Становище України, яка вступає у четвертий рік повномасштабної війни з Росією, знову стає дедалі складнішим – майже так само, як і на початку вторгнення. Зростає занепокоєння, що президент США Дональд Трамп може покинути Україну напризволяще, аби догодити Путіну, або навіть об’єднатися з Росією проти Києва. Проте в лютому 2022 року мало хто на Заході вірив у шанси України вистояти перед Росією. Коли ж у 2022 році Україна почала здобувати перевагу на полі бою, Росія вдалася до ядерних погроз у відчайдушній спробі виправити свої невдачі.
Впродовж цієї війни Україна неодноразово перевершувала очікування, успішно відбивши початковий наступ Росії на Київ, повернувши значні частини окупованих територій у 2022 році та відкинувши російські війська на Харківщині й Херсонщині. У 2023-му українські оборонці продовжили утримувати лінію фронту в Бахмуті, Авдіївці та інших гарячих точках, витримуючи масовані «м’ясорубкові» атаки з боку Росії.
Коли Конгрес США упродовж понад шести місяців, починаючи з жовтня 2023 року, не надавав зброю, Україна зіткнулася з гострою нестачею артилерії. Вимушено поклавшись на піхоту для стримування проривів, ЗСУ зазнали важких втрат серед найпідготовленіших бійців. Лише у квітні 2024 року США нарешті надали Україні далекобійні ракети ATACMS – давно необхідне підсилення.
А вже в серпні 2024 року Україна вразила світ, провівши перехід кордону у російську Курську область і захопивши близько 1200 квадратних кілометрів території. Це була перша операція з часів Другої світової війни, коли іноземні війська вступили на землю Росії. Колишній держсекретар США Ентоні Блінкен заявив: «Кремль часто заявляв, що має другу за силою армію у світі – і багато хто йому вірив. Тепер чимало людей вважає, що російська армія – друга за силою в Україні».
Попри постійні контратаки з боку Москви, Україна спромоглася втримати позиції, змусивши Кремль перекидати війська з інших напрямків і навіть звертатися за підкріпленням до Північної Кореї. Наступ ще раз продемонстрував дефіцит живої сили та логістичні труднощі Росії, водночас підкресливши здатність України вести бойові дії за межами власних кордонів. Але на цьому Україна не зупинилася. Розвиваючи успіх, ЗСУ продовжили наступ у Курській області.
Та зараз на Україну чекає ще один фронт – фронт наративів. Після багаторічних російських дезінформаційних кампаній наслідки стали дедалі помітнішими. Реагуючи на дедалі більш проросійську позицію Дональда Трампа, президент України Володимир Зеленський залишився непохитним і застеріг про можливі перемовини за спиною в України. «У мене таке відчуття, що переговори відбуваються із тим самим настроєм – цього разу між представниками Росії та Сполучених Штатів. Про Україну, знову про Україну і без України. Мені цікаво, чому вони вважають, що Україна прийме всі ці ультиматуми зараз, якщо ми відкинули їх у найважчий момент».
Командир 12-ї бригади спецпризначення «Азов» Національної гвардії України Денис Прокопенко написав у соцмережах: «Хоробрості українських воїнів заздрять кабінетні генерали у всіх арміях світу. Відвага та самопожертва українського спротиву вшановуються мільйонами».
Але поки Захід втрачає рішучість, українські солдати на передовій не мають іншого вибору, окрім як продовжувати боротьбу. Для них війна ще далека від завершення.
Рефлексії українських військових
Для Андрія з позивним «Музика» з 59-ї бригади, 108-го окремого механізованого батальйону («Вовки Да Вінчі»), війна стала битвою на витривалість. Він бачив загибель незліченної кількості патріотів. Втому відчувають усі, та він і далі певен, що Україна ще здатна перемогти — якщо отримає необхідну підтримку. «Багато патріотів загинуло. Люди втомилися, але ще є чимало тих, хто може й буде воювати».
Утім, щоб продовжувати боротьбу, потрібен ключовий елемент: зброя. «Якщо Америка продовжить підтримувати нас зброєю, росіяни не зможуть виграти цю війну».
Політичні суперечки у Вашингтоні про подальшу допомогу Україні мало що означають для солдатів на передовій. Їхнє послання просте: «Республіканці чи демократи — нам байдуже. Нам потрібна зброя».
Ілля, відомий за позивним «Малік», служить у 13-й бригаді Національної гвардії «Хартія» і воює з перших днів вторгнення.
«У 2022 році майже всі намагалися внести свій внесок у перемогу, а дехто вирішив тікати — кожен діяв за покликом інстинкту. Тоді мотивація була дуже високою. Люди створювали волонтерські організації, вступали до Територіальної оборони, робили все, що могли».
Проте, коли війна затягнулася, те єднання, що панувало в перші місяці, почало слабшати. Поки багато українців поверталися до звичного життя, бійці на передовій і волонтери зіткнулися з падінням рівня підтримки. «Волонтери вже не можуть збирати ресурси у тих обсягах, що колись. Західні партнери не постачають стільки снарядів, як раніше. Якщо колись у нас на день було приблизно 200 артилерійських боєприпасів, зараз це значно менше, — каже Ілля. — Тепер більшість із тих, хто безпосередньо не задіяний у війні, просто сподіваються, що все вирішиться без них».
Діма з позивним «Паспорт» — командир роти 98-го окремого батальйону територіальної оборони, 108-ї бригади територіальної оборони. Уже майже три роки він веде своїх бійців у бій. Нині, на Південному фронті в Запорізькій області, він командує різнонаціональним підрозділом, до якого входять і бразильці, і колумбійці, що долучилися до боротьби України.
«За три роки я побачив стільки спустошення. Стільки людей залишилися без даху над головою, без домівок. Скільки переселених осіб, скільки зламаних доль. Скільки молодих чоловіків поранено, скільки з них борються з наслідками і психологічно зламані.»
«Багато хто виїхав з України. Багато хто вже не бачить тут свого майбутнього. Гадаю, частина людей ніколи не повернеться».
«Батьки намагаються вивезти дітей до Європи. Наше населення зменшується. Чимало людей не усвідомлює, що насправді відбувається. Нам потрібні серйозні гарантії від Сполучених Штатів та Європи. Нам потрібна стабільність у найближчі роки», – каже Діма.
«Звісно, всі стежать за тим, що відбувається, за зустрічами між США та Росією, — додає він. — Зростає страх, що незабаром Україну можуть залишити без підтримки. Якщо це станеться, ми не виживемо. Така реальність. Усі розуміють, що економіка ледь тримається. Більшість із того, що все ще функціонує, підтримується іноземними коштами — допомогою, яка дозволяє нам продовжувати боротьбу».
Що буде далі?
Світ спостерігає, чи Сполучені Штати покинуть Україну, а разом із нею й самі ідеали, які десятиліттями визначали західний порядок. Автократи в усьому світі прагнуть перевірити межі рішучості Америки, відчуваючи можливість зруйнувати міжнародну систему, дестабілізувати глобальну безпеку й розпочати нові війни на власних умовах.
Нещодавно Трамп заявив: «Україна взагалі не мала починати це. Вони могли б обміняти території». Також він назвав Президента України Володимира Зеленського диктатором. Видання The Economist повідомило, що адміністрація Трампа висловила бажання усунути Зеленського від влади.
Однак історія свідчить, що диктаторів ніколи не можна вгамувати поступками. Вони не реагують на поступки. Вони поважають силу й бояться наслідків. Тепер, як ніколи раніше, Україна демонструє силу, застосовуючи власні «кінетичні санкції» проти Росії.
У 2014 році адміністрація Обами поставилася до України як до другорядного питання, дозволивши Росії безкарно захопити Крим. Це рішення не запобігло подальшій війні; воно стало підґрунтям для значно масштабнішого конфлікту. Сьогодні постає те саме питання: чи Захід покаже силу поруч з Україною, чи повторить помилки минулого?
Якщо Зеленський відкинув ультиматуми Росії в найвідчайдушніший момент війни, він не повинен приймати їх тепер. Він мусить залишатися непохитним. Трамп не поважатиме лідера, який капітулює, так само й Путін. Лише одиниці насмілилися кинути виклик Трампу у Сполучених Штатах чи за їх межами. Проте Зеленський продовжує це робити. У час, коли західні лідери паралізовані страхом і нерішучістю, він став фактичним лідером вільного світу.
Автор: Девід Кириченко