Волейбольна дипломатія українців у США

Спортивна дипломатія для світового геополітичного суспільства не є новим явищем. Адже спорт як «м’яка сила» вже давно й часто використовується країнами, урядами, націями. Українці жваво використовували спортивну дипломатію, навіть у часи окупації. Бо спортовці з українським корінням були серед учасників різних міжнародних змагань дипломатичного спрямування. Наприклад, пінг-понг дипломатія Австралії та Китаю, змагання з легкої атлетики, важкої атлетики, плавання, хокею між США, Канади та СРСР тощо.

Українці серед лідерів волейболу США

Відбиванка (волейбол) як один із найпопулярніших видів спорту у світі завжди приваблював мільйони прихильників. Цим видом спорту займаються від наймолодшого віку й до найповажнішого. У США волейбол має давні та успішні традиції. Українська діаспора у США долучилась до розвитку волейболу на любительському та професійному рівнях. Прізвища українців лунають на всю країну: Тарас Ліскевич, Любомир Кормелюк, Маркіян Паславський, Нестор Паславський, Богдан Завадович, Христина Кош та багато інших достойників. Відбиванка серед українців культивувалася у Пласті, у Спілці Української Молоді, ОДУМ, були створені численні команди «Чайка», «Плай», «Довбуш», «Чорноморська Січ» та інші.

У США волейбол був популярний серед дипломатів різних країн. Тому було організовано Посольську волейбольну лігу. До Ліги долучилися команди дипломатичних місій Бразилії, СРСР, Державного департаменту Сполучених Штатів Америки, а також Український відбиванковий клуб. Звісно, що боротьба між командами мала би бути товариською. Адже грають дипломати-любителі волейболу, а не професійні гравці або ж представники національних збірних, тобто спорту вищих досягнень. Однак на практиці все було зовсім не так, не по-дружньому. Бо найбільшими порушниками, і не тільки, були представники СРСР. Вони долучали до своїх дипломатичних команд професійних гравців і видавали їх як дипломатів. Вони найчастіше скаржились і лише тільки на українців. Адже не могли бачити вільних українців без радянського ярма. Тож ці волейбольні матчі завжди були емоційними, непередбачуваними, мотиваційними. Українці їх використовували як засіб демонстрації того, що ми краще за росіян, й дошкулити їм своєю незламністю й непокірністю перед окупантом.

Юрій Саєвич на Майдані у часі Революції Гідності

Такі волейбольні «війни» почалися так: «Матчі Посольської Волейбольної Ліги за участю радянських команд не раз викликали контроверзу; звичайно, до цього були причетні українці, більшість з яких мали відношення до вашингтонської пластової станиці. У 1962 або 1963 році членами ліги відбиванкових команд іноземних посольств були також команда американського Державного департаменту і «Український Відбиванковий Клюб», в якому грали Ігор Вітковицький, Віталій Данченко, Олесь Бачинський, Микола Ставничий, Олександр Громоцький, Юрко Повстенко та інші».

Що ж трапилось цього разу? У фіналі за першість Ліги мали змагатися українська і радянська команди. Але в останню хвилину представники посольства СРСР відмовились грати. Причина – українці не представляють жодного посольства! Однак українську команду визнано чемпіоном Ліги. Як вам така дипломатія? Представники СРСР самі відмовились від фінального матчу й українську команду було визнано переможцем! Так би і сьогодні на міжнародній спортивній та олімпійській арені. Але, на жаль, такого зараз не трапляється чомусь!

Істерика представників СРСР мала місце й у наступних роках. Це не дивує. Бо вони ніколи не змагалися чесно. Завжди щось потайки намагалися порушити (допінг, прихований професіоналізм, підкуп, тиск, шантаж тощо). Наступна подібна ситуація трапилася у 1973 році. У команді Державного департаменту США грало декілька українців: Вітковицький, Громоцький та Любомир Кормелюк. Коли ж американська команда у фінальній грі здобула перемогу у першому сеті, то радянська команда протестувала проти участі саме українців й покинула майданчик. Як вам така поведінка радянських дипломатів? Спочатку вони не були проти участі українських гравців у команді США, а коли програли перший сет й зрозуміли, що не здобудуть перемогу, вирішили покинути спортивний майданчик. Це ж не дипломатично! Чи не так? Вони б мали одразу за протестувати проти участі українців. Але не зробили цього. Бо вважали, що зможуть легко перемогти американців. Не зважаючи на протести й перешкоди з боку представників радянського посольства, українці щоразу доказували свою незламність, майстерність й величезне бажання перемогти суперника та ще й такого запеклого ворога!

Що було у наступні роки? Чи ситуація змінилась? Як не дивно, так, змінилась. Бо українці не брали участь у команді Державного департаменту, а радянські «дипломати» завжди перемагали. Ось як про це пише преса: «Деякий час було досить спокійно: совєти домінували в лізі, вісім років підряд здобували першість». Ось так буває. Однак наприкінці 1970-х років геополітична ситуація кардинально змінюється. СРСР нападає на Афганістан. США закликає до бойкоту Олімпійських ігор 1980 року. У цей час дипломатичні відносини між США та «імперією зла» не найкращі, а українське питання набуває все більшої міжнародної ваги у спорті, політиці та соціально-культурній сферах. Спорт стає виразником могутності держави й міцності політичного устрою. До спорту все активніше долучаються політики, дипломати й інші офіційні державні особи й інституції. У вирі міжнародних спортивних подій (Зимові Олімпійські ігри, Олімпійські ігри 1980 року тощо) ми могли не помітити або ж взагалі не знати про волейбольні змагання, які завдяки спогадам безпосередніх учасників – Юрія Саєвича, Зенона Стахіва, Любомира Кармелюка – збережені для нас.

Отже, 15 березня 1983 року у Вашингтоні у фіналі турніру за першість Посольської Волейбольної Ліги зустрілися дві, незвичні як для спортивного виміру, команди Державного департаменту США та посольства СРСР.

У напруженому матчі перемогу святкували американські волейболісти 18-16, 9-15, 15-13. Тут варто відзначити, що до перемоги долучилися два українці, пластуни станиці у Вашингтоні – пл. сен. Юрій Саєвич та пл. сен. Зенон Стахів, які грали в основному складі. Цьогорічний фінал не був позбавлений скандалу. Про це розповідає Юрій Саєвич так: «виник дальший скандал, коли я відмовився потиснути руку капітанові радянської команди. А це сталося після того, як в газеті написали, що він був причетний до справи українського моряка Мирослава Медведя, який двічі втік з радянського корабля в Новому Орлеані, а американські власті двічі повернули його кадебістам».

Українці Юрій Саєвич, Зенон Стахів, Віктор Литвинський у складі

Кожного разу, коли американська команда здобувала перемоги, представники команди радянського посольства здіймали скандали й писали протести. Наприклад, у 1982 році, коли у команді Державного департаменту США на матчі проти СРСР грав Юрій Саєвич, то спочатку все було добре. Команда СРСР погодилась на його участь. Але коли вони програли одну гру, що позбавляє їх можливості грати у фіналі, то одразу запротестували. Стверджували представники СРСР, що пана Юрія Саєвича не було в реєстрі гравців й назвали його «ізмєнніком родіни». У результаті Ліга підтримала радянський протест і вони здолали американську команду у півфіналі 15-13, 13-15, 15-13. Ця непроста дипломатична волейбольна гра «за кулісами» була широко висвітлена американською пресою («Вашингтон Пост», «Станичні Вісті») та телебаченням (CBS).

У 1985 році чемпіоном Ліги стала відбиванкова дружина Державного департаменту США, у складі якої виступали пл. сен. Зенко Стахів, пл. сен. Юрко Саєвич, ст. пл. Андрій Стасюк та Любко Кормелюк. У півфіналі, 4 квітня, американці перемогли команду СРСР з рахунком 15-9, 15-12, а у фіналі здолали команду посольства Бразилії 13-15, 15-11, 15-14, 15-5.

Спогади учасників

Своїми спогадами про ті бурхливі спортові змагання з відбиванки зі мною поділився пан Зенон Стахів. З приємністю я згадую наше інтерв’ю. Ось що він розповідає: «У посольській лізі ми зіграли три матчі проти СРСР. Перший матч відбувся в 1982 році, і ми програли – усі дуже рівні матчі. Але Юрій Саєвич був дискваліфікований, тому що його прізвище офіційно не значилося в списку команди, хоча він був законним співробітником Держдепартаменту. Радянська команда протестувала, і наша команда програла матч.

Наступного, 1983 року, команда Держдепу США знову програла збірній СРСР у трьох сетах. Але ми були двома фіналістами, які грали за чемпіонство пізніше в березні того ж року, яке нарешті виграла команда Державного департаменту. Також додається дві статті у Washington Post про перші два матчі 1982 та 1983 років.

Крім того, радянська команда привезла проти нас двох гравців, явно колишніх волейболістів високого рівня – одного зростом близько 7 футів і зв’язуючого. І близько 100 глядачів російського посольства, щоб підбадьорити їх. Після кожної російської точки вони скандували «Саша, Паша, Гриша, Ваня, Коля».

Юрій Саєвич пішов воювати добровольцем після Революції Гідності 2014 року, коли росіяни вторглися на Донбас – у віці 70 років. Рік проходив караульну службу в госпіталі для поранених на передовій».

Направду унікальні спогади про незламний характер українських спортовців. Саме українці «давали справжній бій» радянським дипломатам, які є насправді окупантами України. Тому й то була справжнісінька війна на волейбольному майданчику.

Зараз настав час детальніше розповісти про пана Юрія Саєвича. Адже пан Зенон наприкінці своїх спогадів виокремив коротку автобіографічну довідку саме про свого гарного товариша Юрія Саєвича. Його назвали «ізмєнніком родіни», а він протистояв «легіонам Вічної Пітьми»! Чому і за що громадянина США так назвали радянські дипломати та спецслужби? Юрій Саєвич – патріот України, який пройшов палаючий Майдан у часи Революції Гідності й продовжив боротьбу за волю України на фронті, захищаючи країну від російської агресії у сьогоденні. А також він бореться з рашистами від самого початку. Я мав чудову нагоду з паном Юрієм зробити інтерв’ю.

Ось що розповів Юрій про ті вирішальні матчі з окупантом України: «При організації Пласту у Чикаго ми вирішили створити свій волейбольний клуб. Він називався «Український волейбольний клуб». Цей клуб виступав на Всеамериканських змаганнях. Я був капітаном та тренером цієї команди… Були цікаві матчі, не на високому рівні, а на дипломатичному. Вони мали великий престиж, бо були команди посольств різних країн. Державний департамент мав свою команду. Я довідався про це і звернувся до них. Адже я працював у редакції “Голос Америки” і мав право виступати у команді. Я прийшов перший раз у роздягальню, де були радянські спортсмени, і з ними трохи поспілкувався. Я з ними говорив українською, а вони зі мною російською. Після того ми їх перемогли. А вони почали називати мене «ізмєнніком родіни».

Леонід Кравчук, Юрій Саєвич, Джордж Буш старший

Ось таке ставлення від комуністів до американського громадянина з українським корінням. Юрій Саєвич не зраджував свою Батьківщину – Україну. Він все своє життя бореться за свободу України від радянської окупації та від російської навали.

Своїми спогадами про надважливі матчі у Посольській відбиванковій лізі поділився учасник тих матчів, видатний тренер Любомир Кормелюк. Він розповів наступне: «Ліга була створена серед представників різних посольств, які містились у Вашингтоні. Радянське посольство Москви також до ліги увійшли зі своєю командою. Дуже часто вигравали проти других команд держав. Ігри вважались дружніми. Ліга діяла довго до мого вступу до команди. Учасники знайомі запросили долучитись. П’ять років брав участь з Командою Держдепартаменту з ранніх 80-х років. Крім Американської команди часто грали проти світських Бразилія, Аргентина, Польща, Іспанія. Не всі доходили до фіналів. В останньому році моєї участі долучились Іван Білинський і мій син Микола. Саме того року команда США виграли проти совєтов у фіналах, що їх дуже розгнівало, дуже їм не сподобалось, що було четверо грачів з українського походження. Це був 1987 рік».

Отже, слова пана Любомира засвідчують та підтверджують затяте протистояння українців та рашистів. Саме українські гравці дратували комуністів найбільше. Бо, по-перше, українські волейболісти сильніші. По-друге, радянські терористи не могли стерпіти волю та свободу українців.

Нам є ким і чим пишатися!

Автор: Олексій Лях-Породько

Олексій Лях-Породькоспортивний журналіст, телевізійний і радіоексперт з історії спорту та олімпійського руху, науковець, блогер і письменник, який мешкає у Львові (Україна). Кандидат наук з фізичного виховання та спорту, доцент Національного університету фізичного виховання і спорту України. Член Комісії «Закордонне українство» Національного олімпійського комітету України.

Фокусується на дослідженні історії українського спорту в діаспорі та ролі українців у світовому спортивному й олімпійському русі. Автор понад 185 інтерв’ю з представниками української спільноти з 22 країн світу – від олімпійських чемпіонів і науковців до громадських діячів, тренерів та учасників знакових історичних подій. Його героїв об’єднують українське коріння, зв’язок із діаспорою та відданість ідеалам спорту, тіловиховання й Олімпійського руху.

Читайте нас у

Відкрийте більше з Вільні Медіа - Українська громада в США

Підпишіться зараз, щоб продовжити читання та отримати доступ до повного архіву.

Продовжити читання