадити. На це син відповів: «Хто ти така, щоб мені радити? Ти що, знаєшся на цьому?»
ЛС: І це був виклик!
АГ: Так! І це підштовхнуло її до рішення взяти пензлі і спробувати. Вона почала малювати і швидко стала відомою. Вона писала, як і Марія Приймаченко, в наївному стилі. Просто Приймаченко малювала з природи і уяви, а на картинах Джанет Собель зображені люди, які загинули внаслідок насильств, війни – її мистецтво пронизане цим. І це якраз відповідь на твоє питання. І Джанет Собель, і Леон Голуб жили й творили у спокійній та безпечній Америці, але уся творчість була сповнена пережитим.
ЛС: Не-митець, який став митцем, прийнявши виклик – цікавий спосіб почати малювати.
АГ: Син надихнув її, а сама Джанет Собель насправді надихнула – і це задокументовано – самого Джексона Поллока малювати в його стилі «дрип арт», чи як його ще називають all-over art. На одній зі світлин вона зображена, малюючи вдома на підлозі, посеред вітальні. Також із оповідей відомо, що вона брала фарбу і реально її «розкляцувала» по полотну, що і є основою техніки Поллока. Якось він на виставці побачив її картини і почав собі експериментувати. Це стало його фірмовою фішкою, тавром упізнаваності. Зараз про цю історію вже знають, і Джанет Собель повернули місце, яке їй було відведене історією.
ЛС: Чи ти можеш приблизно оцінити, наскільки багато вихідців з України вплинули на мистецтво США?
АГ: Скромно зазначу, що я лише на початку цього дослідження. Наразі, 126 митців є у нашій Discover Database – ресурсі, створеному саме із метою збирати в одному місці українців, які були і є частиною американського мистецтва або вплинули на нього. Однак це факт, що історія створення бази даних і проєкту Borshch of Art – нон-профіту, який я започаткувала, – почалася із одного конкретного випадку.
Якось, вкотре завітавши до Метрополітен-музею, я опинилася в крилі сучасного мистецтва. Один із експонатів займав цілу величезну кімнату. Це була чорна, квадратна, незрозуміла конструкція з дерев’яною основою, залита монохромним чорним кольором. На табличці біля неї я прочитала: «Mrs. N’s Palace, Louise Nevelson, Kiev, Russia». Ця деталь справила на мене дуже сильне враження. Це був, здається, 2015 чи 2016 рік. Тоді я подумала: «неправильний спелінг і країна походження. Це Kyiv, і це не Russia!». Але на той момент навіть не уявляла, що можу щось із цим зробити. Також той факт, що мисткиня, роботи якої знаходяться у одному із найвідоміших музеїв світу, є родом з мого міста, а я ніколи про неї не чула, дуже мене здивувало.
ЛС: Але це заронило іскру?
АГ: Однозначно. Я почала шукати інформацію про неї і виявила, що багато джерел таки підтверджують, що Луїза Невельсон народилась у Переяславі, біля Києва. Мені було цікаво дізнатися про неї більше, я замовила книжку з її біографією. Згодом, вивчаючи творчість Невельсон, було неймовірно цікаво і приємно дізнатися, що її роботи знаходяться в абсолютно усіх великих музеях Америки. Якщо точніше, 180+ музеїв, 5 випущених на її честь марок, а також титул першої і донедавна єдиної жінки, іменем якої у Нью-Йорку названа площа, на якій стоять її ж скульптури. До того ж вона зробила неймовірний проєкт прямо на куті Лексинґтон-авеню і 54-ї вулиці – Nevelson Chapel.
Я це розповідаю до того, що людина, яка в американському мистецтві відіграла одну з найвеличніших ролей, має відношення до України. Так, її дитиною в 4 чи 5 років через антисемітські погроми вивезли з України до Америки. Чи вона була сформована українкою? Однозначно, що ні.
ЛС: Але правда є правдою. І ти пішла далі.
АГ: Я була настільки захоплена цією історією, що, натрапивши на конференцію, де її онука розповідає про творчість своєї знаменитої бабусі, вирішила піти познайомитися. Зустріла у коридорі, представилась, сказала, що з України. І з того часу ми спілкуємося і, можна сказати, дружимо. Завдяки цій мисткині відбулось багато моїх зрушень взагалі у мистецтві, у організації Discover Database, бо виявилось, що таких, як Невельсон, чимало.
ЛС: І ти почала відстежувати імена американців українського походження?
АГ: Спочатку це був маленький нотатник, потім excel-табличка. Я з величезним захопленням розповідала усім своїм друзям про «знахідки». Настав час цей ентузіазм оформлювати. Так зародилась Discover Database. А потім я спитала Марію Невельсон про те, чи було хоч щось українське у їх родині. Мені дуже хотілося, щоб вона сказала «Так». Але ні. Проте Марія визнає, що це частина історії її родини.
ЛС: Але в інших митців є, напевне, спогади про Україну, зокрема, дитячі? Українські євреї, я точно знаю, дуже люблять борщ і згадують про нього.
АГ: До речі, англійською це слово правильно пишеться borshch, а варіант з t в кінці – це просто написання на ідиші.
ЛС: Тобто це ще й лінгвістичний, а не лише кулінарний спосіб боротись з російською імперськістю!
АГ: Дуже багато американських митців українського походження зазначаються як «russian»? Треба розуміти, що наше мистецтво, наша свідомість, все, що пов’язане з Україною останніх трьохсот років, було колонізовано. Ми зростали в країні кривих дзеркал. Нам видавали за правду те, що було неправдою, перекручували. Українцям потрібно багато чого пізнати заново. По-перше, ми маємо очиститись від того багажу химер, по-друге, кожен з нас, не перекладаючи відповідальності на інших, у тому числі і на державу, має займатися самоосвітою. Хочеш розібратися з певною темою? От, будь ласка, берися до справи сам.
А місія нонпрофіту Borshch of Art– це навчання людей про українське походження американських митців. Ми дізнаємось, вивчаємо, комунікуємо і займаємося просвітництвом у сфері, яка раніше не була дослідженою, упорядкованою і систематизованою.
ЛС: Було б цікаво почути імена митців, які є об’єктами такої маніпуляції.
АГ: Наприклад візьмемо Казимира Малевича. Я не історик і не культуролог, однак багато вивчаю всього, що пов’язане з мистецтвом. Зараз активно висвітлюється той факт, що Малевич народився у Києві. Це відбулось нещодавно, після того, як українці змогли дістатися до архівів. І, вивчивши необхідні документи, встановили, що Малевич – це український митець польського походження, який також практикував у росії. Правда ж, це змінює наратив, який нам був нав’язаний країною-агресором?
ЛС: росіяни, думаю, не погодяться!
АГ: росіяни десятиліттями використовували методи на кшталт «хто голосніший, той і правий», щоб утримувати вигідні їм наративи у світі. Завдяки потужній культурній дипломатії, вони просували свою версію історії та культури, вкладаючи великі гроші у створення своєї версії історії.
ЛС: Який відтак план дій?
АГ: Нам треба подавати інформацію, спираючись на факти, на дослідження, на академічні роботи. Нам треба наших майбутніх арт-істориків, кураторів вчити тому, що soviet art і russian art of the 20th century – це не з росії. Це те, що створювалося і в Україні. Людям варто підвищувати експертність у цій темі, вивчати українське мистецтво і його представників, а відтак діяти ширше. Я мрію, що з’являться меценати, які захочуть фінансувати відділи українського мистецтва у найбільших музеях та інституціях, чи просто спонсорувати тематичні виставки. Потрібно навчати кураторів, які стануть експертами в українському мистецтві, які зможуть формувати колекції, пропонувати виставки, робити належні описи. І оці всі люди повинні вже мати не колонізовану освіту й цінності.
ЛС: Тоді наступне питання – щодо майбутнього. У Європі, наприклад, багато кордонів вже стерлося. Полікультурне, поліетнічне багатоманіття дає все менше приводів ідентифікувати мистецтво відповідно до меж держави, де воно було створене. Художники часто відчувають себе людьми світу,
творять не через те, що є українцями, французами, американцями, а через те, що крізь них проходить і це мистецтво, і ці емоції, і ці цінності. Чи все ще й досі важливо ідентифікувати мистецтво за таким принципом? Чи й досі важливо, що мистецтво є пов’язаним з якоюсь країною, а у цьому випадку – з Україною?
АГ: Це точно не про меншовартість. Особливо в реаліях активної війни на знищення цілого пласту культури, мови і народу. Зараз дуже важливо відстояти своє. У нашого нонпрофіту Borshch of Art є слоган «Reclaiming Ukrainian Heritage». Тобто ми хочемо відновити справедливість, правдиво описуючи цих людей українського походження. Так, вони всі американці, але саме їхнє українське походження часто відіграє роль.
Був такий видатний, яскравий та креативний митець Давид Бурлюк, якого часто називають батьком російського футуризму. Але чому? росія привласнила це ім’я, заявивши про нього як про “свого”. Проте Бурлюк народився в Україні, його творчість пронизана українською тематикою: козаками, кіньми, сільським життям. Він досягнув значних успіхів і реалізував себе в Америці. Але чи можна відокремити його походження від творчості? Чи міг би він створювати свої роботи без впливу українських пейзажів, барв, етнічних мотивів, слів і музики?
Ми всі звідкись прийшли. За нами стоять покоління предків. Ти можеш бути космополітом, але звідкись же ти родом. І хтось твоє ДНК несе в собі, оці зашифровані коди. Ми можемо деякі моменти не знати, але ми все це інтуїтивно відчуваємо. Мені здається, що саме в Америці, країні іммігрантів, ідентифікація дуже важлива. Саме тут усі розповідають про своє походження, коріння і пишаються ним.
ЛС: Мені важливо розуміти твій шлях, бо він пояснює те місце, до якого ти зараз дійшла. Розкажи, будь ласка, як ти опинилася в Нью-Йорку і як почався твій проєкт?
АГ: У Нью-Йорк ми з чоловіком приїхали в серпні 2013 року. Чому підкреслюю, що саме в серпні? Бо це відбулося до подій Майдану і Революції Гідності. Приїхали навчатись і дивитись, як тут живуть люди. У Нью-Йорку мені хотілося спробувати себе у мистецтві і культурі, адже це місто є епіцентром всього, що тільки може бути пов’язане з мистецтвом: найкращі музеї, безліч галерей і виставок, фундації на парки під відкритим небом.
ЛС: Тож як відбувся перехід до мистецьких напрямків?
АГ: У 2018 році я вступила в Baruch College на факультет Arts Administration – управління в сфері мистецтва. Це була магістерська програма навчання, що розрахована на два роки. Мені дуже пощастило. Були різні викладачі, різні теми – від фінансів в сфері мистецтва до маркетингу неприбуткових організацій. В Америці нонпрофіти не фінансуються державою напряму. Вони отримують фінансування як від фізосіб та і від юросіб – компаній, корпорацій та інших організацій, які надають кошти на підтримку мистецтва.
ЛС: То ти пішла шляхом нонпрофіта?
АГ: Так. Коли зрозуміла, що всі великі інституції, такі як музеї чи той же оперний театр – це все нонпрофіти, то зрозуміла, що це велика галузь. Все, що вони заробляють, спрямовується на розвиток їхніх програм. Наприклад, якщо при Лінкольн-центрі є галерея, то вона має бути нонпрофітом. І, продаючи картини, ця галерея повинна спрямовувати дохід на розвиток галереї, на допомогу митцям чи якусь просвітницьку діяльність.
ЛС: Напевно, ціллю було створити якусь цінність, а нонпрофіт – це просто форма?
АГ: Так, ти дуже правильно все описав. Я людина, яка має ідею і розуміє, як цю ідею можна реалізувати. Я прагну до відновлення справедливості. Я хочу, щоб українські митці займали своє місце в історії. Хочу, щоб світ бачив Україну як країну, що дала світові багато талановитих людей, які вплинули на культуру, мистецтво, науку. Мені важливо, щоб українське походження було помічене і відзначене. І мені цікаво розвивати історію, створювати організацію, яка залишиться поза часом. Попри те, є я чи нема.
Одна картина може пережити декілька століть, та ми все одно будемо на неї дивитись, будемо дізнаватися її історію і історію її творця.
Мистецтво насправді вічне.
Більше інформації про Borshch of Art на діяльність Анастасії Гудько можна дізнатись відвідавши сайт: https://borshchofart.org/
Автор: Лук’ян Сельський