Після Другої світової війни, на жаль, бажаний тривалий мир так і не настав. Почалася ера холодної війни – протистояння щонайменше двох політичних систем: капіталістичної, яку уособлював демократичний Захід, та соціалістичної на чолі із СРСР.
Геополітична ситуація в усьому світі залишалася складною. Водночас навіть у розпал цього протистояння існувала своєрідна шпарина для взаємодії між державами – спорт.
Саме спортивна дипломатія стала одним із містків для комунікації між США та СРСР, Австралією та Китаєм, США та Китаєм та іншими країнами. Попри гострі суперечності між урядами, спорт давав змогу підтримувати контакти навіть усупереч офіційній державній політиці.
Тому впродовж десятиліть регулярно відбувалися міжнародні та міждержавні спортивні зустрічі, матчі, турніри й змагання з легкої атлетики, хокею, волейболу, футболу, настільного тенісу та інших видів спорту, а також обмін досвідом між спортсменами.
Численні, а подекуди й систематичні спортивно-дипломатичні зустрічі створювали враження взаєморозуміння між країнами, які в політичному та ідеологічному сенсі перебували на протилежних полюсах.
Інфогеноцид українських гімнастів
Одним із багатьох прикладів спортивної дипломатії часів холодної війни між США та СРСР стало турне радянських гімнастів до США та Куби у 1961 році, а згодом, у 1971 році, – до Канади.
Нині минає 65 років від тієї маловідомої, але знакової поїздки. Для українців це турне має особливе значення з кількох причин.
По-перше, Україна перебувала у складі СРСР, а українські спортсмени були змушені виступати під радянським прапором.
По-друге, інформаційне тло навколо їхнього приїзду та висвітлення турне в американських засобах масової інформації було не на користь українців. Їх нерідко ідентифікували як росіян.
Коли подібне писала радянська преса, це можна було пояснити пропагандою, перекручуванням фактів та стиранням української ідентичності. Однак коли таке саме регулярно з’являлося у пресі вільного світу, це могло бути або прикрою помилкою, або наслідком нерозуміння того, наскільки багатонаціональним насправді був Радянський Союз.
Турне гімнастів із СРСР у 1961 році було особливим ще й тому, що це був один із перших подібних візитів радянських спортсменів до США. Водночас маршрут поїздки не обмежувався лише цією країною: делегація відвідала також Кубу.
Це не дивно, адже на той час Куба та СРСР підтримували тісні політичні відносини, а їхні режими були комуністичними й авторитарними. Тож включення Куби до маршруту цієї спортивної поїздки було цілком закономірним.
Українська діаспора у США про приїзд гімнастів із СРСР
Одразу зазначу, що можу помилятися, стверджуючи, ніби українська діаспора у США приділила недостатньо уваги делегації із СРСР. У тогочасній українській періодиці США мені вдалося знайти лише одну невелику замітку. Припускаю, що інформації мало бути більше, адже таку подію важко було оминути.
Українці вільного світу мали нагоду побачити своїх співвітчизників із-за «залізної завіси» й, можливо, навіть поспілкуватися з ними – звісно, якщо це дозволяв ретельний контроль радянських спецслужб.
Водночас те, що місцева американська преса називала українських спортсменів росіянами, також потребувало реакції української діаспори. Варто було давати роз’яснення й спростовувати таку хибну ідентифікацію.
Було б також цікаво дізнатися, чи організовувала українська діаспора якісь акції або маніфестації з нагоди приїзду спортсменів і чи намагалася створити українську атмосферу навколо цих товариських змагань.
Хоча формально це були товариські виступи, їхній ідеологічний підтекст і геополітичне значення очевидні. За умов поневолення України Радянським Союзом активність української діаспори була потужним способом демонструвати незламність української нації.
Що ж писала українська діаспорна преса у США про приїзд гімнастів із СРСР? У газеті «Свобода» вийшла стаття «Виступ совєтських гімнастів у Ню Йорку».
Одразу варто зазначити: заголовок сам по собі був правдивим. Однак за умов дезінформації американського суспільства доцільно було б наголосити, що у складі делегації виступали й українські гімнасти. Це допомогло б читачеві зрозуміти, що йдеться не лише про росіян.
Газета «Свобода» писала: «Совєтські гімнасти пописувались тут у Медізон Сквер Гарден перед професійними змаганнями кошівки у своєму останньому виступі, відбутого турне по ЗДА в програмі культурного обміну. Глядачі, переважно американська молодь, захоплювались поставою та силою совєтських гімнастів та майстерністю і прецизією виконуваних ними вправ на приладах та вільноруч».
Із цього уривка дізнаємося, що останній виступ гімнастів відбувся перед матчем НБА між клубами «Нью-Йорк Нікербокерс» і «Бостон Селтікс». Це було унікальне поєднання двох помітних спортивних подій.
Баскетбол у США вже тоді мав величезну популярність, тоді як спортивна гімнастика лише набувала ширшої аудиторії. Тому можна припустити, що організатори невипадково поєднали ці два заходи в одному вечорі.
На баскетбольні матчі приходили тисячі глядачів, тоді як окремі показові виступи гімнастів із СРСР навряд чи зібрали б таку саму аудиторію. А виступ перед популярним баскетбольним матчем давав гімнастам значно більше уваги.
Саме такою нагодою українська діаспора могла скористатися для презентації України перед численною публікою. Чи сталося це насправді – на жаль, поки що не знаю. Конструкцію «на жаль» у нормативному тексті відокремлюємо комами.
Далі у статті вже прямо йшлося про дезінформацію щодо національної належності українських спортсменів:
«Серед совєтських атлетів вибивалися київляни, пepeможці останніх Олімпійських Ігрищ в Римі. Борис Шахлин, здобувець чотирьох золотих, одної срібної та одної бронзової медалі, і Ляриса Латиніна, двох золотих, двох срібних та одної бронзової. Однак не можна замовчати московського обману в цьому культурному обміні, де совєтські майстри спорту, виступають як аматори та називають совєтських спортовців різних національностей росіянами. Серед дванадцяти гімнастів «Росії» виступали п’ять атлетів з України, чотири з Росії, один з Білорусі, один з Вірменії та один кавказець, студент московського Пед. Інституту».
Саме тут міститься ключовий момент, про який мав дізнатися ширший світ: радянських спортсменів різних національностей часто представляли як росіян. Таку саму схему нерідко відтворювали й західні засоби масової інформації.
Українська діаспора впродовж десятиліть активно боролася проти такого стирання української ідентичності й намагалася пояснювати західній аудиторії, що українці в СРСР – не росіяни. Подібна боротьба за правильну національну ідентифікацію простежується й в інших матеріалах української діаспорної преси у США.
На жаль, мені поки що не вдалося з’ясувати, чи зустрічалися представники української діаспори з українськими гімнастами, які приїхали до США у складі радянської делегації. Якщо така зустріч відбулася, вона могла мати велике символічне значення. Якщо ж ні – це була втрачена можливість для прямого контакту українців вільного світу з українцями із-за «залізної завіси».
Із наведеної цитати бачимо, що росіяни у складі команди не становили більшості. Із дванадцяти гімнастів п’ятеро були з України, четверо – з Росії, один – із Білорусі, один – із Вірменії та ще один спортсмен був представником Кавказу.
Як вірменська діаспора у США зустріла гімнастів із СРСР
У радянській пресі про турне гімнастів, звісно, писали передусім крізь призму пропаганди та радянської ідентичності.
З огляду на політику русифікації, репресій і придушення українського національного життя годі було сподіватися на виразно проукраїнське висвітлення таких подій. Про українську діаспору радянські видання також писали неохоче, а якщо й згадували її, то нерідко в ідеологізованому контексті.
Тим цікавіше, що в радянській спортивній пресі мені вдалося знайти інформацію про вірменську діаспору у США. Стаття була присвячена гімнастові вірменського походження й містила опис його зустрічі з представником діаспори під час турне:
«І ось неочікувано: «Альберт джан, барев!» («Альберт, друже, привіт!») – на чистій вірменській мові».
Далі наводилася коротка розмова:
– Ви умієте розмовляти вірменською?
– Звісно, я ж вірменин. Моє ім’я Акоп!
Після виступу Альберт Азарян ще раз зустрівся з новим знайомим зі США. Як саме йому це вдалося, джерело не пояснює.
Ми знаємо, що радянські спортивні делегації за кордоном перебували під суворим контролем. Саме тому потенційна зустріч представників української діаспори з українськими спортсменами могла б мати особливе значення.
Спогади Бориса Шахліна про поїздку до США
Борис Шахлін як одна із зірок світової спортивної гімнастики був бажаним гостем багатьох редакцій, особливо після поїздки до США – країни, яку радянська пропаганда подавала як головного ідеологічного та геополітичного противника СРСР.
Для пересічних громадян Радянського Союзу, більшість із яких не мала змоги вільно виїжджати за кордон, розповіді людей, які побували на Заході, становили особливий інтерес. Спортсмени належали до небагатьох категорій громадян, яким дозволяли міжнародні поїздки.
Водночас навіть вони не могли вільно користуватися перевагами таких подорожей. Радянські делегації перебували під постійним контролем, а публічні розповіді після повернення мали відповідати дозволеній ідеологічній рамці.
Що ж писав про свою подорож до США Борис Шахлін? Радянська спортивна преса активно публікувала його враження – хоча складно встановити, наскільки цей текст був авторським, а наскільки відредагованим цензурою:
«У наш час «відкрити Америку» значно легше, ніж в епоху Колумба… Ми провели в літаку лише кілька годин, і ось уже Колумби радянської гімнастики ступили на американську землю. Це було, так би мовити, взаємне відкриття. Ми першими з радянських гімнастів мали побачити Америку, американці, також вперше, – справжню гімнастику».
Ці слова звучать доволі зухвало, особливо твердження про те, що американці нібито вперше мали побачити «справжню гімнастику». Цей вид спорту справді поступався у США за популярністю багатьом іншим, однак це не означає, що спортивна гімнастика там не існувала або була «несправжньою».
Далі Борис Шахлін описував Нью-Йорк, його визначні місця та інші враження від поїздки. Він згадував і «Великий білий шлях». Тут варто бути обережним з інтерпретацією: сама назва традиційно пов’язана з Бродвеєм та його яскравим освітленням, тому без додаткового джерела не варто автоматично тлумачити її як натяк на расову дискримінацію.
Його та інших гімнастів також нібито розсмішили твори в музеї абстрактного мистецтва. У цьому вже можна побачити характерний для радянської публіцистики мотив – протиставлення західної культури радянській і спробу показати Захід у менш привабливому світлі.
Такі матеріали були орієнтовані насамперед на внутрішню радянську аудиторію. Для людей, які не мали можливості самостійно побачити життя за кордоном, розповіді спортсменів ставали одним із небагатьох джерел інформації – а отже, й зручним інструментом державної пропаганди.
Борис Шахлін уже тоді був зіркою світової спортивної гімнастики, тому міг оцінювати рівень розвитку цього виду спорту у США як фахівець.
Він писав: «Давно відомо, що гімнастика в США ніяк не може набути популярності, а це негативно позначається на виступах американців в Олімпійських іграх. У Римі наприклад, ми виграли у американських гімнастів з рахунком 160,5:2 очка! Американці вирішили розвивати гімнастику переважно в студентських центрах… Коледжі і університети різні. Одні – багатші, інші – бідніші, так само як студенти. В кожному університеті є численні студентські клуби. Членство в них зумовлюється соціальною забезпеченістю».
Отже, маємо такий собі «експертний огляд» Бориса Шахліна щодо спортивної гімнастики у США, але поданий у характерній для радянської преси ідеологічній рамці.
У мене є сумніви, що всі ці формулювання належали безпосередньо спортсменові. Цілком імовірно, що текст проходив редакційне та цензурне опрацювання, однак без відповідних документів це залишається лише припущенням.
Варто також зазначити, що делегація радянських гімнастів складалася не лише зі спортсменів. До неї входили тренери та інші особи, які супроводжували команду.
Серед українців у складі делегації вдалося ідентифікувати таких спортсменів: Бориса Шахліна, Володимира Портного, Юрія Титова, Ларису Латиніну, Поліну Астахову та Маргариту Ніколаєву.
До США також поїхав відомий тренер Олександр Мишаков, який відіграв значну роль у розвитку української та радянської спортивної гімнастики.
Автор: Олексій Лях-Породько
