У вересні 2024 року у Вашинґтоні (DC) відбувся п’ятий за рахунком Ukraine Action Summit, організований Американською Коаліцією за Україну (ACU). Ця подія зібрала понад 500 делегатів з 47 штатів, щоб закликати до продовження військової та фінансової допомоги Україні в її боротьбі проти російської агресії. Серед ключових постатей саміту — Маріянна Третяк — Голова ради директорів ACU та одна з організаторів саміту.
Маріянна Третяк належить до нової генерації українців в Америці. Вона народилася і виросла у Філадельфії, але ніколи не забувала про своє українське коріння. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Маріянна переключила свою увагу на адвокаційну діяльність, зосереджену на мобілізації підтримки України в США. Вона є також засновницею Національного Комітету Адвокації у Лізі Українських Жінок Америки і активно залучена до благодійних та освітніх ініціатив.
З Vilni Media вона ділиться своїм баченням адвокаційної діяльності, викликами у об’єднанні українських громад у США та важливістю американської підтримки для майбутнього України.
ЛС (Лук’ян Сельський): Маріянно, я вперше у своєму житті отримав роль не лише як журналіста, але як учасника заходів, націлених на підтримку України в Америці. Цей специфічний досвід делегата Саміту суттєво відрізняється від того, який я мав в Україні, в тому числі і у контексті зустрічей з парламентарями чи загалом організації подібних явищ. Чи можу я запитати, як загалом ви дійшли до саме такого формату і в який момент стало зрозуміло, що він став ефективним і працює на бажаний результат?
МТ (Маріянна Третяк): Тут, в Америці, я народилася. Тут вчилась у школі і виросла. І з молодого віку нас вчать, що кожен американець має голос і що всі наші законодавці дбають про те, що ми, як громадяни, маємо до сказання. І такими ми виросли. Я, наприклад, пам’ятаю ще той час, коли була в університеті і дзвонила їм на підтримку якихось законів. Це є частина нашого життя. Наша ж українська громада справді зачала адвокувати на рівні федеральному, починаючи зі сорокових років. Наші люди зробили пару великих кроків і у вісімдесятих, активно обговорюючи тему Голодомору з Комітетом, який вивчав це питання. Вони навіть видавали книжки за підтримки цього конґресового комітету.
ЛС: Тобто є значна історія досвіду створення громадського впливу.
МТ: Так. Українці, які тут народилися, українські американці, вже давно знають, як це робити. Наприклад, наш Союз українок Америки (UNWLA) ще в тридцять третьому році дуже активно висвітлювали Голодомор. Ми хотіли, щоб всі у Америці про це знали. І щоб законодавці, щоб Червоний Хрест щось робив. І я думаю, в той час вони би були цілковито шоковані, якби довідалися, наскільки багато американців до нас тепер доєдналося. Оце те, чим, я думаю, найбільше відрізняється наша коаліція і адвокація тепер. До нас доєднуються такі звичайні американці, які без краплі української крові, без дружини чи чоловіка, які є українцями.
ЛС: Є Ukrainians by birth, а є Ukrainians by choice.
МТ: Саме так. Українці за вибором.
ЛС: Війна привела до Америки багато українців. Багато свіжих думок, ідей і підходів. Часто вони є дуже активними. Часто їхні світогляд і цінності багато в чому відрізняються від світогляду і цінностей тих, хто в Америці прожив усе життя. Чи є відчуття якогось розмежування «старих» і «нових» українських американців? Чи ці взаємодії посилюються на спільних платформах?
МТ: Ну подивися на мене. Я є просто американка. Я не є стара або нова. Думаю, що я дуже гарно віддзеркалюю те, що може бути в нас всіх. У нашому Союзі українок є ті, що народилися в Україні ще в тридцятих роках. А є ті, що народилися у 2000-х. Думка, що ми різні, є неправильною, бо ми всі з’єднані одним бажанням: хочемо, щоби Україна перемогла. І ми маємо голос і вживаємо його, щоб це здійснити.
ЛС: Я, до речі, нещодавно доволі випадково потрапив на одне з зібрань UNWLA у Каліфорнії. Зворушливо, що люди досить різного віку, енергії, ритму і темпу, однак усі єдині і активні. Не дивно, що так багато союзянок є двигунами цього Саміту. На сьогодні він, принаймні його офіційна частина, завершився. Які головні висновки маємо на цей момент? Чи вдалося достукатися до американських, часто дуже кам’яних сердець?
МТ: Як казав Франко, «лупайте ту скалу».
ЛС: Так! А ми всі – каменярі!
МТ: І кожного дня треба молотком бити. Тож, правдоподібно, результати ми будемо бачити впродовж наступного місяця. Конгресмени зараз йдуть додому, а далі вже будуть вибори. Але на тепер я можу сказати, що на тих зустрічах, на яких я була присутня, має дуже великий вплив слово саме не-українських американців. Коли він приходить, каже «I am Joe America» і адвокує Україну, це на них справляє враження. Відтак одне з найбільших досягнень нашого саміту – це суттєве збільшення таких хороших американців. А далі вони повертаються додому і розповідають про Україну своїм сусідам, колегам, у церкві чи на вулиці. Про те, що справді відбувається в Україні, а не викривлене російською пропагандою.
ЛС: На саміті я зустрів одного з них. Джон. Американець. Без натяку на якесь українське коріння. Його син пішов добровольцем воювати за Україну і загинув від російської ракети. Тепер Джон втратив здоров’я і спокій, у його очі важко дивитись без болю, але він вважає своїм обов’язком продовжувати справу свого сина. Він був одним із нас у складі делегації. Конґресмени його слухають, затамувавши подих.
МТ: Їхні голоси мають особливо велику вагу. Це так звані Gold Star Parents. І, знаєш, вони би могли бути дуже злі і не підтримувати Україну. Бо їхні діти не мусили туди полетіти і воювати з нами. Але оці батьки продовжують приїжджати кожного разу і говорити про Україну. Вони підкреслюють, що їхні діти пишалися тим, билися пліч-о-пліч з українцями. Це дуже, дуже цінний голос.
ЛС: Чи можемо вже знати про ефективне охоплення Саміту? Чи делегати зуміли достукатись до усіх, до кого планували?
МТ: Загалом так, але завжди є ті, які нам не відповідають, а також ті, які в цей час зайняті. Часом виникає проблема, коли не всі дистрикти мають своїх українських мешканців-активістів (constituents). У таких випадках ми робимо так званий drop-in, приходимо безпосередньо до офісу того чи іншого конґресмена і просимо про зустрчі і розмову.
ЛС: Я, сьогодні, до речі, брав участь саме у такому drop-in. Це працює. Нас дуже тепло прийняли! І важливо, що усі учасники Саміту мають чітко сформулювану позицію і перелік запитів до американських політиків.
МТ: Найперше і найважливіше – просити, щоб конґресмени і сенатори підтримували Stand With Ukraine Act. Це закон, який формалізує партнерство України і США. Це про підтримку України і тепер, і на наступних десять років. Друге прохання – використовувати свій голос і статус, щоб дати Україні нагоду бити у будь-яке місце на території окупанта. І третє – це REPO – ініціатива передачі Україні російських активів.
ЛС: Деякі політики тут кажуть, наприклад, «скоро вибори, треба трішки почекати» або «наш сенатор вже старенький, напевне вам треба говорити вже з новим, який з’явиться». Це нерепрезентативно, але це те, що я чув на власні вуха. Чи відсутність пристрасті у обговренні питань України є тенденційною?
МТ: Усе дуже залежить від того, який офіс. Завжди будуть ті, хто буде ухилятись від прямих відповідей і вдасться до дипломатії, однак ти почуєш також і дуже відверті й блискучі промови, повністю націлені на підтримку українців.
На початку війни усі підтримували Україну, усі бажали їй перемоги. Тепер у штатах є багато прихованої російської пропаганди, яку слухають пересічні американці. Вони вважають, що Україну далі не потрібно підтримувати. Наприклад, у своїх розмовах з сенаторами і конґресменами я довідуюсь, що вони хочуть підтримувати Україну, але бояться, що їх у цьому не підтримають їхні виборці. На початку війни політикам дзвонили і писали сотні американців, вимагаючи підтримати нас, а тепер зросла кількість тих, хто вимагає цю підтримку припинити.
ЛС: Це кимось організовані звернення?
МТ: Напевне, люди просто бачать щось у новинах і починають дзвонити. Я знаю, що, може, не в Пенсильванії, але в деяких інших штатах, на один український дзвінок іноді припадало двадцять антиукраїнських. Тому нам треба дзвонити, писати, приходити до політиків більше, частіше. Одне з наших важливих завдань – шляхом навчання і тренінгів допомагати нашим українцям ставати сильнішими у адвокуванні України, нарощувати адвокаційні м’язи.
ЛС: Я з великим захопленням спостерігав за тим, як у Вашингтон з усіх куточків штатів з’їжджаються українські активісти. Деякі представляють різні організації, але інші часто до жодних груп чи партій не належать. Втім, усі прибувають з однією метою. Як вдається зібрати стільки світлих людей під одним гаслом, якщо немає чіткої операціної структури?
МТ: Ми маємо одну мету, і то є адвокація. Ми тут є лише для того, щоб дати людям підтримку, допомогти зрозуміти, наскільки сильними можуть бути їхні голоси. Ті всі малі і великі організації багато чого роблять у себе на місцях, а ми їхні дії підсилюємо і доповнюємо. Крім того, ми полегшуємо їх роботу, бо ті всі закони потрібно знати, вивчати і це займає багато часу. Якщо ти, наприклад, висилаєш до України медичну допомогу, то навіщо тобі тратити час на вивчення специфічного законодавства? Для цього є ми.
ЛС: Скільки сьогодні організацій доєдналося до цього саміту?
МТ: Ми організувалися як коаліція. До неї входить 30 організацій. І тепер не достатньо просто називатись її членом. Ми ввели поняття членських внесків, щоб повноцінно підтримувати системну роботу.
ЛС: Ми на сьогодні більш-менш розуміємо ключові події, що відбудуться протягом наступних місяців. Насамперед це пов’язано з виборами, які самі собою створюють різні реперні точки. Чи є у коаліції плани прогнозувати і планувати свою діяльність, опираючись на ці точки?
МТ: Одна з наших цілей – розвивати коаліцію. На сьогодні багато організацій подалося і ми повинні їх додати. Ще одна ціль – координувати більше адвокації України не лише у Вашингтоні, але скрізь по Америці. І ми маємо наших лідерів, які роблять добру справу у себе вдома, тож наше завдання – їх плекати і посилювати.
ЛС: Чи це означає, що з цих лідерів можуть вирости нові політики, які можуть відтак піти у Конгрес?
МТ: Радше громадські діячі. А чи стануть вони далі політиками – це їх приватна справа. Перший і найбільший крок, який ми можемо зробити – це допомогти цим людям стати лідерами своїх громад, уміти спілкуватися зі своїми конгресменами і плекати з ними теплі відносини. Незалежно від партії, до якої той конгресмен належить. Це про допомогу українцям у США, це про допомогу нашій Україні.
Автор: Лук’ян Сельський