Упродовж останнього тижня у більшості українців, які спостерігають за витівками нового Президента сполучених штатів, брови повзуть угору, виказуючи здивування, замішане на збентеженні, тривозі, страху, гніві і все ж надії. Бо, без перебільшення, на кону – існування цілої держави. Ми зовсім не говоримо про перемогу, майже не говоримо про повернення територій, намагаємось не говорити про мир, позаяк більше не віримо у це слово. Втім, ми абсолютно впевнені у катастрофі, яка чекає росію. Це все сукупно примушує наші погляди, навіть якщо немає бажання, повертати у бік зображення Дональда Трампа, як наступника Джо Байдена. Наша підсвідомість створює проєкції героїчних рішень у порятунку України, які, як ми свято віримо, неодмінно прийматиме і новий президент США.
Цілком логічно і виправдано, що основним фокусом українців є самі українці. Ми поки не мали нагоди взяти участі у турботі про весь світ і лише вчимось цьому мистецтву. Одна з його основних складових – уміння розшифрувати думки й наміри не лише ворогів, але й союзників. Що це все означає? Що за дикі заяви? Чому на інавгурації не згадав про Україну? Яка ще Гренландія і Панама? Він що, тепер вижене усіх українських біженців зі США? А зброю дасть? А той другий чому «зіганув»?
Якщо на мить спробувати поставити себе на місце головного президента головної країни світу, голова починає паморочитись. Йому у спадок дістався оберемок складних, невирішених (почасти невирішуваних) проблем, які потрібно спершу перетворити на завдання, а відтак знайти влучний час, нагоду, талан і сміливість, щоб почати з ними працювати. На вістрі цього гармидеру стоїть комунікаційна модель, зіткана з хаосу, маніпулятивної адаптивності й реакцій, яким позаздрять найвіртуозніші картярі.
Найважливіше розуміти – на цей момент Україна не перебуває у переліку найпріоритетніших завдань до вирішення Дональда Трампа. Вона є частиною значно більшої задачі й до того ж не сприймається ним як суб’єкт.
Створення інформаційного шуму і управління повісткою денною
Модель публічної роботи Трампа – це постійна боротьба з елементами гри, правила якої він періодично адаптує під нові потреби. Цінність і унікальність його комунікаційної активності, особливо у порівнянні з попередником (і, якщо хочете, з українським президентом), полягає у колосальній здатності формувати інформаційний простір, ледве не щодня доліплювати нові елементи, зносити старі, перевертати у трьох вимірах і примушувати уряди, змі та громадян усіх континентів обговорювати нав’язане. Ініціюючи контроверсійні, провокативні й нелогічні заяви, він неодмінно потрапляє у заголовки новин. Таким чином постійна жорстка шокова терапія:
- Змушує медіа та людей на планетарному рівні обговорювати саме його теми, а не чиїсь інші
- Тримає персонажа у епіцентрі уваги, часто витісняючи з інформпростору інші події
- Формує фон хаосу або заплутаної павутини, де лише Трамп знає усі ниточки. Таким чином контролюється власний наратив, у тому числі його коригування іноді на 180 градусів
Міграції фокусу та довільний перезапуск новинних циклів дають можливість оперативно реагувати, наприклад, на втрату актуальності наративу або обставини, які шкодять запланованим діям. Трамп швидко ініціює нові інформаційні приводи (твіти, інтерв’ю, спонтанні коментарі тощо), вправно клацаючи увагою аудиторій та реакціями опонентів, які буквально не встигають розвінчувати чи спростувати його попередні меседжі.
Тестування меж дозволеного та розвідка «боєм»
Державник відрізняється від бізнесмена насамперед тим, що сприймає державу як живий організм або ж сім’ю, розуміючи різницю між добробутом і бізнесом. Для підприємця дохідність є ключовим показником, а варіативність засобів і заходів – значно ширша. Проєкція однієї парадигми на іншу часто породжує ціннісного покруча, з одного боку відповідального за добробут народу, однак з іншого – наділеного навичками вовчих законів.
Трамп чудово розуміється на запуску безлічі інформаційних «сутностей», позаяк звик працювати в умовах ризику та агресії. Тож у комунікації він:
- Закидує різні, часто протилежні твердження, ідеї, погрози чи обіцянки
- Відстежує реакцію усіх цільових груп – медіа, союзників, опонентів, свого суспільства, інших держав та їх еліт тощо
- Швидко орієнтується на оптимальний для себе зиск, адаптуючи подальшу риторику та посилюючи тих сутностей, які викликали найбажаніший резонанс
Він ретельно вивчає усіх, оскільки усі є його противниками. Навіть усі найближчі. Якщо реакція надто різка, він може і відступити, однак невтомно накопичуватиме інформацію й складатиме детальні описові каталоги усіх персон, з якими безпосередньо або потенційно взаємодіє. Він розуміє, наскільки далеко може зайти й завжди старається розширюватись «крок за кроком». Це схоже на тактику «вікна Овертона», коли радикальні ідеї постійно фігурують в інформаційному полі, зсуваючи уявлення про норму й дозволене.
Впевненість у власній всемогутності як емпіричний фактор
З бізнес-кар’єри новий Президент США виніс позиціонування «людини, що виграє будь-які перемовини» й “владно вирішує проблеми”. Звісно, у політиці він завжди, хоч і неприродньо, відтворює цей образ:
- Логіка всесильності формує схильність діяти без глибокої експертної підготовки, яку не вважає необхідною. Комунікаційній команді, найімовірніше, працювати з таким шефом є надзвичайно складно. Він радше не дослухається і не готується, економлячи свій час для важливіших справ.
- У публічному просторі його тези сприймаються як поверхневі й каламбурні, однак він завжди доносить головну суть, ховаючи її за різними фальш-сутями. Лише ті, на кого націлені слова, переважно добре чують і розуміють послання.
Образ «суперзірки» дає Дональду Трампу цілком небезпідставну впевненість, що завжди існуватиме ядро, яке його підтримає за «прямоту й щирість» й усе пробачить. Медійні скандали, що часто змінюють один одного, підсилюють впізнаваність і мобілізують нових прихильників.
Контроль над електоратом та поляризація
Новий президент США майже завжди апелює до емоцій, саме тому є таким складним для раціонального діалогу. Його конфліктність під час виборів згуртувала довкола нього майже сектантське ядро, яке вбачало в ньому «неполіткоректного істинного лідера». Він активно розділяв (і досі розділяє) суспільство на «трампістське» та «антитрампістське» (просто усіх інших), від чого він отримував додаткову увагу медіа, бо поляризація – зручне підґрунтя для постійних новин. Також Трамп зрощує рейтинг серед специфічних категорій, які чекають від лідера “жорстких рішень” і “відвертих слів”.
Тактика “каскадних” інформаційних ініціатив
Трамп і його комунікаційна команда є віртуозами багатоканального поширення інформаційних сутностей. Через соціальні мережі (зокрема раніше Twitter/X, тепер Truth Social та інші майданчики) він може звертатись напряму до прихильників. Традиційні ЗМІ перехоплюють, цитують та запускають його заяви у своє мовлення. Офлайнові особисті виступи на мітингах, телевізійні ефіри, де він часто повторює ті ж меседжі, але з іншими деталями, створюючи відчуття «живої» постійної присутності.
Закидуючи ринок інформації «каскадами» заяв, Трамп задає тон і примушує усіх бігти за ним навздогін, чим створює проблеми і політикам, і журналістам, позаяк постійно генерує потребу спростовувати безліч своїх тверджень. Звісно, якась частина маніпуляцій завжди залишається неперевіреною, а звичайні виборці не мають часу чи ресурсу глибоко занурюватися у контекст, врешті реагуючи лише на найгучніші фрагменти.
Десь ми це вже бачили
Спостерігати за американською політичною сценою, маючи українське коріння, – це ніби дивитися «Слугу народу» в режимі реального часу, але з голлівудськими бюджетами. «Make America Great Again» – прекрасна слоган-мантра, яка змушує людей ностальгувати за «кращим минулим» та вірити, що все можна повернути назад. У Володимира Зеленського також був свій набір «магічних гасел»: обіцяли ледь не миттєво здолати корупцію, оживити економіку, зробити Україну – цитую – «успішною і справедливою». І від тих обіцянок у багатьох іскрилися очі, бо дуже хотілося повірити, що «треба тільки змінити владу – і щастя прийде». Володимир Зеленський пройшов колосальну трансформацію, мимоволі подаровану путіном, однак так і зміг вивести державу на той рівень суб’єктності, при якому можна приймати власні рішення, а не спиратись на чужі. Обм’якла комунікаційна спроможність практично не справляється з посиленням монолітності українців.
Історія показує, що втома має здатність до накопичення. Частина суспільства закономірно відмовиться спостерігати за нескінченними конфліктами, а кількість невиконаних обіцянок прямуватиме до безкінечності. Саме тому нині у Трампа золотий час – умовні 100 днів, – протягом яких новий Президент має карт-бланш на будь-які дії й будь які заяви. Критика й опір, як і у випадку Зеленського, зростатимуть, а заяви називатимуть фальшивими. Еліти ще цього року нададуть Трампу перших репутаційних втрат, а кадровий ресурс зазнає суттєвих змін.
То що ж з Україною?
Незмінним залишається одне: українцям потрібно наближати перемогу власними силами. Нині близько двох мільйонів наших співвітчизників мешкає у США. У кожному штаті є люди з українським корінням, які можуть впливати на політику, звертаючись до місцевих сенаторів чи конгресменів, нагадуючи про потребу підтримувати Україну та її право на свободу. Це, напевне, головний комунікаційний виклик — складний, багатовимірний, але вмонтований у цінності, якими завжди жила Америка.
І поки ми спостерігаємо за Трампом (чи будь-яким іншим лідером), варто пам’ятати, що глобальна політика — це не гра, в якій ми є пасивними глядачами. Саме наша суб’єктність та реальні дії всередині країни й на міжнародній арені визначають, наскільки значущим буде «українське питання» у головах світових лідерів. А грандіозні шоу з великими гаслами матимуть значення рівно настільки, наскільки ми вмітимемо не лише спостерігати, а й діяти.
Автор: Лук’ян Сельський