Упродовж останнього року українці послідовно працювали над досягненням мирного результату війни — але не ціною капітуляції. Москва так само послідовно демонструвала, що не зацікавлена в мирному врегулюванні й сповнена рішучості реалізовувати свої імперські цілі. Лише президент США Дональд Трамп виявляв непослідовність – кидаючись між Росією та Україною, хоча й із надмірним креном у бік Москви. На жаль, президент США надто часто приймав брехню воєнного злочинця Путіна за чисту монету та надавав йому кредит довіри. Якщо існує шанс на справжній мир, настав час Конгресу втрутитися й продемонструвати рішучість.
За минулий рік у підході адміністрації Трампа до України було стільки «зигзагів», що це могло б спричинити серйозне запаморочення.
Нещодавній захопливий, але глибоко тривожний розслідувальний матеріал The New York Times докладно описує внутрішні баталії в адміністрації Трампа, особливо в Пентагоні, щодо політики стосовно України – якщо це взагалі можна назвати політикою. На вершині цієї дисфункційної піраміди – сам Трамп із його хаотичною, непередбачуваною вдачею, нездатністю заглиблюватися в складні питання, транзакційним підходом і браком морального компаса. Його надто часте моральне зрівнювання Росії – жорстокого агресора – та України – невинної жертви – є ганебним. Дехто стверджує, що Трамп робить це з тактичних міркувань; я в цьому не певен.
Навіть якщо припустити більш доброзичливу інтерпретацію – що Трамп щиро прагне припинити вбивства, – його поблажливість до Путіна не служить цій меті. На жаль, підхід адміністрації коштував більше – а не менше – життів, і не лише військових, а й мирних цивільних, зокрема дітей.
Путін неодноразово відкидав пропозиції припинення вогню, починаючи з березня минулого року, які в разі прийняття та реалізації бодай тимчасово зупинили б убивства або зменшили рівень насильства. Подальша жорстка лінія кремлівського диктатора – фактично «ні» кожному мирному плану, запропонованому за посередництва США, – та небажання або нездатність Трампа посилити тиск на Москву лише продовжують смерть і страждання. Ми бачимо це щодня у варварських ударах Росії по цивільних та безперервних атаках на енергетичну інфраструктуру України, що призводить до масових відключень електроенергії, коли українці змушені виживати без тепла й світла за мінусових температур.
Можна лише захоплюватися президентом Володимиром Зеленським і його командою за їхні невтомні дипломатичні зусилля з утримання адміністрації Трампа в колі союзників – особливо після невдалого старту під час зустрічі Трампа й Зеленського в Білому домі 28 лютого 2025 року. Український президент і його команда були терплячими й розумними. Вони також постійно взаємодіяли з європейськими лідерами.
Європейська солідарність з Україною була вкрай важливою — не лише через зростання зобов’язань щодо безпеки України, а й для того, щоб утримувати Трампа від повного зриву, коли він стає на бік Путіна. З’являються кроки в правильному напрямку: США підтримали європейський план, що передбачає безпекові гарантії для України, зокрема розміщення військ у разі припинення вогню. Але, попри цілком передбачувану відмову Москви від такої миротворчої місії, постає інше питання: чи можна взагалі довіряти адміністрації Трампа в реалізації безпекових гарантій з огляду на її здебільшого невтішний послужний список щодо України? До того ж варто зважати на транзакційний і вибірковий підхід адміністрації до зовнішньої політики загалом – що нещодавно проявився у військовій операції у Венесуелі та намірах контролювати Гренландію.
На жаль, Конгрес – де Україна історично мала значну двопартійну підтримку – здебільшого випав з активної гри. І це попри те, що суттєві більшості в Сенаті та Палаті представників і надалі підтримують боротьбу України за суверенітет і свободу. Члени Конгресу також розуміють, що перешкоди на шляху до миру походять із Кремля. (Відверто кажучи, мене глибоко засмучує нинішній брак рішучості Конгресу, зважаючи на мій понад 35-річний досвід роботи у двопартійній, двопалатній Гельсінській комісії з питань України та на мої публікації про історію підтримки України Конгресом.)
Є одна головна причина надмірної обережності республіканців у Конгресі: Дональд Трамп. Якби президент дав «зелене світло» й, скажімо, звернувся до Конгресу з проханням про додаткові асигнування для України, я переконаний, що Конгрес їх ухвалив би. Згадаємо: за президентства Джо Байдена було п’ять окремих голосувань із переважною двопартійною підтримкою, які загалом передбачили разючі $174 млрд для України. Так, були б нарікання з боку деяких фіскальних консерваторів і ізоляціоністів MAGA (дехто з них досі існує, хоча сам Трамп останнім часом довів, що він зовсім не ізоляціоніст).
Звісно, з огляду на те, що Європа бере на себе більшу частину тягаря – як військового, так і особливо фінансового (яке США ганебно повністю припинили), – немає потреби в таких величезних сумах, як раніше. Але Америка й надалі має колосальну зацікавленість у позитивному результаті для України, і Конгрес має підкріпити це належним фінансуванням для зруйнованої війною країни.
Єдиним значним проукраїнським законом упродовж 2025 року став Закон про національну оборону (NDAA). Він принаймні дозволяє скромний обсяг військової допомоги Україні, посилює нагляд за продажем озброєнь і розвідувальною підтримкою для Києва та підтримує зусилля з повернення й реабілітації українських дітей, викрадених Росією. Ці положення важливі й бажані, але, відверто кажучи, у законодавчому сенсі вони не зрівняються з тим, що Конгрес спромігся зробити у 2022-2024 роках для масштабної підтримки України.
Трамп нібито нарешті дав згоду на голосування щодо двопартійного Закону про санкції проти Росії (S.1241), ініційованого сенаторами Ліндсі Ґремом (респ. Південна Кароліна) та Річардом Блюменталем (дем. Коннектикут), який понад дев’ять місяців «лежав на полиці», попри майже безпрецедентні 85 співавторів. Коли я працював у Гельсінській комісії, ми щиро раділи, якщо законопроєкти, над якими працювали (зокрема щодо України), мали значно менше співавторів – навіть 20-30 з обох партій вважалося багато. І я підозрюю, що навіть у разі правок нинішній законопроєкт збере значну підтримку та легко пройде.
З огляду на непоступливість Путіна – зокрема відхилення шести ініціатив припинення вогню з березня – Сенат мав би діяти раніше. Тепер він повинен ухвалити закон без зволікань. Сенат також має оперативно розглянути двопартійний Закон про імплементацію REPO (S.2918), поданий у вересні минулого року сенаторами Шелдоном Вайтгаусом (дем. Род-Айленд) і Джимом Рішем (респ. Айдахо). Серед іншого, він заохочує президента перераховувати щонайменше $250 млн із конфіскованих російських активів кожні 90 днів, щоб забезпечити сталий потік підтримки Україні.
У Палаті представників спікер Майк Джонсон, який постійно озирається на Трампа, практично нічого не зробив для України. Не забуваймо: саме Джонсон затримав у 2024 році пакет додаткових асигнувань для України на $61 млрд, доки Трамп не схвалив його. І це сталося лише після масованого тиску — не тільки з боку проукраїнських республіканців і демократів у Конгресі та американських громадських активістів, а й з боку європейських урядів та українських НУО – щоб переконати Джонсона звернутися по благословення до Трампа.
Минулого місяця конгресмен Браян Фіцпатрік (респ. Пенсильванія), співголова Конгресового українського кокусу, та рейтинговий член Комітету з міжнародних справ Ґреґорі Мікс (дем. Нью-Йорк) очолили широку двопартійну коаліцію, яка внесла законопроєкт «Мир через силу проти Росії» 2025 року (H.R.2548). У деяких аспектах він подібний, але жорсткіший і всеосяжніший за сенатський санкційний закон. Я переконаний, що в разі голосування він пройде з істотною перевагою.
Палата представників має недвозначно показати, що серйозно налаштована тиснути на Росію, аби змусити її до змістовних мирних переговорів. І хоча в Палаті є ще жорсткіший проєкт, який підтримують лише демократи, двопартійний закон Фіцпатріка-Мікса має більше шансів на ухвалення в Конгресі, контрольованому республіканцями.
У виступі в Палаті минулого місяця колишній лідер більшості та голова Гельсінської комісії у 1985-1995 роках Стені Гоєр (дем. Меріленд), один із головних співавторів законопроєкту Фіцпатріка-Мікса, заявив, що весь вільний світ опиняється під загрозою, якщо дозволити Путіну перемогти. Давній прихильник України, Гоєр поставив запитання: «Чи дозволять Америка і цей Конгрес, щоб [Україна] стала зрадженою нацією?» Відповідь має бути рішуче «ні». Конгрес має потужну традицію двопартійної підтримки України ще задовго до її незалежності. Час припинити виправдання й діяти, Конгресе! Провал – не варіант.
Автор: Орест Дейчаківський
