Цей текст мав би бути написаний одразу після зустрічі президентів США та України у Овальному кабінеті. Вона виглядала як рутинна сходинка, одна з тисяч, необхідних для встановлення справедливого миру. Однак стала доленосною і розбудила у мільйонів людей справжню тривогу – тепер уже за долю всього цивілізованого світу.
Ще ніколи Америка не виглядала настільки вразливою, а світ не був таким близьким до повного розбалансування. Джерелом підземних поштовхів, що віщують економічні вулкани й політичні цунамі, на цей момент слугує Овальний кабінет у Вашингтоні. Перебіг подій і суперечливі заяви є стрімкими й динамічними, тож, без перевірених інсайдів, потрібен не один день, аби з маленьких комунікаційно-медійних деталей скласти більш-менш повноцінні висновки та відповісти на запитання: як діє нова суперзакрита група довірених осіб Президента США і якими є їхні справжні мотиви?
Стратегії не існує
Комунікаційна стратегія нової Адміністрації Дональда Трампа будується на швидких, хайпових рішеннях, поверхневих оцінках, культі особистості та маніпуляції. Сукупність інтенсивних короткострокових квазіефектів, окрім рецидивуючого шоку широкого кола світових лідерів, провокує помітні тріщини у фундаменті саме американських демократичних інституцій, які були запорукою стабільності наддержави протягом багатьох декад.
У команді Трампа не проглядається жодних довготривалих стратегічних планів. Усе вирішується швидко й, найімовірніше, під впливом рандомних зовнішніх подразників. Броунівський рух навколо Президента США є логічно його свідомою ініціативою. Припускаю, що він обожнює саме таку модель управління підлеглими, яка забезпечує постійну потребу конкурувати одне з одним, скасовує можливість створення стійких і впливових внутрішніх груп чи союзів, виводить з гри потенційних інших вигодоздобувачів та найголовніше – ставить усіх бодай на один щабель нижче від самого Трампа. Така модель управління дає йому певні переваги: ніхто не може заздалегідь передбачити рішень, а отже і підготуватися до них.
Трамп комунікує з членами команди переважно цинічно і маніпуляційно. Це не обов’язково означає якусь злу витончену змову: він вважає найефективнішим управлінням ставити людей у залежність від себе й не шукати стійких союзників. Сьогодні ти у фаворі, завтра — в опалі. А якщо день вдалий, то післязавтра знову можна повернутися на окреме місце улюбленця. Чи є в цьому логіка? Для нього — так. Це створює постійну конкуренцію й підживлює страхи підлеглих. Бояться, перш за все, непередбачуваності. Кожен із підлеглих розуміє, що може легко втратити зв’язок із президентом або стати «крайнім» у незручний момент. Тож вони намагаються змагатися між собою, а не сперечатися з босом.
Рольові ігри
У кожного з головних персонажів команди помітна своя головна спеціалізація. Наприклад, Ілон Маск («скандаліст») цілком свідомо бере на себе публічні образи й не боїться артикулювати непопулярні думки, яких Президент хотів би уникнути. Коли ця «губка» вбере у себе занадто багато негативу і критики, його просто повернуть назад до своїх бізнесів, і це станеться доволі шкидко. Віце-президент Венс («провокатор») грає роль вірнопідданого «фаната №1», який без зволікань кинеться «перегризти горло» будь-кому, хто критикує Трампа, і робитиме це стільки, скільки потрібно на шляху до власного президентства. Через нього Дональд Трамп показує приклад для інших: не обов’язково бути компетентним чи ціннісним, позаяк саме лояльність є ключовим критерієм цієї гри. Втім, така система працює ефективно лише на початкових етапах. У час великої кризи чи серйозних випробувань, як правило, виявляється, що потрібні рішення раптом не можуть бути згенеровані, а плани складені. Ніхто не братиме на себе відповідальності, тим часом президент ризикувати залишитися «голим королем» без почту.
Будь-яка команда, яка приходить до влади на крайньому популізмі, зі скандалами, гучними обіцянками й наелектризованим електоратом, має дуже мало часу, щоб встигнути здійснити усе заплановане. Сьогодні Дональд Трамп у шаленому темпі продукує рішення й укази (які іноді доводиться скасовувати), швидкі призначення та несподівані заяви. Часу на все дуже мало – щодалі, то активніше включатимуться різноманітні механізми противаг. Саме тому хтось час від часу діє несинхронізовано, транслюючи діаметрально протилежні думки, які відтак доводиться взаємно спростовувати.
Спостерігаючи ж за загалом доволі стрункою комунікаційною роботою Адміністрації президента Америки, цілком проглядається формування авторитарної вертикалі. Лідер, який тримає в руках абсолютну владу, оточений тими, хто беззастережно підтверджує будь-яке його слово чи рішення. Саме так працюють релігійні проповідники, «одкровення» яких підлягають негайному і безумовному схваленню. Саме тому основні виступи Дональда Трампа супроводжуються паралельними заявами вагомих посадовців, які, замість раціо, поширюють «осанну». Така система, як правило, працює у авторитарних режимах. На таких технологічних моделях добре знаються спецслужбовці КГБ/ФСБ.
Так, він просто не вникає
Здавалося б, іноді Трамп говорить, наче володіє спеціальною технікою, бажає «напустити туману» і заплутати опонентів. Але з дрібних деталей стає очевидно, що він просто не заглиблюється в деталі. Це було помітно і під час виборчої кампанії – він оперував підготованими фактами, не вдаючись у деталі й наражаючись на нищівну критику та звинувачення у брехні. Однак зараз, коли Дональд Трамп вирішує долю сотень мільйонів людей, проглядається небезпечний тренд: він не вникає у суть багатьох питань і, відверто кажучи, не дуже цим переймається, натомість покладаючись на вузьке коло радників. У результаті рішення ухвалюються чи то емоційно, чи то під впливом тих, хто у конкретний момент зумів «достукатися» і отримати президентське схвалення.
Україна для Дональда Трампа, найімовірніше, взагалі не є цікавою. Ба більше: вона його дратує, бо нагадує про «безкінечну війну», якої він не розуміє і не бажає вивчати. Він не має очевидних рішень, які примусять путіна зупинитись, і не готовий публічно визнавати цієї неспроможності. Саме тому шоу у Овальному кабінеті за участі президента Зеленського було так ретельно спланованим – вивести на емоцію, зачепивши питанням про неналежний стрій, спровокувати несправедливими репліками, вступити у суперечку і докоряти невдячністю, а відтак вигнати з соромом і засудженням. Чому Зеленський не був готовий до різних варіантів розвитку подій і чому дав себе втягти у цю пастку – це питання, хоч актуальне, але не стосується нинішньої теми. Важливе те, що саме на Зеленського комунікаційники Трампа змогли повісити відповідальність за відсутність рішення у питанні зупинки війни в Україні. Важливо також те, що така жорстока поведінка стосовно України націлена виключно на невтомне переконання росіян, зокрема путіна, у дружності намірів.
На роздоріжжі
Найбільша трагедія на сьогодні — це підрив системи цінностей та геополітичного фундаменту, які так ретельно і наполегливо вибудовували Сполучені Штати протягом майже століття: демократія, права людини, культура допомоги (USAID, «м’яка сила») помітно деномінуються. Разом зі згортанням програм та відмовою від попередніх зобов’язань нівелюється авторитет США у світі.
«Ignorance and arrogance» — це дві риси, які зараз дедалі частіше приписують Вашингтону. І найгірше, що саме серед союзників наростає відчуття, ніби на Америку більше не можна покластись, а серед опонентів міцніє надія на успіх у грі проти ослаблених Сполучених Штатів.
У дедалі ширшого кола людей виникає сумнів, що Америка настільки сильна, що її неможливо підірвати зсередини. Сьогодні в повітрі висить загроза: щонайменше половина суспільства категорично не згодна з тим, як діє президент Америки і його оточення. Інсайди з кіл демократів кажуть, що ті тепер можуть згуртуватися потужніше, ніж будь-коли. Інсайди з кіл республіканців виявляють щонайменше третину тих, хто теж не бажає грати в «авторитаризм». Найгірший сценарій – переростання цього протистояння у внутрішній розкол, над чим вже сьогодні активно працюють російські спецслужби буквально на території США: перетворити її на «геополітичного карлика» є головним планом, який виношувався не одне десятиліття у кабінетах кремля й лише зараз став реальнішим, ніж будь-коли.
Так, ще ніколи Америка не виглядала настільки вразливою. Однак американські демократичні інституції й досі надто сильні та готові проявити свою життєздатність. Питання лише в тому, якою ціною і для України, і для самих Сполучених Штатів, і для решти світу це станеться. Ми на самому початку цієї карколомної історії, і її кінцівка залежить від здатності американців повернутися до своїх традиційних цінностей у потрібний момент і сказати «стоп» руйнівним тенденціям.
Автор: Лук‘ян Сельський