Ми ніколи не задумуємось, скільки часу нам відведено на цьому світі. Невідома нам цифра ранків із філіжанкою кави та сигаретою, обіймів котика і коханої людини, годин на неулюбленій роботі та часу, витраченого на очікування своєї черги на касі. Деколи здається, що це все триватиме вічно, а якщо й ні, то й після смерті ми якось таки зможемо брати участь у подіях світу, тільки вже на якомусь іншому, можливо навіть приємнішому рівні. І от прибираємо ми вдома перед Великоднем, думаючи, що наступного року все буде так само – пасочки, фарбовані яєчка, церква рано вранці з мокрими щоками – але нікому насправді невідомо, чи книга нашого життя ще має в собі запас сторінок для написання.
Не знаю, чи кожен, але більшість людей точно час від часу задумується про смерть. Хто вона така, чи має із собою косу і чорний плащ, чи у серії Сімпсонів показали правду про неї, і як вона обирає своїх жертв. Хтось то може розглядати її як гарного друга, який нібито гарантує розв’язання всіх питань. Смерть ще насправді з кожним роком удосконалює свої методи. Якщо раніше, на початку створення устрою, що ми називаємо «цивілізацією», вона користувалась класичним набором – хвороба; вбила тварина; вмер, бо не знав, що вогонь може спалити, то зараз у неї з’явились нові скіли. Автокатастрофи, авіакатастрофи, війни, ядерні війни, хвороби через наркотики, продукти харчування, забруднена вода, пластик в мозку, пластик в сумці, пластик в рибі, генетичні мутації через радіацію, погано побудовані будинку, тероризм, психологічні відхилення, ну і так далі. Цей список продовжувати можна вічно. Та навіть враховуючи, усвідомлюючи та постійно обговорюючи жахи й несподіваність смерті, більшість (якщо не кожен) вірить та сподівається відійти до світу мертвих спокійно, уві сні.
А що як так не вийде? Що як у кісток в чорному плащі для нас інші плани? А що як цей образ смерті має конкретний силует, ім’я, по батькові, паспорт і навіть ідентифікаційний номер? І що як він прийде до вас переграючи список фігури з косою, викреслюючи ваше ім’я у книзі живих? І що як жоден з нас не застрахований від цієї участі?
Вікторія Рощина народилась 6 жовтня 1996 року в Запоріжжі. Дівчина почала свою кар’єру журналістки ще у підлітковому віці, висвітлюючи судові рішення та злочини. Вікторія Рощина працювала на hromadske, пізніше публікувалася в «Українській правді» та «Радіо Свобода», співпрацювала з «Українським радіо», «UA: Першим» та «Цензор.нет». З початком повномасштабного вторгнення Вікторія почала писати про життя в окупованих росією районах України та облогу Маріуполя. У 2022-му отримала нагороду Міжнародного жіночого медійного фонду «За мужність у журналістиці».
І хотілося б продовжити писати про її життя, перераховувати досягнення, критикувати побудову речення у найпершій статті, або ж розглядати кар’єру дівчини, прогнозуючи щасливе майбутнє. Але 3 серпня 2023 року Вікторія перестала виходити на зв’язок. За словами батьків, 27 липня дівчина вирушила з України до Польщі й мала дістатись окупованих територій на сході України (через росію) за три дні. Згодом Служба Безпеки України й російська сторона підтвердили, що Вікторія перебуває в полоні.
І це був не перший полон журналістки. У березні 2022 року Вікторія була затримана силовиками ФСБ РФ. Вона готувала матеріали про воєнні дії в Запорізькій та Донецькій областях, і планувала поїхати до Маріуполя аби розповісти про те, що відбувається в окупованому місті. Росіяни утримували її 10 днів, звільнивши з полону після публікації відео, де дівчина заперечує свої претензії до російських служб, які тримали її в полоні, й каже, що нібито вони врятували їй життя.
10 жовтня 2024 року стало відомо про смерть Вікторії. Спочатку інформація надійшла від російських офіційних осіб, які люб’язно зв’язались з батьком дівчини. Вже з часом інформацію підтвердила й українська сторона. Медійна ініціатива за права людини заявила, що Вікторію Рощину утримували щонайменше у двох тюрмах – виправній колонії №77 у Бердянську та СІЗО №2 у Таганрозі, що у рф. СІЗО в Таганрозі відоме як «одне з найжорстокіших місць утримання для українців на території рф». Тіло Вікторії повернули на Батьківщину в лютому 2025 року під час обміну тіл 757 загиблих захисників. Останнє тіло під номером 757 в документах російської сторони було позначено як «невстановлена особа чоловічої статі» і містило незрозумілу позначку: СПАС. Як вдалося дізнатись згодом, така комбінація літер може вказувати на причину смерті встановлену окупантською стороною й означає «сумарне ураження артерій серця».
Стан тіла був поганим, проте вже відразу було зауважено, що воно важить менше ніж інші. Після огляду слідчі помітили на правій гомілці невелику бирку з написом «Рощина. В.В.». Було проведену експертизу і підтверджено збіг з ДНК журналістки. Начальник Департаменту війни Офісу генпрокурора Юрій Бєлоусов розповідав, що на тілі були виявлені ознаки катувань: крововиливи на різних частинах тіла, зламане ребро, садна. Було помічено можливе застосування електроструму. Також було виявлено, що головний мозок, очні яблука, а також частина трахеї були відсутні. Експерти кажуть, що це було зроблено з метою приховати причину смерті, яка скоріше за все настала внаслідок задушення або удушення. Цю теорію підкріплює наявність синця на шиї Вікторії, який свідчить про можливий перелом під’язикової кістки. Але на жаль, через стан тіла і муміфікацію остаточні причини смерті встановити не вдалось. Українська сторона розв’язує питання щодо додаткової судово-медичної експертизи.
Українців часто запитують, чому ми не любимо росіян, чому не хочемо жити мирно і дружно, але певно, ті люди не читають подібні історії, або ж просто в них не вірять. Або ж не знають як це жити поруч із країною без моральних цінностей, кордони якої розпливаються половиною світу. Певно, це був особисто путін, хто душив 27 річну журналістку, особисто вирізав її органи, а перед цим неодноразово катував. І враховуючи кількість історій від звільнених полонених, він має неймовірну здатність роздвоюватись і перебувати у 25 місцях одночасно. А так, росіяни невинні, вони лише виконують накази. І десь я таке вже чула.
Життя дуже крихка матерія насправді. Ми недооцінюємо вартість кожного моменту, часто сподіваючись на ідеальний час десь у майбутньому. Інколи здається, що саме життя грає проти нас, розігруючи лотерею на інфаркт, рак та раптову смерть. Природа ніколи не відрізнялась лояльністю і харчовий ланцюг не має ланки для веганів, але все одно, ми ж й не очікуємо прожити вічність. Кожен має свою дату, ліміт моментів і щосекунди до цього йде. Можливо смерть то насправді купка кісток під балахоном із вкраденою косою з Епіцентру, але ми не маємо можливості контролювати її. Вона йде і вона не питає. Проте в якийсь момент навіть смерть здивувалась, коли її роботу на себе перебрали люди. Ось вони, вершина еволюції, досі гадять у дірку в землі, маючи у своїх володіннях найбільшу країну на планеті, будуючи при цьому концентраційні табори, куди відправляють українців з окупованих і неокупованих територій. Вони дивляться як люди помирають, бо незгодні з тероризмом і з несправедливістю. Вони катують, розпитуючи 27 річних дівчат, чиє життя тільки розпочалось. Вони відправляють ракети на цивільні об’єкти сусідньої держави, в існування якої не вірять. Вони не вдягають чорні плащі та не беруть коси до рук, але при цьому виконують роботу смерті. Вони приховують правду, вирізаючи органи. Вони ґвалтують, б’ють і принижують, а повертаючись додому говорять про Бога та «вєликую Русь», й цілують власних дітей. Вони не мають нічого спільного з людиною, лише носять костюм, влаштовують маскарад, аби справжня смерть не помітила порожнє місце всередині, де колись би мала бути душа. Вони відчувають контроль, насправді ж втрачаючи його. Одного дня вони також підуть і я вірю, що в тому місці буде дуже тепло і доволі знайомо.
Вікторія пішла від нас зарано, вони вкрали її час. І нехай для них вона була під номером 757, але для решти світу людина – це набагато більше, ніж просто число.
Про авторку:
