У ніч на 18 травня Росія випустила по Україні 273 дрони — це була найбільша атака за всю історію російсько-української війни. Судячи з усього, цей антирекорд буде невдовзі побитий – росіяни планують зрощувати спроможність дронового терору до понад тисячі за добу. У цей же час американські медіа обговорюють майбутній «телефонний мир» Дональда Трампа: один дзвінок до Путіна, і, мовляв, стане тихо. У цих разючих розбіжностях між гарячим небом над Україною й прохолодними телестудіями Вашинґтона криється символічне усвідомлення широкої прірви нерозуміння того, що ж насправді відбуваєтся в Україні, а разом з тим – все те ж добре знайоме наївне очікування легкого вирішення складних проблем «у кілька твітів».
Головним завданням для американських українців є невпинно нагадувати, що ця війна – не чужа, бо у журавлиному клині американської історії давно б’ється українське серце. За підрахунками U.S. Census Bureau, більше мільйона громадян США відкрито називають своє походження українським. Справжня цифра є ледве не удвічі більшою — сотні тисяч нащадків першої та другої хвиль імміграції могли давно втратити мову. Але не кров.
Ще у роки Громадянської війни генерал Іван Турчин — у Штатах його знали як John Basil Turchin — командував бригадою Півночі, захищаючи союзну державу від розколу, і, хоч заслужив прізвисько «Громовержець з Росії», сам наполягав: він – українець. Коли жінки боролися за право голосу, українки створювали парафіяльні громади, де вчилися самоврядуванню. Коли Америка піднімала промислову потугу, син київського професора Ігор Сікорський спроектував перший у світі серійний гвинтокрил і відкрив завод у Коннектикуті, що понині дає роботу тисячам американців. Біженець із Фастова Ян Кум, підлітком прибувши у Маунтін-В’ю, написав код, який перетворився на WhatsApp і щоденно з’єднує дві мільярди людей. У 2004-му під Рамаді лейтенант Олександр Віндман, народжений у Києві, прикрив свій патруль від СВП і отримав «Пурпурове серце» – пізніше саме він нагадав Конґресові, що присяга офіцера — це присяга Конституції, а не політикам. Пекар Ann’s Bakery в чиказькому Ukrainian Village продає житній хліб за рецептурою 1940-х, фермер десь у Північній Дакоті вирощує пшеницю для бургерних булочок, а листоноша з Луїзіани щодня розвозить рахунки й листи. Їх люблять сусіди за щиру вдачу і порядність. Вони не відповідають за геополітичні рішення, але саме їхня повсякденна праця збудувала те, що називаємо Сполученими Штатами Америки. І всі ці люди, чиїх імен ми не знаємо – українці.
Сьогодні, коли на фронті потрібні дрони й зенітні ракети, а в Капітолії — ясний політичний курс, варто пригадати: українці не просили у Америки про притулок, вони будували її. Саме тому колишня посол США в Україні Бріджит Брінк пояснила свою недавню демісію незгодою з новою політикою умиротворення агресора: підтримка України — це підтримка американської репутації борця за свободу. Ті, хто сьогодні пропонує «компроміси», по суті знецінюють той самий внесок, яким пишаються музеї, університети й карбовані літери «e Pluribus Unum».
Як же американським українцям донести головну суть до сусідів і колег, котрі співчутливо зітхають, але воліють не заглиблюватися? Ставка на жалість виснажує й одного дня припиняє працювати. Потрібні інші тригери.
Тригер Перший — спільна історія: розповідайте, що в американській Громадянській війні воювали українці, що перший гвинтокрил злетів завдяки емігранту з Києва, що чат, у якому вони пишуть бабусі, створив хлопчик із совкового гуртожитку з-під Києва. Знайдіть безліч власних історій, відкрийте старі фотоальбоми і згадайте, ким були ваші предки, які збагатили США своїм доробком.
Тригер Другий — спільні цінності: свобода вибору, право на гідність, сила громад. Українці, будьмо відвертими, іноді краще від будь-кого іншого знають, що таке свобода. А нині, в оточенні палаючих уламків ракет і дронів, знають, як її виборювати. Українці раптом стали прикладом для американців у час, коли останніх час будити з летаргії.
Тригер Третій — дія: витрачайте хвилину розмови не на цифри втрат чи, а на конкретику маленьких кроків: знайдіть QR-код благодійного фонду на протидронові системи; напишіть листа конгресмену, а найкраще – подзвоніть йому (навіть якщо ви не є громадянином США, він зобов’язаний відреагувати); відвідайте вечір Ukrainian Social, де можна почути наживо бандуру і познайомитися з ветеранами «Азову». Якщо пошукаєте, у своєму місті/штаті ви неодмінно знайдете спосіб зробити ці цінні кроки.
Українська культура, дивом досі сконцентрована у геометрії вишивок, милозвучності пісень і мови, залишається для поліетнічного і крос-асимільованого американського суспільства найсильнішою «м’якою силою». Під час нещодавнього Дня Вишиванки десятки міст Америки сяяли жовто-блакитними барвами, а борщівські, городенківські, подільські вишиванки зупиняли погляди перехожих і в Нью-Йорку, і в Лос Анджелесі, ініціюючи для багатьох перше знайомство з Україною не через телекадри руйнувань, а через музику, сміх, їжу і ручну вишивку. Живий, персоніфікований контекст перетворює статистику на живі, людські обличчя. Тоді американці розуміють, що «допомогти Україні» означає «допомогти сусідові».
Це усвідомлення потрібне й самим українцям у США. Ми часто креслимо лінію чужини, відчуваючи себе гостями історії, але насправді перебуваємо у центрі її сюжету. Від поля бою за Бахмут до лабораторії безпілотників у Техасі простягається одна лінія опору. Коли російський дрон падає на чернігівську школу, удар відлунює в бюджетному комітеті Конґресу, і від того, хто голосніше пояснить зв’язок, залежить, чи буде в України наступний «Patriot». Голосно — не означає агресивно. Це означає говорити з гідністю і знанням власної ваги в американській історії.
Тому, коли наступного разу хтось на традиціному бек’ярдному барбекю скаже: «Може, час українцям піти на поступки?», — варто відповісти спокійно: ця країна тому й велика, що ніколи не погоджувалась на тиранію. Наші предки разом шукали шлях для ціннісної еволюції, не боячись сміливо ставати на захист тих країн, які потерпали від насилля і терору.
Допомога Україні — це не благодійність далекому «іншому». Це інвестиція у фундамент, з якого складено саму ідею США: свобода, відповідальність, винахідливість, поступ. Сьогодні цей фундамент обстрілюють дронами. І кожен долар, підпис чи пост, що їх стримує, насправді цементує американський дім, збудований мільйонами рук, серед яких українських — не злічити.
