Як зробити сучукрліт читаним, а не тільки перекладеним
Український наратив, як і українські автори, крапля за краплею точить камінь іноземних видавництв. З початку повномасштабного російського вторгнення кількість перекладів іноземними мовами зростає. Згідно з даними Українського інституту книги, минулого року вийшло 80 перекладів українських книг різними мовами, що на 19 позицій більше, ніж у 2023 році. Англійська мова очікувано увійшла в топ перекладів. З цього ракурсу, справи в українських книг ідуть добре. Але чи знаємо ми, що відбувається з ними після випуску з конвеєра та потрапляння на полицю книгарні?
Ця розмова ризикує залишитися статистикою, якщо не вивчати реакцію американських читачів. Чи знають вони про нові переклади? Чи зацікавлені вони у купівлі нових книг? Які імена українських авторів вони чули?
На цю думку мене наштовхнула розмова з Олександрою Коваль, директоркою Українського інституту книги (далі — УІК) напередодні. Не без здивування я дізналась про те, як важко інституту дається налагодження контактів із видавництвами та промоутерами. Одна із причин є до болючого очікуваною — недостатнє державне фінансування та нестача рук (чи то пак голів), щоб розширювати можливості УІК.
Інша причина — це слабка комунікація між УІК та американськими книжковими інституціями. Це стосується як видавництв, — пані Олександра тактовно уникла назви одного з них, — так і більших гравців. Один із них — Бібліотека Конґресу США, відповідь на запит від якої УІК не може отримати вже тривалий час. Про який запит ідеться? Технічно, УІК може отримувати звіти про те, як «ведеться» перекладеним українським книгам в американських книгарнях. Це стосується і комбатантської (написаної військовими) та воєнної (написаної як військовими, так і цивільними на тему війни) літератури — УІК не має даних для того, щоб точно виснувати, що вона є популярною серед американських читачів. Одне джерело, з якого можна робити порівняльні висновки — це звіти про результати програми підтримки перекладів Translate Ukraine протягом останніх трьох років.
У 2023 році перекладених англійською книг від українських військових чи про російсько-українську війну, не було. У 2024 році, англійською в США видали лише одну книгу українського військового — «Хроніка одного голодування. 4 з половиною роки» Олега Сенцова. Інші дві книги — збірка Артура Дроня «Тут були ми» та «Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна — видали англійською в Великобританії та Німеччині, відповідно. Звісно, з цього не можна робити висновок про попит на літературу військових та про російсько-українську війну. Проте важко заперечити, що вона здатна нагадувати про російську агресію у медіа та головах читачів, а отже на ній потрібно робити наголос.
На ділі, інститут стикається з глухою стіною, через яку він не має достатньої інформації про популярність тих чи інших книг. Як результат — УІК не може відстежувати розповсюдження видань книгарнями та бібліотеками, переклад яких підтримав. які сам же готував до перекладу. Таким чином, ми отримуємо лише факт видання книги за кордоном і нічого про те, як її прийняли. А тим часом вона може пролежати непоміченою та знятою з полиць через незацікавлення чи недостатню промоцію, поки український бібліофіл радітиме все більшій кількості перекладів.
З хороших новин: пані Олександра відмітила зростання інтересу до української класики. За її словами, це допомагає усвідомлювати нашу літературу як таку, що має глибокі корені та традицію, а не таку, яка зʼявилася з нічого. Я безумовно з нею погоджуюсь.
А проте, що робити із сучасною українською літературою? На жаль, я не є дотичною до книжкової справи, тому не надам кваліфікованого судження. Проте як людина, яка читає та трохи слідкує за книжковими блогерами, я покладаю надію саме на них. Важливо додати — на українських блогерів.
Але підійдімо до цього з більшого масштабу, щоб поступово наблизитись до суті запропонованих рішень.
Книжкові блогери, незалежно від платформи, є рупорами трендів серед своєї аудиторії. Деякі мають філологічні ступені, що робить їх більшими експертами у літературних справах порівняно зі мною. Хоча якщо вони досі облизують трупні кісточки російських авторів за інерцією своїх університетських програм, то десь український читач їх «обскакав».
Щоб не бути голослівною, наведу кілька прикладів: Джек Едвардс чи Ханна Азеранг (канал «A Clockwork Reader») є одними із найпопулярніших книжкових блогерів на YouTube. Утім ви не знайдете на їх каналах багато (чи взагалі яких-небудь) згадок про українську літературу. Припускаю, тут є пара причин.
Перша — це банальна необізнаність з українською літературою, про що свідчить очікуваний вибір книг для ознайомлення. І коли я кажу книг, я маю на увазі українських класиків у перших результатах запиту Google та Андрія Куркова. Кілька разів траплялась і зовсім незнайома мені книга — «Vita Nostra» подружжя авторів Марини та Сергія Дяченків. Підозрюю, я була замалою, щоб знати про їх творчість. Ще одне цікаве спостереження — всі згадані автори писали чи пишуть російською. Я не маю достатньо інформації, щоб робити висновки з цього приводу, але смію припустити, що привілейованість російської мови допомогла «пробитися» їм на ринок. Та й перекладачів з російської у минулі два десятиліття було банально більше.
Друга причина — це відсутність достатньої промоції серед потенційної аудиторії. З одного боку, чимало іменитих видавництв перекладають українські книги. Українські студії при американських університетах також активно займаються розвитком цього напрямку. Ось кілька з них: Український науковий інститут Гарвардського університету, HarperCollins (які й переклали Дяченків), чи Penguin Random House (видали «Україну» Артема Чапая). Варто зазначити, що УІК успішно надає можливості для перекладу українських авторів за кордоном в рамках щорічного проєкту Translate Ukraine.
З іншого ж боку, виглядає так, ніби книги не виходять поза університетські ініціативи, щоб досягти ширшої публіки. Можливо, секрет успіху ховається у співпраці видавництво-видавництво, але для цього потрібний налагоджений ланцюжок співпраці між живими людьми, тобто сильний нетворк. До прикладу, в США автор має власного агента, який просуває його книгу та відстоює інтереси. В Україні ж ця професія майже не існує, а її функції частково перебирають на себе перекладачі або ж і самі автори. Коли відсутній такий критичний медіатор як агент, а автори не знають, як просувати себе самостійно, це створює замкнену і навіть лімінальну по відчуттях ситуацію. Іноземні видавництва не мають українських письменників на радарі, а вони, своєю чергою, не володіють звʼязками (а подекуди англійською мовою), щоб мати американського літагента.
Звісно, це не стосується іменитих авторів, як-от Сергій Жадан чи Оксана Забужко. Їх імʼя іде попереду них. Втім, навіть їх ви не зустрінете в рекомендаціях англомовних блогерів на YouTube та TikTok. Навіть поверхове дослідження результатів TikTok видає не їх, а того ж Куркова чи Гоголя (досі відомого більше як російського автора). Звісно, є і невеличкі акаунти, які дають різноманітніші опції, але, як варто очікувати, вони рідко потрапляють у стрічку рекомендацій.
Втім, не лише українські автори пишуть про Україну. Американські автори з української діаспори (а деякі й не з неї) знайшли можливість інкорпорувати дві частини свого етнонаціонального спадку у літературу. Тобто, є оригінальна англомовна література про Україну, автори якої запозичують і роблять спроби осмислити український менталітет та історію. Про це я задумалась, читаючи тексти літкритикині Ганни Улюри для Локальної історії.
Англомовні персонажі їх книг, яких заносить в український географічний чи культурний простір, створюють враження прототипів самих авторів. Цікаво поглянути на Україну з такої оптики автора-дослідника. Про що ж вони пишуть?
У цій частині я скористаюсь думками пані Ганни та власними враженнями. Нас мало здивує опис українців як похмурих стоїків, як і нагадування про болючі досвіди, що стали частиною нашого національного анамнезу. Софі Оксанен згадує про сурогатних немовлят від українських жінок, а Калана Пікхарт («Я помру на чужині» якої я вже закинула собі в список покупок) наповнила свою історію вихідцями з травмою від Чорнобиля, боротьбою на Майдані, одностатевими стосунками та роздумами про власне коріння. Зрештою, теми не сильно відрізняються від тих, про які пишуть українські автори.
Іронічно, але не неочікувано, що американський читач не підозрює про більшість талановитих українських письменників, а українські читачі не знають про авторів, які пишуть про цю вчора ще екзотичну країну. Мені дуже зрезонувало спостереження пані Ганни про те, що епізоди, які відбуваються в Україні, є повільними та нервовими у порівнянні з епізодами в рідних країнах героя — вони повинні бути дискомфортними. Україна в їх історіях — це чистилище, територія переродження. Пропоную вам переглянути обидва матеріали Ганни Улюри та вибрати собі книгу до вподоби.
Підібʼємо проміжні підсумки: співпраця між українськими книжковими інституціями (в нашому випадку УІК) та американськими натикається на ями в дорогах, що заважає відстежувати реальний прогрес українських перекладних книг. В Україні практично не існує професії літературного агента і це створює комунікаційний розрив між авторами та американськими перекладачами і видавництвами.
Підозрюю, ці діри українська сторона обʼїжджає шляхом особистих контактів між видавництвами та видавцями. Тобто, неуповноважені професіонали беруть на себе частину роботи комунікаційників. Це лише латання дір, а не будівництво нового красивого шосе, а проте чого було очікувати від країни, яка довгий час перебувала у культурній метрополії Росії? Я веду до того, що варто бути поблажливими з оцінками діяльності книжкових інституцій в Україні. Вони роблять все можливе для того, щоб витягнути Україну з тіні толстоєвськості так, щоб не тягнути її за собою. Іншими словами, щоб про українську літературу говорили не в противагу російській, а як самостійне явище. Це робота на роки, і вона доволі невдячна.
Варто віддати данину УІК — вони стабільно проводять програми підтримки перекладів та мистецьких конкурсів, спрямованих на випуск книжкової продукції. Окрім того, він регулярно представляє Україну на міжнародних книжкових фестивалях та ярмарках. У 2024 році, це були Лондонський, Болонський, Франкфуртський та інші книжкові ярмарки.
Пригадую, я говорила вам про блогерів-рятівників, і ми обовʼязково повернемось до них, але перед цим зробимо останню зупинку на видавництвах. ЇЇ передумовою став конкретний кейс — відкриття агентства перекладів української літератури The Tompkins Agency for Ukrainian Literature in Translation (TAULT) в 2019 році. Його засновниця, перекладачка Зеня Томпкінс, має українське коріння. Агентство взяло за мету видавати молодих українських авторів та тих, хто отримав міжнародні відзнаки, тим самим популяризуючи сучасну українську літературу в США. У списках виданих авторів та тих, кого планують видати, є здебільшого відомі імена Олександра Михеда, Тараса Прохаська, Вахтанга Кіпіані, Тані Малярчук тощо.
Чому нас навчає цей кейс? По-перше, промоція української літератури найбільше «горить» саме українцям або діаспорі, нічого дивного. З цього горіння може якраз і закипіти інтерес інших видавництв. По-друге, це та подібні агентства можуть стати ланцюжком між українським письменником та американським читачем. А хто може підсилити та оприявнити цей звʼязок більше — правильно, блогери.
У своєму коментарі Ганна Улюра зазначила, що книжкові блогери — це «потужний канал промоції» і дивно, що видавництва цим не користуються. Тому знову виходить так, що результати зусиль мотивованого блогера найбільше потрібні їм самим, а не видавництвам, які могли б повести їх у взаємовигідне річище. Проте навряд чи можна провести таку «аферу» між американськими видавництвами та українськими блогерами — занадто різні рівні польоту. Єдине, що залишається — це совісний український блогер, який віщатиме про перекладну українську книгу американській аудиторії. А це означає розгадувати секрети алгоритмів TikTok та YouTube на дозвіллі.
Проте, не вважайте мене за песимістку — сам факт того, що ми говоримо про те, як зробити українську книгу видимою у світі є позитивним, бо ще кількадесят років тому українську книгу треба було робити видимою в самій Україні. Нашу літературу наполегливо убивали роками, тому логічним є те, що тепер нам потрібно роками наполегливо повертати її до життя. Зрештою, книжка живе лише тоді, коли її читають.
Автор: Катерина Чорномаз