Так уже склалося, що в Україні діє принцип світської держави, за яким церква відокремлена від системи управління, а жодна релігія не є обов’язковою. Проте, попри писані закони, люди все ж таки намагаються знайти щось більше за сухі факти й теорії науковців, заглиблюючись у різні вірування. Християни, звісно, переважають, і це заслуга історії, та все ж таки близько 120 інших релігійних напрямів знайшли своє місце на території України й у серцях наших громадян. Іслам, юдаїзм, буддизм, індуїзм та інші відкриті для нових вірян! І як же це чудово, що держава не нав’язує нам одного правильного шляху, заперечуючи решту. Адже свобода важлива в усьому, і де, як не у вірі, нам шукати її?
Не хвилюйтеся, ми не будемо розбирати кожну гілку віри, намагаючись переконати когось у теорії еволюції чи одній із біблійних версій. Як я вже сказала раніше, кожен має право обирати, що є для нього правдою. Та все ж таки, попри розбіжності в певних аспектах різноманітних релігій, існує неписане правило про базову повагу до історичної спадщини та культурних особливостей. Ми не намагаємося пролізти в мечеть у взутті, закриваємо руки та ноги перед входом до святинь, не торкаємося статуї Будди без потреби, не проходимо до вівтарної частини без дозволу і загалом поводимося шанобливо й тихо, де б ми не перебували. І це робиться якось інтуїтивно, ніхто не вчить нас бути особливо настороженими, проходячи до місця сили тих, хто сповідує ту чи іншу релігію. Адже віра – це щось невагоме, тонке й особисте. Ми дожили до подорожей у космос і чатика, що відповість на всі запитання, тож елементарна повага здається чимось загальнозрозумілим.
Та чи так це насправді? Якось так уже склалося, що, попри загальну толерантність, нам усе одно постійно нав’язують, ніби якась релігія не така «правильна» або ж «радикальніша», ніж інша. От тут хтось інтерпретує Біблію погано, а цей взагалі розглядає все під іншим кутом. Також не варто забувати, що це використовувалося як маніпуляція десятиліттями, змушуючи одних вірян іти зі зброєю на інших. І, за традицією, росіяни не надто відійшли від наших давніх предків, вкотре нагадавши українцям тут і там, з ким ми маємо справу.
У ніч проти 15 червня 2026 року через масовану російську атаку було пошкоджено Києво-Печерську лавру: виникла пожежа на даху Успенського собору площею близько 800 кв. м. Голова міської військової адміністрації Києва Тимур Ткаченко повідомив, що загоряння на території лаври сталося внаслідок прямого влучання. Також зазнали пошкоджень Скарбниця Національного музею історії України, Музей книги і друкарства України, Національна історична бібліотека України, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв та фондосховище Національного музею народної архітектури і побуту України. Звісно, пожежу ліквідували, і найближчим часом почнеться реставрація, що обійдеться приблизно у 500 млн гривень, проте, як-то кажуть, загальний настрій встигли зіпсувати. Та й деякі речі не відновити. Наприклад, віру в краще, віру в людяність та віру в любов.
Багато людей за кордоном не зовсім розуміють таке особливе ставлення до Києво-Печерської лаври, нагадуючи, що росіяни щодня обстрілюють безліч об’єктів на території України, зокрема цивільних. Важко заперечити такій правді, та й вона, звісно, має сенс. Тільки цього разу росіяни вирішили забрати не тільки бетон, нерви і, як би не було боляче і важко це усвідомлювати, життя людей, а й спробувати знести центр віри навіть для тих, хто ніколи не обирав для себе релігійних шляхів. Києво-Печерська лавра – це не звичайна капличка у підвалі, хоча й такі пам’ятки знецінювати не дуже гарно. Ні, це старовинна реліквія та важливий духовний, освітній і культурний центр Київської Русі. Так, так, саме тієї, що путін намагається привласнити собі. Вона була заснована у 1051 році монахами Антонієм та Феодосієм, а свою назву «Печерська» отримала через печери, у яких свого часу жили монахи. До речі, саме там зберігається велика кількість православних святинь. А центром вважається Успенський собор, який кожен киянин бачив приблизно мільйон разів, милуючись кольорами й духом минулого. У 1990 році Києво-Печерську лавру було внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, на що, як виявилося, російським посіпакам так само байдуже, як і на будь-які міжнародні норми.
Тоді чому стільки галасу? Звідки стільки здивування? росія вже порушила будь-які норми та мораль, перетнувши ті тонкі межі, що ми активно будували як суспільство після Другої світової війни, начхавши на правила й прописавши свої. І це правда. Ця країна винна у сотнях і тисячах смертей в Україні та в інших країнах-сусідах і, попри всі намагання її зупинити, поки що й досі продовжує втілювати свої неадекватні плани. От тільки цього разу їм хотілося чогось новенького! Тепер під прицілом були старі собори, що навіть гітлерівська шпана намагалася не чіпати. І, знаючи росію та їхнього блазня нагорі, можна сказати, що за цією атакою стоїть набагато більше символізму, ніж їхні доволі прямі звивини сірої речовини можуть осягнути. Путін намагається знищити історію, показати всім, що він – той Бог, про якого його корумпована церква весь час тріщить. Йому здається, що, забравши кілька старих ікон, можна переписати події минулого, навіяти людям, що правда лише в його очах і віра має бути лише в нього самого.
До цього вони, а під «вони» маємо на увазі еліту російської пропаганди, дуже довго йдуть. Заволодівши власною церквою, прокляті душі намагаються переконати своїх же вірян у необхідності війни, всесиллі простих смертних при кермі та одній-єдиній правді, тій, що зароджується в голові диктатора. І нам, людям, які не є частиною такого мракобісся, здається, що так легко побачити в цьому пропаганду і брехню, відсутність моральності та бездушність, але коли ти там, коли ти частина віри, – це дуже важко. І десь всередині мені гірко шкода, що держава керує тим, що мало б рятувати не тільки фізичне тіло, а й щось невагоме й вище. Але так воно вже є. росія вкотре показала своє справжнє «я», і питання не тільки в атаці на лавру. Вони перевищили всі ті ліміти дозволеного, які жива душа може собі дозволити, залишаючись при цьому такими ж гордими і марнославними.
Певно, не потрібно носити хрестик до пупа і ходити в церкву щотижня, аби бути гарною людиною чи навіть називати себе тим, хто вірить у вищі сили. росія – це прекрасний приклад, коли дії та слова несуть геть не християнські цінності. Там святять міста від коронавірусу, а коли залишається час – окроплюють ракети, просячи в Бога більш точного влучання в цивільний дім десь у Харкові. Їхні віряни не роблять татуювання та вважають це гріхом, але відправляють рідних в один кінець на війну, що почалася без причини. Вони свято обожнюють свої церкви, знищуючи сусідні місця сили. Це гра у якихось злиденних богів, і вона, на жаль, ніколи не закінчиться.
Хотілося б сподіватися, що такі прояви лицемірства не похитнуть віри ні в кого. Можливо, не всі ми бачимо один шлях до усвідомлення життя та його продовження після смерті, але нехай, попри всі відмінності, ми залишатимемося кращими, поряднішими і людянішими версіями того, що описано у всіх святих книгах на планеті Земля.
Авторка: Вікторія Грідіна
