Чи багато ви знаєте спортсменів США, які відвідували СРСР? Звісно, їх чимало. Але є один нюанс: це були або офіційні змагання, або товариські зустрічі на кшталт спортивної дипломатії, або ж приватна ініціатива чи секретна операція. Водночас є ті, хто в юнацькому віці здійснював спортивне турне європейськими країнами і при цьому, згідно з програмою, мав би ще відвідати «імперію зла». Тут варто одразу зауважити, що спортсмени США не мали великого бажання приїздити до СРСР. Хіба що за деякими рідкісними винятками, наприклад, Мухаммед Алі або ж Сідней Джексон, який під впливом різних факторів залишився у цій країні.
Історія залишила нам кілька цікавих фактів, що стосуються української діаспори у США. Зокрема, йдеться про те, що були поодинокі випадки, коли у складі американської делегації були українці. Це траплялося нечасто, однак такі історії мають місце, і вони надзвичайно цікаві, подекуди таємничі або ж навіть детективні. Адже українців із вільного світу в комуністичному СРСР не хотіли бачити. Тому кожен такий приїзд – це був виклик окупаційній системі Радянського Союзу, яка здійснювала геноцид українського народу.
Спогадами про поїздку до Фінляндії та СРСР поділився 18-річний американець, який має український родовід, – Роман Кіналь. За природою та характером він полюбляє спорт і займався футболом як гравець команди українського спортивного клубу «Черник» із Детройта, хокеєм, грав за команду Little Caesars Hockey Club, гольфом та іншими видами спорту. Також він дуже активний в українській громаді та школі, що допомагає йому зберігати свої рідні традиції.
Хокейне турне до Фінляндії та «імперії зла»
Отже, історія така: команда Little Caesars виграла національний чемпіонат у своєму класі 1981 року й вирушила в турне до Фінляндії та СРСР. Роман згадує: «21 квітня 1981 року я покинув своє рідне місто Воррен, штат Мічиган. Моїм пунктом призначення було скандинавське місто Гельсінкі, Фінляндія, а звідти – країна за залізною завісою, Радянський Союз. Моєю метою поїздки було зіграти в хокей проти найкращих команд світу».
Таку подію не могли оминути місцеві ЗМІ. Тому перед вильотом до Фінляндії команду чекали кореспонденти телеканалу Channel 7 Action, які знімали сюжет та спілкувалися з деякими нашими тренерами й менеджерами.
Далі Роман згадує таке: «Нарешті настав час сісти на літак. Ми дуже хвилювались перелетіючи над безкрайньою Атлантикою, а також від поїздки в чужу країну щоб грати в хокей. До Гельсінкі ми приїхали за вісім годин пізніше, і від неспокійної поїздки на літаку, всі дуже потребували відпочинку. Однак зі зміною часу, замість того, щоб надворі була ніч був денний час. Ми провели решту дня намагаючись виспатися».
Наступні три дні американські хокеїсти грали в хокей. Вони зіграли два матчі й здобули перемоги з рахунками 7:2 та 10:2. Відмінний результат!
Роман далі ділиться спогадами: «Фінляндія була напрочуд гостинною країною. Від готелю нас відвіз автобус прямо в місто, а потім назад після декількох годин шопінгу. Їжа була завжди готова, коли нам зручно. Звичайно, їжа була не така смачна, як у Сполучених Штатах, але незабаром ми мали пересвідчитися, що наші російські друзі гтували для нас навіть ще більший сюрприз».
Тут і далі в інтерв’ю Роман часто згадує росіян, Росію. Цьому є пояснення. Радянська пропаганда на Заході продукувала уявлення лише про російську національність в СРСР як домінантну та панівну. Натомість вона утискала всі інші національності й не давала їм самоідентифікуватися на міжнародній спортивній арені.
Роман продовжує свої спогади й ділиться сумними враженнями від СРСР: «24 квітня ми сіли у поїзд, який відправлявся з Гельсінкі до Ленінграда. Поїзд не йшов у жодне порівняння з американським, але ми не збиралися сперечатися. Коли ми під’їхали до обгородженого колючим дротом російського кордону, 10-15 радянських солдатів зайшли у поїзд. Вони ретельно обшукали багаж кожного і навіть відкрутили стелю, щоб перевірити, чи ми щось там сховали. Коли солдати розмовляли між собою, я зрозумів деякі речі, які вони казали. Це в поєднанні з огидними поглядами на їхніх обличчях викликало у мене відчуття, що вони не дуже любили американців».
Молодий американець на власні очі побачив та відчув, як зневажливо у Радянському Союзі ставляться до іноземців. Ба більше – до громадян США!
«Ми приїхали на вокзал Ленінграду. Коли я дивився у вікно, я бачив багато старих будівель, більшість з яких були будівлі уряду чи парламенту. Нашим гідом була Люба, дуже мила леді, перед якою стоїть важке завдання: намагатися зробити Радянський Союз красивою країною, якщо дивитись очима американців. З вокзалу вона повела нас до автобуса. Це був холодний день з подекуди пролітаючим снігом. Всі люди були одягнені тепло, в чоботях і довгих пальто. Там на вулицях було багато молодих людей старшого й шкільного вік. Також були старші люди, десь 40 років і старші. Більшість чоловіків курили сигарети і були одягнені в обірваний одяг. Жінки мали довгі пальта, зазвичай чорний, і чоботи, які досягали їхніх колін. Загальний настрій в Ленінграді був пригніченим. Коли ми їхали до нашого готелю, люди дивилися на нас з порожніми обличчями. Здавалося, що нема від чого посміхнутися. Бо наближалось 1 травня. Наче День жалоби з транспарантами із зображенням Леніна заповнили вулиці. На них були написані короткі підписи, зазвичай які повідомляють про те, що комуністична партія і російський народ об’єднані як «одне ціле».
Далі було таке: «Під час нашого перебування в Ленінграді ми відвідали багато історичних музеїв і визначних місць, зокрема фортецю Петра Великого. Ми були присутні на знаменитому російському балеті, вистава якого виправдала наші сподівання щодо найкращого балету у світі».
Якби Роман відвідав Україну, то, звісно, він би змінив свої враження від Ленінграда. Його б вразили українські краєвиди та визначні місця.
«Харчування в Росії залишало думку, що мало бути кращим. На сніданок у нас була яєня, але молока ніколи не подавали. Ми пили або пепсі, або воду. На обід у нас була риба чи фрикадельки, і вечеря зазвичай була легшою за обід. Ми були не дуже задоволені нашою їжею, але коли ти так багато миль від дому й немає поряд мами, щоб побалувати своїми смаколиками».
Тривалі екскурсії викликали занепокоєння юних американських гравців, бо їм хотілося грати. Ось емоції Романа: «Вивчати Ленінград було цікаво, але ми ставали неспокійними, сподіваючись, що ми вже могли грати з росіянами. Нарешті настав час гри. Матч відбувся на арені де тренування проводить російська збірна. Спочатку ми обмінялися подарунками, за традицією, коли дві команди з різних країни грають між собою. Незабаром гра почалася, і у часі перших 10 хвилин вони вигравали з рахунком 2:1. Приблизно в цей час наш менеджер призначив ще одну гру після розмови з російськими чиновниками. В останньому періоді гри рахунок був 5:4 на нашу користь. Ми наполегливо домагалися закінчити гру перемогою і забили ще п’ять голів».
Відповідно, остаточний результат матчу – 10:4! Уявляєте таке? Далі події розгорталися неочікувано для американських хокеїстів.
Роман про це розповідає: «Наступного ранку ми встали рано, готові грати знову. Якраз тоді наш тренер повідомив нас, що гру скасовано. Ми не знали причини цього, і ми ніколи не дізналися чому. Ми могли лише здогадуватися про страх радянських чиновників знову програти нам».
Ось так буває, коли спорт використовують у політичних та антидемократичних цілях. Гру скасували, бо справді побоялися чергового гучного програшу. Тому інформації про цей приїзд американських хокеїстів я не знайшов у радянській пресі.
«Пізніше того ж дня ми робили покупки і купували російські сувеніри і вироби з дерева. 28 квітня ми сіли в поїзд, який повернув нас до Фінляндії. Після виїзду з Росії, митники один раз знову перевірили наш багаж. Ми гравці, а також батьки, з якими подорожували, говорили про те, яке полегшення було залишити цю пригноблену комуністами країну. Поїзд повільно проминув колючий дріт, паркани і радянську охорону. Нарешті ми приїхали до Фінляндії, яка тепер виглядала для нас як рай. Ми витратили цілий день для шопінгу на східньому ринку, де продавалася риба з Балтійського моря. 29 квітня ми прилетіли в аеропорт Джона Ф. Кеннеді в Нью-Йорку. Ми були щасливі повернутися на американський землю. В аеропорту нас зустріли батьки та журналісти Channel 7 Action News. Ця поїздка була досвідом, якого я ніколи не забуду. Я зрозумів, що Америка з усіма її проблемами є найкращою країною в світі».
Такі живі спогади та справжні емоції справді є дуже цінними.
Шлях до перемоги у гольф-турнірах
Окрім хокею, Роман дуже полюбляв гольф. Він долучився до Української асоціації гольфу Америки і регулярно брав участь у змаганнях та ставав їх переможцем. Наприклад, у 1991 році преса у США про турнір з гольфу серед українців повідомляла таке: «Українська асоціація гольфу Америки завершила свій перший рік діяльності чемпіонатом, що проходив у форматі 36 лунок 13–14 вересня. Тридцять п’ять із 60 членів асоціації зібралися на полях для гольфу «Гроссінгерс» (Grossinger’s) та «Невеле» (Nevele), щоб «виконувати драйви, слайси й хуки, долати пагорби та низини на складних полях «Гроссінгерса» і просто намагатися врятуватися від мошок та аерованих грінів на полі «Невеле». Учасники прибули навіть із Детройта та Форт-Лодердейла (штат Флорида), а також долучився один асоційований член із Сіднея (Австралія). У заліку за найменшу кількість ударів (low gross) перше місце посів Волтер Винарчук, Богдан Аннюк – друге, Віталій Зінкевич – третє, а Роман Кінал – четверте».
Так ми дізнаємося, що Роман Кіналь був членом Асоціації та брав участь у найперших змаганнях з гольфу серед українців. Шкода, що він не здобув перемогу, але цього разу виборов почесне четверте місце.
Роман Кіналь брав участь у різних гольф-турнірах, які організовувала українська діаспора у США. У 1992 році він є учасником турніру з гольфу Hartford Ukrainian Open. Про цей турнір та результат Романа преса писала таке: «Група з 85 гольфістів, що прибули з усього Східного узбережжя, насолоджувалася теплим, сонячним днем у заміському клубі «Толлвуд» (Tallwood Country Club) у місті Геброн (штат Коннектикут), де поле розраховане на 72 удари (пар-72) і має довжину 6126 ярдів. Переможцем у категорії для українських учасників на цьогорічному турнірі став Майк Деметро з Вернона (штат Коннектикут), який показав чудовий результат – 74 удари (на 2 удари вище пара). Пан Деметро, який вже перемагав на цьому турнірі у 1983 році, випередив Джорджа Тарасюка з Ньютауна (штат Пенсильванія) лише на один удар. Роман Кінал із Детройта та Богдан Аннюк із Філадельфії зіграли з результатом 78 ударів і поділили третє місце».
Отже, цього разу Роман у турнірі посів уже третє місце.
У 1993 році відбувся унікальний турнір з гольфу серед українців. Часопис The Ukrainian Weekly писав про це таке: «Перший турнір «Ukrainian Golf Challenge» – змагання між командами Америки та Австралії, що в жовтні 1993 року зібрало на Гаваях 33 гравців у гольф, – пройшов успішно; наразі триває підготовка до матчу-реваншу, запланованого на 1996 рік».
Виявляється, українські гольфісти США, Канади та Австралії об’єдналися і розпочали організовувати турнір з гольфу. Звісно, що такої події не міг пропустити Роман Кіналь, який став переможцем цьогорічного турніру, і це була його друга поспіль перемога!
Отже, нам є ким і чим пишатися! Адже спорт єднає світове українство!
Основне фото згенероване ШІ
Автор: Олексій Лях-Породько
